«Язык дан человеку, чтобы скрывать свои мысли…»
Тамерлан
І
- Що ти говориш? Навіщо? Навіщо ти хочеш оголити мене своїми думками? Я так вже достатньо відкрила свою, до того кастровану багато разів, душу. Чому ти не можеш просто любити?
- Любити не можна просто...
- Тобі завжди треба все ускладнювати, шарувати, кохання – це як дев’ять кіл раю чи пекла?
- Скоріше чистилища, де не розрізниш погане від хорошого, де все непостійне, це ніби зависаєш між двома субстанціями і не знаєш сторін, шляхів, поворотів. Є сильне відчуття НІЧОГО. Якщо є ще таке поняття як відчуття.
- А почуття?
- Почуття... А що таке почуття? До чого його можна віднести - до реальності чи ілюзії; чим вони виявляються? Смаком? Ні, це занадто тілесно та заземлено. Слухом? А коли глухий? Слова вловлюються і так же розсіюються мозком, щоб не перенапружувати пам’ять і зберегти... розум? Значить розум і почуття аж ніяк не синоніми. А може почуття в очах? Тоді сліпий – просто ходяча машина з табличкою “ЛЮДИНА”? Так ні ж здається. Дотик? Фізичний потяг. Почуття, почуття... Це просто ланцюг хімічних, нейропаралітичних реакцій нашого мозку а також гормонів і запрограмованої програмки продовження роду. А ми просто хочемо якось відрізнятися від сусідів наших менших і називаємо це почуттями. Ненависть, злість, милосердя, кохання, хтивість – це все ігри нашого мозку, якому час від часу хочеться відволіктися від занудних обов’язків спостерігача, керівника і прибиральника і тому він влаштовує такі собі вікенди. Кумедно, правда? А ми думаємо ми всесильні!!! Ха-ха-ха. Ми просто нікчемні порожні машини, якими потрібно керувати, направляти, заправляти бак, міняти мастило, ремонтувати, фарбувати і старатися протримати чим довше...
- Ти черствий.
- Ні, кохана, я просто не закриваю свої очі вуаллю з кольоровими візерунками, легкою, але непроникною вуаллю ілюзій та мрій.
- Хіба погано мріяти?
- Ні, але не треба щоб вони ставали твоїм життям. Адже мрія залишається мрією, коли ти до неї прагнеш. Але не треба прагнути до нездійсненого.
- Але як тоді будувати майбутнє, - миритися з тим, що є? А як же прагнення до більшого? Це рух. Стоячи на місці ти просто покриєшся пліснявою...
- Яка сховає від цього світу... А ти знаєш, що майбутнього немає, воно ніколи не настане, тому що ти завжди живеш в теперішньому. Так навіщо жити неіснуючим?
- Минулим також неможна.
- Але воно найреальніше, тому що в нього вже не можна внести корективи.
- Але тоді навіщо жалкувати за тим, що вже втратили? Хіба не треба намагатися виправити, не зробити колишніх помилок?
- Повір мені, ти все одно їх зробиш, якби не намагалася їх виправити, ти все одно їх не уникнеш. Тебе знов понесе їх робити, бо ти просто будеш сподіватися, що цього разу може буде не так, як минулого. Тоді навіщо планувати, тим самим тративши час на плани щодо майбутнього, а не на дії в теперішньому?
- Завтра мене вже тут не буде.
- Не думай про завтра! Прошу тебе, хоч раз. Для мене.
- Обніми мене. Я хочу почувати себе сьогодні всесильною. І я хочу віддатися ілюзії. Скажи, що ти мене кохаєш. Ні, ні, ні. Не говори нічого. Я знаю, що ти скажеш, просто вимови ці три пусті для тебе слова, але так, щоб я повірила, що ти щиро. Просто скажи. Для мене.
- Я тебе кохаю...
- Дякую.
ІІ
Пусто. На вулицях о четвертій годині ранку. Я довго вагалася залишитися чи ні. Довго чи безкінечно? Яка тепер різниця? Небо надзвичайно низько і нависає, ніби хоче роздавити. Ну і що. Сонця немає. Воно ще спить, годинки ще з чотири, а потім на роботу. Тільки воно не помітить зміни. Воно таке велике і потрібне, що просто не помітить. А я не подам знаку. По стінах будинків пливуть тіні, але обминають, не чіпаючи. Своїх не руш! Таке кредо. Я змирилася. Тіні зникають від світла. Ну де ти, Сонце? Зітри на попіл, розвій морок. Але ти все ще спиш. Солодких снів.
