Крізь відчинену кватирку важкий сморід разом із димом задушливими хвилями почали наповнювати кімнату. Якомога швидше, як на свої сімдесят років, крекчучи й стогнучи, Матвій прошкандибав до вікна, зачинив кватирку і притулився лобом до скла.
Ніч укрила темрявою декілька п’ятиповерхівок, дитячий майданчик, котрий вони огороджували, саморобні лави й столи для гри у доміно. Дерева повільно втрачали листя, різнобарвними візерунками викладаючи його на землю, шуміли порожніми гілками й розчаровано скаржилися на невдячну старість осінньому вітрові. Неподалік від Матвієвого під’їзду слабкі, ледь помітні язики полум’я зрідка вихоплювалися серед густого диму, котрий сизо-чорною хмарою застилав увесь двір.
«Мабуть знову хлопчаки підпалили листя ,- подумав Матвій ,- Тра буде їх нагнати.»
Він вимкнув телевізора, бо ж останній випуск новин усе одно не вдалося спокійно подивитися, і вийшов у вітальню. Там одягнувся, узяв до рук два пакети зі сміттям, котрі тільки й чекали темряви, коли їх можна було непомітно винести, узув черевики і вийшов надвір.
Його під’їзд був найближчим до смітника. Власне смітником це не можна було назвати. Просто люди, котрі жили у цьому дворі виносили і складали увесь непотріб у одне, немов наперед таємно домовлене місце. Іноді, дуже рідко, приїжджав сміттєвоз, і тоді звалище у дворі на декілька діб зникало, щоби за одну ніч, зненацька, знову з’явитися на тому ж місці.
Матвій великою дугою обійшов вогнище, щоби наблизитися до нього з навітряного, вільнішого від диму боку. Довкола вогню, поступово нагортаючи вилами у полум’я додаткові порції палива, ходив одягнутий з ніг до голови у чорне чоловік. Матвій підійшов до нього ззаду і тому не бачив його обличчя.
- Ви не бачили, приїжджав сьогодні сміттєвоз, чи ні ?- почав Матвій, щоби завести балачку, бо ж зрозуміло, що машини не було, наганяти нікого вже не доводилося, а пакети зі сміттям у його руках, ясно свідчили, що він тут робить.
Людина нічого не відповіла, і тільки мовчки нагорнула листя на вогонь, котрий якраз почав розгорятися.
Мінливий вітер іноді, немов граючись, заволікав смородом обидві постаті, аж у Матвієвих очах виступали сльози. Крізь дим йому вдалося розгледіти, що увесь непотріб, котрий дотепер лежав загальною купою, був акуратно порозкладаний. Окремо лежали пакети з домашнім сміттям, окремо лантухи з будівельним сміттям, склом та залишками ремонту, окремо цупкий папір та коробки, старі речі та взуття, одяг і ганчір’я, шматки потрощених меблів та інші речі домашнього вжитку.
- Ви мабуть наш новий Випалювач?
Чоловік продовжив мовчати, не звертаючи на Матвія ніякої уваги.
Поміж людьми, за щоденною партією у доміно з іншими пенсіонерами, на зборах під’їзду вже давно точилися розмови про необхідність окремої людини - випалювача сміття, котру, кожен двір винаймав би собі окремо.
- А що маємо робити, якщо сміття рідко вивозять ?- сказав Матвій, немов виправдовуючись перед собою та цією людиною, і здалеку, бо ж дим, не дозволяв наблизитися, кинув обидва пакети до величенької купи таких самих.
Фігура у чорному, навмисне намагаючись не повертатися до Матвія обличчям, це вже було зрозумілим, підчепила їх вилами і швиргонула у вогонь. Один викотився із полум’я, і тоді вона доправила його ногою. Пакет одразу ж зашипів, почав плавитися й додавати чорного диму до загального стовпа.
- Хто ви взагалі такий? Чому не відповідаєте мені ?- Матвій зробив марну спробу підійти ближче, починаючи підозрювати щось недобре, але не витримав диму й повернувся до попереднього положення, за декілька метрів від багаття.
За старою звичкою і через нервування хотілося курити. Виходячи з хати, цигарок не брав, а диму й так навкруги було повно. Усюди панували тиша, і тільки вітер грався з вогнем, що потріскував у темряві.
- Вам узагалі хто дозволяв тут щось палити ?- майже викрикнув він, звертаючись до цієї чорної спини. У кінці речення, на слові «палити» голос зрадив Матвієві і він з переляку пустив півня, пискнувши так, що його мабуть почули аж у сусідньому дворі.
І тоді з’явився голос. Надходив від темної фігури, котра продовжувала, без жодних для себе наслідків, стояти у густому диму. Майже нечутний нагадував собою тихий шум моря, невдоволене приглушене гудіння, низький гуркіт далеких водоспадів, складаючись докупи і утворюючи собою слова.
- Непотріб. Покидьки. Мотлох. Засмітили землю понікуди. Сміття у житті, сміття у голові, сміття у серці.
Ошелешений Матвій облизав пересохлі губи і ледве спромігся сказати:
- Не розумію…
Незнайомець повернувся до нього обличчям. Було геть чорне. Не мало на собі очей, рота або носа, але й не було плоским і рівним. У темряві виглядало, немов свіжозорана земля, що аж пашіла на холоді.
- Сміття – це ти ,- голос вийшов із тої землі, і не встигло його шелестіння завмерти у повітрі, як фігура вгородила вила Матвієві у живіт.
Матвій скрикнув від болю, зігнувся й схопився за держак.
Похитуючись від болю і ледве тримаючись на ногах, він побачив, як ця земля, несподівано, витворила у собі нору, величезну темну яму посеред обличчя, немов би волаючого рота, а звідти, замість крику, посипався лише попіл та жужелиця, сміття та гниле цибулиння та картопляне лушпиння, шматки газет і пластикових пляшок.
Зібравши залишки сил, Матвій ривком висмикнув вила із себе. Та від того різкого руху його живіт, зненацька, лопнув. Матвій ще здатен був дивуватися, коли крізь величезну тріщину разом із ковбасами кишок і кров’ю звідти посипалося сміття. Він стояв і ніяк не міг померти, а покидьки падали й долучалися до загальної купи, котра поступово збільшувалася й росла поміж двома темними постатями біля вогню.
