Оповідання для дітей віком 5-9 років
Вікторії привітно усміхається березневе сонечко. Воно погойдується на хмарці та щедро посилає додолу веселих зайчиків. Сонячні гості стрибають талими калюжами та зазирають у стемнілі за зиму вікна. Аж ось прудкий вухатий зайчисько підскочив до калюжки, яка ще вчора громадилася посірілою сніговою бабою і, хвацьки підхопивши морквину-носа, захрумкотів смачною знахідкою. Устрівши цікавий погляд дівчинки, весело бризнув на дівчинку дзвінкими променями, лишивши на її носику розсип золотавих веснянок. Вікторія зажмурилась, відчувши ласкавий сонячний дотик. Сьогодні – справжня весна!
А ще вчора… Все почалося з тих же зайців, намальованих у підручнику математики. На сторінці за обіднім столом сиділи двійко кумедних звірят. Один ласував морквиною, такою ж, як у розталої снігової баби. А другий лічив капусту.
– Один, два… – почала рахувати Віка білоголові овочі, – сім, мамо, сім капустин!
– Сіла за уроки? Ти моя розумниця! – мама глянула в задачку, – а моркву? Порахувала?
Віка, підбадьорена маминою похвалою, завзято взялась до лічби. Це так просто! Варто лишень не пропустити жодної морквини.
– П’ять, – впевнено оповістила, – у зайчика п’ять морквин!
– Невже? – не погодилась мама, – поглянь ще раз!
– Правильно, – почала Вікторія, та на півслові запнулась. Чи треба, га? Хитрий заєць заховав під столом ще одну моркву, ондечки вона! – Як це я проґавила? – знизала плечима Віка.
– Будь уважною, – посміхнувшись, промовила мама.
– Шість! Тепер вірно. І з уроками – все! – першокласниця заходилась збирати ранець до школи.
– Прочитай ще раз умову! Куди летиш? – посуворішав мамин голос. Віка довгенько шукала тих зайців, які чомусь поховалися цього разу між сторінок.
– Ну, що там запитується?
– Та зараз… – чом це мама така нетерпляча? Де ті невгамовні зайці? Здається, знайшла... Вони вже не такі веселі, як раніше. – Ось, тут запитується, – Віка почала схвильовано розтягувати слова, – ту-у-т запитується…
– Та швидше! Горе ти моє!
– Питають… Питаю-ю-ть… – Вікині слова зненацька застрягли десь у горлі, – треба скласти приклад… – сказала насилу.
– Та-а-к. Який? – мамині слова потеплішали. Але, здається, ніщо вже не порятує Віку від несподіваних сліз, що з’явилися в кутиках очей та норовлять скотитися до носа.
– Хіба ж я встигну? Ти то одне питаєш, то друге… – першокласниця намагається гарячково думати над задачею, і вже крізь сльози: – скільки моркви й капусти… А я не горе-е-е! До семи капустин треба додати… додати…
– Ну?
– Шість морквин… – Разом зі сльозами полилася й математика.
– О, це вже краще! І чого було рюмсати? Зробила діло – гуляй сміло. – Підбадьорила мама, – скільки вийшло?
Вікторія поглянула на зайців, на свої пальці, і впевнено промовила:
– Дванадцять!
– От тобі й маєш! – мама сплеснула в долоні, – мука-наука. Берися, мабуть, до квасолі.
ЇЇ у мами повна торбина. Не проста квасоля, як вона каже, а чарівна. Одні квасолинки білі, інші – червонясті. В математиці незамінні. Білі – будуть замість капусти: один, два… Сім. А червонясті – наче морква. Шість. Додамо…
– Ма-а! Тринадцять! – а сліз, як і не було.
– Молодець! – мамині слова линуть, мов пісня.
– Це завдяки чарівній квасолі!
…Зайчата весело посміхалися, коли вчителька поставила гарну оцінку не тільки взошит, а й до щоденника. Їм було зовсім не жаль своєї таємниці.