- Поволі підіймайся. Ти мусиш іти. Геть! З цього міста .
- О, ти прокинулася. Ну нарешті. А то мені вже геть стало сумно.
- Куди я від тебе дінусь. Я – це ти. Сама знаєш.
- Знаю. Де ти була?
- Я не могла бути там, з ним. Ти ж знаєш, що мене від нього нудить. Чого ти заставляєш себе про нього думати. Навіщо паскудиш тіло?
- Облиш.
- Не забувай, це моє також тіло. А я не хочу...
- Ну досить вже. Скільки можна.
- Поки ти не зрозумієш. Поки не перестанеш...
- Зникни! Геть!
- Як хочеш.
Потяг. Вирушає через... 23 хвилини. Треба встигнути. Навіщо? Треба.
Все закутане чимось густим і непроникним. Можливо туманом, а ще парою доз сну. Дія вже проходить, але відчуття ще лишаються, як завжди. Дітки не треба бавитися наркотиками! Говорить пропаганда здорового способу життя... Не треба, так не треба. Інертний стан згоди зі світом. Абіотичний сенс. І ще купа непотребу. Все як замовляли. Я так і записав у своєму блокноті. З “бехою” на титулі. А що? Мрія кожного “уважаючого” себе пацана. Хіба не так? А як? Ну хто ж буде мріяти про однокімнатне корито з облізлими шпалерами і фарбою та великим матрацом посередині. Божевільний? Саме так. Просто в яблучко!!!
Залізнична станція. Непогана для такого невеликого містечка. Вражена. Хоч і не на довго. Треба купити квиток. Останні кроки до реальності.
- Давай же, зроби їх скоріше!
- Ти ще не заспокоїлася?
- А ти думала, що позбавилася мене?
- Я хочу побути сама. Будь ласка. Направду. Сама.
Каса. Один. Перон. Два. Потяг. Три. Контролер забирає квиток. Чотири. Заходжу. П’ять. Мій вагон. Шість. Моє місце. Сім. Останні хвилини до відправлення.
- Тільки не зроби дурниці...Будь ласка! Ні. Ні! Ти цього не зробиш. Залишайся на місці!!!! Не руш! Вернись! Сім кроків. Сім! Ну що ж ти...
- Рушив. Слава Богу. Не встигла. А була за крок до падіння.
Потяг рушив. Вісім.
Вісім. Число – безкінечність, якщо повернути. Безкінечність – вічність?
А вічність – це безкінечність. Така от собі дилема. А що ж тоді вічне? Все закінчується коли-небудь. Тоді виходить вічність – ілюзія, мрія про... про що? Про красу і щастя. Про надію і віру. Про спасіння і спокій. Про любов. Про насолоду і спокусу. Про хтивість і бажання. Про біль і смерть...
Я не знаю куди подіти свої думки. Вони скрізь. Вони заповнюють простір. Затуманюють ауру і опаскуджують розум. Їх багато. І всі вони чомусь різні, кардинально протилежні і порожні. Як тунель, який чекає на прибуття потяга. На коліях. Порожніх. Нікого. Крім тебе. Чому? Не знаю. Просто потяг ніколи вже не прибуде. Тунель закрили на ремонт. Навіки. Так часто буває. Нічого дивного і аморального. Скоро збудували новий. Але він інший. Там немає цих колій. Там новенькі колії для нових модифікованих потягів. Навіщо старі? І там нема тебе. Давно. А може недавно? Я не пам’ятаю. Збилася з ліку. Потік думок кристалізує мозок. Пресує до безкінечності. А може і далі. Чому? А просто так. З нудьги.
Що далі? А далі будуть крила. А може і зябра, щоб легше дихалось. Скоро Хеллоуін. Білий ангел з чорними крилами і зеленими зябрами. Ідеально і трохи сумно. Але це не надовго. Ангел з чорними понівеченими крилами. І трохи спиртного. А ще кілька цигарок. Та хіба можна забути про небо. Та нічого, скоро навчуся літати по-новому. Вони ж загояться, правда? Їх же ж не ампутують? О Боже!
А ще тиша. Немає шелесту. Все стихло. Аби ж вони покинули мою голову. Тоді, я, напевно, померла б. Чи можна жити без них? А може? Тоді було б легше... А треба? Нічого не є просто. Навіть найпростіші речі – складні лабіринти всесвіту. А може і більше... Чи менше? Ні! Точно не менше!
Просто – це згубно. Ти так думав. А тепер це стали мої думки. І ми не ускладнюємо своє життя, просто немає простих речей. Навіть атомів.
- Ну що ж далі?
