Марта заходить в темряву кімнати. На стіні годинник ліниво рахує секунди: «Так-ні, ні-так…» Вона любить, коли темно. Не видно буденного кольору звичних речей, темрява приховує щоденність і найбанальніше здатна перетворити на загадкове. З вікна в кімнату заповзає трішки світла: від ліхтарів та рекламних вивісок… Благо на дев'ятий поверх видряпується лише енна його доля.
Марта має від народження загострені органи чуття: а як по-іншому вижити німій у світі звуків, як і безголосому в родині солов'їв. Раніше їй хотілося загородитися від оточуючих великою гранітною стіною або втекти від «співчуваючих» поглядів… Та хіба від себе утечеш? І Марта не витримувала. Вона кричала, набравши в легені повітря: «Перестаньте, я ж така як ви…» Але хто почує крик німої. Тільки клен печально загойдає головою, сонце співчутливо висушить сльози і вітер тужливо погладить неслухняне чорне волосся. Та одного дня, сидячи ось в цій кімнаті в повній темряві Марта зрозуміла, що її німота – це не кара божа, це навіть не випробування, це шанс для неї звичайної грішної людини порозумітися із світом та й із собою зрештою. Адже вона має те чого не мають всі повносправні ( ось як вони відгородилися від таких як вона) – Марта вміє слухати і чути. Мати голос і не вміти чути чужих голосів – це гріх. Як вони цього не розуміють.
Марта плавно рухається кімнатою. Вона на дотик знаю всі речі, які тут живуть.Кінчики пальців легко чіпляють письмовий стіл, спинку крісла, а от і шафа… Біля вікна стоїть біле піаніно. Його їй подарував тато. Коли мама її семирічну полохливу Мартусю першого вересня привела з музичної школи цей красень вже чекав на неї і здавалось аристократично зверхньо дивився на маленьку перелякану дівчинку. Марта аж зажмурилася від його сніжності і заховалась , так про всяк випадок, за мамину спідницю. Пройшли роки. І аристократ « Бостон», за походженням німець, став її найкращим другом. Це вдень він сніжно-білий. Та вечірні сутінки, котрі переходять в нічну темряву, з’їдають його білизну і тому він зараз такий як і все навколо – світло-темний. « Напевне перед створенням світу, коли нічого не було, все мало такий колір.» І чому їй завжди в темряві приходять в голову чудні думки? Піаніно беззвучно сумує в темряві.
Марта підходить до вікна. Вона любить з вікна своєї кімнати дивитися на місто. Марта майже впевнена, що місто – це жива істота, яка має свій характер, вдачу, стиль, настрій, душу… Так, так –душу. Тепло рук тих, хто будував його, відбитки душ тих, хто жив в ньому, народжувався, закохувався, розчаровувався, ненавидів, прощав і помирав, лишаючи по собі спогад, як слід в єстві міста. Ніщо з нічого не виникає і нікуди не зникає. Банально, але правда… У міста все як у людей – бувають щасливі веселі будні й нудні остогидлі свята… Місто втомлюється за день від метушні, галасу в якому так багато звуків і в якому майже ніхто нікого не чує…
Марта відчуває - сьогодні місто спечалене.. Вона притулилась своєю щокою до холодної шибки і слухає шепіт міста. У місті осінь. Через сито пальців дерев ця пані висипає на його вулиці, дороги та сквери спочатку пригорщі, а поті й цілі листяні замети. Важко місту з цією норовливою панянкою. То ридає дощами, то сміється досхочу вустами-павутинками, захмеляючи всіх ароматом хризантем. Мало клопоту з людьми, а тут ще вона – так і не вирішено чи любити її за барвисті фарби та небуденність чи ненавидіти за мокрий світ й печаль. Та залишатися байдужим до неї не можливо. Місто жалібно загорнулося в темний саван ночі й старається відпочити на дивані вулиць та проспектів, розвіяти свою тугу. Поспішають додому пізні перехожі. Їх не печалять проблеми міста, у них власних достатньо з дітьми, чоловіками, дружинами, босами, свекрухами…
Марта відчуває журбу міста. Вона розсуває на вікнах гардини, відкриває вікна навстіж, впускаючи в теплу затишну кімнату осінь з листопадевою прохолодою та запрошуючи до себе в гості місто. Та місто знесилене від втоми не помічає її запросин. Воно продовжує журитись та огризатись то завиванням сирен, то цигарковим димом .
Марта так легко не здається. Ніхто не має права її ігнорувати. Вона рвучко сідає за піаніно і починає грати. Вона грає з натхненням, щиро і завзято… Мелодія народжується під кінчиками пальців, утворює букет звуків, піднімається під саму стелю кімнати, де їй стає невимовно тісно, зависає там на якусь мить і … ось вона випурхує у вікно і пливе над нічним містом, прозорою хвилею, зачаровуючи і бентежачи, дивуючи і вражаючи. Місто змушене слухати цю музику; і печаль переростає в романтику, туга в ніжність…
Марта вкладає в музику всю свою душу. Так вона розмовляє з містом. Їй здається, що місто відповідає взаємністю, що воно розмовляє з нею. Жаль, що його мову можуть чути не всі. Все має свою мову. Тиша, річка, вітер, осінь, місто… І цей годинник на стіні, то «що-що», то «так-ні».
За стіною завовтузилися сусіди.
На кухні мати й син:
- Ну, ти скажи. Німа-то, німа, та творити богзна-що не дає їй ніякого права. Що піти їй клепки вставити – усіх побудить.
- Та годі тобі, мамо. Ти тільки послухай, як гарно грає. Це вона так розмовляє з нами. Нехай собі, може комусь від її музики тепліше стане.
Марта сидить на дивані,загорнута в теплу вовняну ковдру. На стіні годинник ліново бурмоче: «Так-так- так-так…» Вікна закриті. В кімнаті темно, але їй зовсім не самотньо. Марта сьогодні розмовляла з містом, воно все таки почуло її.
