Час невпинно біжить у вічність, яка всеохоплюючою сутністю поглинає все і ніколи не насичується. У вирі життя, який крутиться, як карусель, люди поспішають, їх закручує у цьому вирі і немає дороги назад. Час летить швидше вітра. Руйнуються міста, зникають цивілізації, зникає життя...
Місто давно вже прокинулося, хоча, воно ніколи і не засинало. Життя завжди грає в ньому, поки не зникає. Тисячі вулиць пронизують його, як судини, вони не сплять ніколи, сон не може захопити влади над ними, змінюються люди, а життя триває.
Сонячне проміння поглинає все навкруги, будинки купаються в ньому, вбирають останнє його тепло. На цій вулиці сонце також залишило свій відбиток, хоча воно не любить її. Життя на ній немає, лише існування. Тисячі людей-роботів рухаються по ній, поспішають, метушаться, забувають про все. Так кількома словами можна охарактеризувати центр будь-якого міста – down-town. Люди завжди зайняті своїми справами, їм не вистачає часу нінащо, крім своєї кар’єри, тому більшість з них живуть одинокими, страждаючи, незавжди це розуміючи. Що цікавого в цьому районі? Нічого. На перший погляд. Поки що...
Під ногами – голий асфальт. Всі будинки були, здавалося, однаковими – великі, багатоповерхові, без кольору життя, припарковані автомобілі, на дорогах – вічний рух, агресія. Навіщо вона прийшла сюди, не розуміла. Ніколи ж не любила мертвих вулиць, ні одного дерева не було видно. Напевно їх заміняли однакові ліхтарі і світлофори. Навіщо вона тут? Її тягнула сюди невидима сила і вона не могла їй опиратися. Відчувала, що їй потрібно бути тут і все.
Щось станеться. Погане. Можливо знову відбудеться те, чого вона так боїться...
Під ногами – голий асфальт – тротуар. Чистий, рівний, суцільний камінь. Хіба суільний? Вона ледь не наступила на невеликий пагін, що продирався через камінь. Вона ледь не зруйнувала єдиний пагін життя, справжнього життя у цій великій купі абсурду міста. Він нахилився до землі, його хотіли знищити, наступаючи, але він вижив, не піддався. Це сила! Вона зупинилась і сіла біля ростка життя і байдуже, що скажуть оточуючі, байдуже, що подумають, вона звикла до цього. Її захопила сила цього малого, одинокого, тендітного живого організму. Якби ж їй хоч частину цієї життєдайної сили. Але...
Цей голий асфальт тікає від неї, її тіло вже не торкалося його, все пливло. Повітря покинуло її легені, вона задихалася, великими ковтками хапала його, але повітря бракувало, воно немов зникло для неї.
(невже знову?)
Тіло тремтіло, кожний м’яз був напружений, як ніколи, біль роздирав її зсередини. Вона впала. Шум у вухах заглушив її. Білю, нестримний біль, він вбивав, немов біль усього міста звалився на неї. Темрява. Нічого не видно. Очі осліпли, нічого, крім темряви. Темно, чорний світ. Але чи справді нічого не видно?
... Двері. Відчиняються все ширше, спочатку видно світло, електрична лампа, світло від якого падає і відбивається на чорній поверхні плити. Двері вже відкриті навстіж і видно...
( біль, темрява, біль, біль)
...і видно, що це ванна кімната. Світло відбивається від чорного мармуру плит на стінах і падає на білизну ванни. Здавалося б нічого... На підлозі, спершись об бік
ванни, сидить людина, чоловік. Він має чорне волосся і темні, бездонні очі, хоча зараз вони оповиті смутком і...
болем.
Вона бачила його, його гіркоту, ні, вона її відчувала. Вона відчувала, знала кожну його думку, знала, чому він тут сидить, ЩО хоче зробити, навіщо. Хвиля відчаю, розчарування нахлинула в її голову. Кожною клітинкою свого тіла відчувала його...
( біль, біль, темрява, і біль, він розриває, вбиває зсередини, повільно і нестримно)
Вона знала, що він зараз зробить, знала, але не могла завадит, зупинити.. Вона, ні, він тримає щось в руці, таке холодне. Лезо. Таке велике і гостре. Холодне і потрібне. Йому. В цю хвилину. Рука повільно, немов зважуючи кожен рух, підносила лезо до іншої руки. Це було нестерпно. Це було...
БОЛЯЧЕ.
... Холодне лезо торкнулося шкіри його руки. Воно забавлялося, прорізуючи тонкий верхній шар шкіри, впиваючись все глибше і глибше. Теплі струмені крові, червоної енергії життя, повільно витікали звідти, де текли все життя. А лезо все впивалося і впивалося в плоть, воно вбирало кров, як наживу, яка дістається дуже рідко. Потоки крові, вибравшись з вен, текли, вони вже на тілі, на підлозі, чорна плита тепер почервоніла. Біль все зростав і вбивав, мучив, роздирав на шматки. Вона відчувала кожну мить припливу все нового, нестримного, безжального болю. Ні, ні, ні! Навіщо?
І тільки біль, біль і темрява.
- А-а!! Ні! Не треба!.. – вирвалося з вуст.
Вона відкрила очі. Все зникло: ванна, чоловік, кровю. Все, крім болю. Вона лежала на асфальті, розпластавшись, не маючи сили піднятися. Але щось змінилося - вона не була одна. Навколо неї були люди, які оточили її щільним колом. Вони мали стривожений вигляд і вона здогадувалася чому. Але зараз це було байдуже. Ще одна людина покінчила життя самогубством, а вона нічого не зробила. Вона підняла руку, щоб забрати волося з обличчя і...
(це неможливо!?!)
... незначний потік стік із зап’ястя на долоню. Потік крові...
(це неможливо, знову галюцинація?)
Кров повільно спустилася на долоню і розтеклася між пальців. На зап’ястку, здавалося, хтось легенько провів... лезом. І біль, біль.
(це... Такого ще ніколи...)
- Він живий! Він ще не помер!!! – закричала щосили, вона знала це, відчувала. – Він живий! Йому потрібно допомогти!
- Кому потрібно допомогти? З тобою все гаразд? – жінка, років сорока з гаком стривожено дивилася їй прямо у вічі.
- Вона просто...
Так, вона знала, що він зараз скаже, цей чоловік у коричневому костюмі і чорних, до блиску вичистених туфлях – божевільна. Але вона вже звикла до таких слів і не сприймала їх, так, як раніше. Але на цей раз... Він ще живий, це було так... Він потребує її допомоги, можливо тільки вона знає, що з ним, а люди стоять навколо неї і нічого не роблять. Їхня бездіяльність була їй нестерпна, вона була ладна вчепитися їм в горло, якби це допомогло. Вони не розуміють.
Вона зірвалася з місця і побігла, розпихуючи людей, які ще не прийшли в себе. Вона побігла, ні, помчала. Куди? Незнала. Але щось підказувало їй напрямок. Вона повинна його врятувати . Чи встигне? А може він вже помер?
І раптом вона зупинилася. Точніше, її щось зупинило перед будинком, таким, як і сотні інших. Чому саме він? Вона не розуміла. Будинок височів над нею і в одну мить їй здалося, що вона мураха, яка стоїть перед величезними мурашником. Це був звичайний багатоповерховий будинок, сірий з безліччю великих, просторих вікон. Він давив на свідомість, у ньому було щось таке гнітюче. І десь там, у ванній кімнаті стікає кров’ю чоловік, якого треба врятувати. Але де ж він? Де?...