- А що? Потрібно?
- Напевно.
- Не марудь. Просто не думай...
ІІІ
ІНТЕРЛЮДІЯ.
В потязі завжди хочеться спати? Ще цей напівгомо-напівсапієнс з зачіскою а ля Діма Біланчик навпроти. Ну що він від мене хоче?
- Прівєта! Я Віталік. Ми з тобою їдем разом. Круто, пра?
Як же ж хочеться заїхати тобі в…
- Ага. Крутіше не буває.
Він що не розуміє, що такі як я з такими як він не притираються. Чи хлопчику просто страшно спати самому?
- Я сюда припхався до дівахи, а вона виявилася су**ю. Трахалася з моїм корішом, прікінь.
- О, це правда не хороша дівчинка (дівчинка?)
О ні, ні, ні. Невже цей напівсапієнс НАСПРАВДІ повірив, що мені є якесь діло до його ПРАБЛЕМИ? - Сама винна. – Дякую за підтримку. Треба тікати. Скоріше.
- …прікідаєш, я от заходжу до неї додому з цвєтами і канфєтами, а її прєдкі питають хто я такий і чо приперся, в неї женіх тута, ну карочє залетіла курва. Ну я її…
Закрийся телепень! Я не хочу чути твого противного і жалюгідного голосу! Я що тобі психіатр чи що? Тоді плати за сеанс, хлопчику. Тільки не натурою, будь ласка!
- …а вона прикідаєш шо базарить мені? Шо то мій виродок! Я взагалі ах**в. Так хотів зацідити їй між очей, цій лахудрі йоб***й, але баба все-таки…
Які ми благородні! В мене зараз пов’януть вуха від такої кількості нецензури! За що ти звалився на мою голову! Я зараз зірвуся з привязі. Чесне слово! Замовкни! Скільки можна патякати.
- Та мені насрати від кого залетіла твоя кубіта, розумієш! НАСРАТИ! Чо ти до мене приєднався, а? мало тобі фіф на потязі? Я тобі не дам! На мене такі соплі не діють! Іди шукай далі, красавчик!
- Ну ви всі суки!
- Adio, friend.
Нарешті. - Грубувато ти з ним. Жаль навіть стало трохи. В людини горе. Розбите серце.
- Тільки не починай. Хоч ти помовчи.
Бабуля з бічних місць окинула мене ганебним поглядом і далі приступила наминати свої варені яйця. (свої?). Я вже точно ку-ку.
- А би тільки ще вона до мене не причепилася, а то жалко буде, якщо її пошлю грубою лайкою. Старенька все-таки.
- Старших треба поважати.
- Та? Хто таке придумав, а? Краще вляжуся лицем до стінки. Боже, як же мене всі дістали! Скільки можна хропіти! А це вже хто там совається? Чого розходилися? Чорт, скоро почну кидатися на перехожих. Я стаю божевільною і некерованою!
- Та ні, сонце, це просто місячні. Скоро минеться…
Кінець.
IV
Дім. Та чомусь тут пусто. Ну звісно ж. Літо. Всі на відпочинку. Хто куди.
І знову цей стан. Стан очікування неминучого. Чого саме? Без поняття. Просто так буває коли не можеш до кінця сприйняти те, що вже сталося і чого не повернеш. Але ще не віриш, думаєш, що може обмине. Та ні. Не оминуло. Не промайнуло поруч. Зачепило. Осліпило. Роздавило… Темінь. Тиша. Без спокою. Забрав з собою. Ну що ж, дарую. Коханий. ?.
- Я зробила правильно?
- Так.
- То чому ж мені так паскудно?
- Звикнеш.
- А треба?
- Тобі з ним було боляче. Так буде краще.
- Без нього ще більше болить.
- Не переживай, це називається порожнеча. Вона завжди виникає , коли вириваєш кусок чогось. Закони фізики, математики, біології і ще купи нікому не потрібних наук. (по законам природи).
- Кусок серця, а може і душі. Цікаво, щось поєднує серце і душу? Тоді що? Біль? Радість? Тільки не смерть. Душа безсмертна, тоді як серце можна і вбити, вирвати, розірвати, порвати, спалити або пересадити комусь іншому. А душу хіба не можна?
- Ти віриш, що він повернеться?
- Ні.
- Кого ти дуриш? Саму себе?
- Так легше.
- Направду?
- Чого питаєш якщо сама знаєш? Треба помалу закінчувати ці розмови. Недалеко і до божевілля.
- Ти вже там. Назва йому…
- Шизофренія. Я знаю.
- Просто повір, що без нього буде краще. Він сухий. Його вже нічим не розмочиш і не зм’якшиш. Ти йому не потрібна для існування. Ти додаток. Не сенс. Він не сумує. Йому не болить як тобі.
- Знаю. Йому не погано без мене.
V
SMS-ка. «Як ся маєш? Ти вже повернулася? Що цікавого відбулося впродовж цього довго проміжку часу. Не хоч meet with me? Діма.»
- Ого! Ти диви хто об’явився!
- Ну звісно, від цього тебе то не нудить, пра?
- Він не такий як…
- Добре, добре. А чого ти від мене хочеш? В мене немає ніякого бажання з кимось бачитися.
- Треба розвіятися.
- Ти хочеш мене примусити?
- Так!
SMS-ка. «Добре. Сьогодні о восьмій. Зайдеш. Я сама.»
Стан помсти. Злоби. Алкогольного сп’яніння та невагомості. А тепер ще треба грати роль задоволеної і безжальної дівчинки, якій начхати на почуття і яка презирає всіх навколо. Втома. Нестерпна. А може бути самою собою? - Ні. Не зрозуміє. - Та начхати.
Дзвінок. Зберися.
- О, привіт. Я такий радий тебе бачити. Ідем кудись гуляти?
Не хочу! Не хочу! Не хочу! Не хочу! Не хочу! Не хочу! Не хочу!
- Ідем. Тільки десь де менше народу. Хочеться спокою.
Ти його подарувала. Пам’ятаєш?
- Як там твоя книга? Вже вийшла?
- Ні.
- Як? Я сподівався ти мені подаруєш підписаний екземпляр.
- Я забила на неї. Треба починати все з початку.
- Як забила? В тебе був такий шанс! Ти що! Де ти була?
- Далеко.
Тільки не треба мене обіймати. Ні. Ну навіщо ти мене береш за руку. Тягнеш до себе. Я не хочу твоїх губ. Вони пахнуть вишнею. Жувальна гумка? Як завжди. Мені гидко, але все-таки впускаю твій язик собі в рот. За що себе мучу. За те ж… Час завис. На мертвій петлі. Не рушити. Хто його так? Я не можу більше стояти так на місці.
- Ідем додому. В мене болять ноги ходити.
- Давай десь сядемо.
- Я хочу додому!
- Добре. Ідем.
Навіщо потягла з собою? – Дівчинка боїться спати сама.
Що він хоче? Постійно щось питає. Набрид. Лягаємо на матрац. Лежимо. Не чіпай…
- Поговори зі мною.
- Про що?
- Що-небудь. Тільки не мовчи. А то мені здається я розмовляю сам з собою. Тебе ніби немає.
- А тобі погано зі мною мовчати?
- Ні.
- Тоді давай віддамося тиші.
- Мені здається, я тебе втрачаю.
- Ні. Вже втратив...
- Коли?
- Не знаю. Давно вже.
- Чому ти мені не сказала?
- Ти не питав.
- Чому не відпустила?
- Ти не просив.
- А хіба потрібно було?
- Я тебе не тримала. Сам вирішив залишитися...
- Ти кохала?
- Не хочу відповідати.
- А зараз?
- Яке це має значення?
- А й справді – ніякого. Я ж тебе вже втратив.
- А я ніколи тобі не належала...
- Я зрозумів. Не можна втратити те, чого ніколи не мав...
- Напевно.
- Я дарую тобі тишу, якої ти так прагнула. Це мій тобі останній дарунок.
- Це буде твій найкращий подарунок.
- Сподіваюся тебе більше ніколи не побачу, інакше знову захворію тобою. Знаєш я думав, що немає в світі гіршої зброї ніж атомна бомба, яка знищує людину за лічені секунди, але вона в порівнянні з тобою лиш дитяча забавка. Ти маєш в собі значно жорстокішу, болючішу зброю, тому що бомбу можна побачити, а твоя зброя секретніша за всі інші. Тому і жахливіша... я хочу тебе ненавидіти, знаю, що так буде легше, але не можу. Ти змінила мене, я жив твоїм життям, я став частиною тебе. Теперішній я не знає як жити самостійно без тебе. МЕНЕ вже немає. Прощай...
- Па –па. Не забудь замкнути двері.
VI
Заболіло десь там. Серце? Шматок вати. Ще кілька бинтів. Йод. Перекис водню. Ай! Пече. Подмухай. Сильніше. Скальпель (де він взявся? – знайомі з медучилища). Нитки. Голка. 8 швів. Операцію завершено. Вітаю, ми втратили серце. Людина таки може жити без нього. Який експеримент. На живих організмах. Тільки би не дізнались грінрісовці. А то знов демонстрації, погрози, суди… Яке відкриття! Нобелівська премія. Та навіщо обмежуватися. Тепер високорозвинені організми (скоріше за все люди) зможуть вирізати серця і… ЖИТИ ДАЛІ! Яке відкриття! Нобелівська премія! Тепер можна не брати «близько до серця», бо його НЕМАЄ. А близько до чого? - Та ні до чого! Тепер буде байдуже. Яке відкриття! Ставайте в чергу! Безболісна? Ну, за все треба платити. Яке відкриття! Нобелівська премія…
Що не так? Що? Ні. Були так близько. Ми провалилися… Скоріше, вшивай назад. Помре. Яка різниця, що потріпане. Головне працює. А як – не наша справа.
Я досі не можу називати його імені. Навіть в думках…
Воля? Сила? Сила волі? Що за поняття? Роз’ясніть хто-небудь. Будь ласка! Я хочу навчитися цим поняттям. Я хочу мати їх. Хіба я багато прошу?
- Багато.
- Я ніколи не зможу їх мати?
- Так.
- Сумно.
- Буває.
- Я залежна.
- Від нього?
- … .
Нестерпно хочеться набрати втертий в мозок номер. Хоч знаю, що не треба, що нічого не зміниться. Борюся. Борися.
- Я зараз подзвоню. Просто почую голос, взнаю, що все гаразд і все. Один невинний дзвінок…
- Не смій. Не набридай. Навіщо? Де твоя гордість?
- А що, ще є таке слово?
- Ти ж знаєш, що нічого не зміниться. Він не хоче тебе.
- Ні, йому просто байдуже.
- То чого ти себе мучиш? Займи себе чимось, відволічись, переключись..
- Нагадати тобі про вчорашню спробу?
- То що тоді?
- Час…
VII
Апатія. Апатія! Апатія…
Намагатися пересунути щось одне на місце іншого – безглузда дурниця, яка заманює у свої тенета солодкими надіями на спокій і світле майбутнє без болю та відчаю. Хм, але ось питання – чи варто їй піддаватися. Як можна замінювати щось на щось. Альтернатива? Можливо. Але ж це вже не те. Можливо по якості схоже, але все ж таки це інакше… Але найстрашніше навіть не це, а неможливість заміни. Немає що пересувати і куди.
Я не можу зайняти себе нічим. Просто нічого я не хочу. Я вже навіть не живу, а просто доживаю, додихаю повітря, яке ще вирує в немічних легенях. Сподіваюсь, запас незначний.
- Та перестань вже ти. Набридло. Скільки можна тебе втішати? Ти просто нестерпна!!! Він не вартий цього всього. Зрозумій ти врешті-решт!!!
- Я вже все зрозуміла. І ти мені більше не потрібна. Знайди когось, кого ще можна навернути на шлях правий, а мене облиш, я хочу залишитися сама. Останні години.
- Просто жаль. Більше нічого додати не можу. Бувай.
…Нічого не можу подіяти з своєю хворобою. Вона мене посилює. Вона має приємне відлуння у моїй підсвідомості. Ім’я я і досі не можу промовляти, навіть в думках… Я не жалкую за минулим, навіть, якби і можна було внести корективи, я нічого не змінила б. Я просто не бачу завтра. Його окутує біла, газоподібна пелена. А може це просто в мене щось з очима. Та яка різниця. Його просто немає. І мені зовсім не страшно. Апатія…
Крок один і я позбудуся думок. Радість переноситься на вуста і набуває химерної форми – ковток смутку, сміху і крапля божевілля. Останній поворот голови назад. Згадай колись про мене. Бувай.
VIII
Потяг повільно рушав, поступово набираючи швидкість. Стукіт коліс чомусь заспокоював. Вісім. Число-безкінечність. Число, яке мало не змінило моє життя. Число, яке примусило мене думати. Число, яке вилікувало і окунуло в нову хворобу. Я проводжаю поглядом все те, що призвело б мене до майбутнього. А я хочу залишитися в теперішньому. Не сама. Я проводжаю потяг, який змінив би щось. Можливо на краще. Але це вже немає значення. Я проводжаю себе. Ти поїхала туди, де кілька хвилин тому була я. В майбутнє, якого не буде.
Зараз 04.30. ранку і я встигну повернутися, до того, як ти прокинешся і почнеш збиратися на роботу, а я буду дивитися збоку і дивуватися, як це я не зробила найбільшої помилки в своєму житті. А була ж за крок до падіння.
