Кінець весни. Здавалось би попереду тепле та безхмаре літо, довгоочікувані канікули та безкінечні прогулянки під зорями та місячним сяйвом з моїм Тарасом. Шалені ночі, пристрасні поцілунки, теплі обійми. Радість, щастя, любов. Наші найпотаємніші бажання, як могли б втілитись в життя. Проте всього цього уже не буде. Хіба що у снах. У моїх далеких мареннях.
Три дні я не відходила від мертвого Тараса. І весь цей час мені здавалося, що він просто мирно спить і от-от прокинеться. Але за сих три дні чуда не сталося. Я колись боялася мерців, але я була впевнена, що Тарасик мені нічого не зробить. Він любить мене. Невже я більше не побачу його карих очей, не загляну у них? Невже? Але чому саме він? Є ж цілий поїзд і валізка моїх родичів, друзів, ворогів... Чому саме його забрав до себе Бог? Чому він не пощадив найдорожче для мене - кохання? Кінець-кінцем, якщо йому так хотілося, він міг забрати мене.
Eсlat лежав у темно-синьому гробі, а навколо були квіти і вінки. Я боялася, щоб свічка у його ніжних руках не впала і не обпалила його. Тарасові друзі приходили до нього, клали плетениці, вичавлювали зі своїх очей крокодилячі сльози, говорили, що їм дуже шкода і що вони розуміють це горе та йшли. А я була впевнена, що вони зараз вийдуть і почнуть сміятися і радіти життю, адже зараз - весна. А Тарас уже ніколи не зможе цього зробити. Він не встане, не підведеться, не скаже, що любить мене... Він не оживе. Такий молодий та прекрасний. Такий добрий та лагідний. Такий чуйний та люблячий. Він ніколи не зверне своїх бездонних очей у мою сторону. І я більше його не обніму ніколи.
***
Я знову бачила наш міський цвинтар з тисячами могил та вінків, як завжди сповнений скорботи та печалі, людей, котрі прибирають могили та N-кількість років оплакують своїх рідних, друзів, знайомих, коханих... Я блукала по кладовищу не просто так. Мені вже не було цікаво кого ховають. Я знала, що то був похорон мого Тараса. Він лежав у великій темно-синій труні, вдягнений у класичний чорний костюм з галстуком та взутий у до блиску начищених чорних черевиках, від яких навіть відбивалося світло. Пам'ятаю, що він жартома казав, що вдягне костюм лише на весілля і на похорон. Він хотів, щоб першим було весілля. Проте, не судилося. Небо було вщент набите хмарами, проте декілька промінчиків світла пробилися через цю завісу і світили на Тарасів гріб. Усі люди навколо були у скорботі. І я теж у чорному, що й не дивно. Скажімо так: «незаміжня вдова». Я хотіла доторкнутися до Тараса, аби повернути до життя. Я хотіла віддати йому часточку свого буття, лише, щоб він знову був зі мною. Проте я знала, що це було марно, хоч досі не вірила, що він мертвий. Ви знаєте, на перекір усім теоріям і гіпотезам, він був зовсім не крижаний чи ба синій, а, напрочуд, дуже теплий. Éclat і після смерті віддав усім своє тепло. Поруч з його гробом стояла його мати і з її блакитних, наче безкрає та неозоре небо, очей котилися великі солоні сльози. А потім вона звернула їх до мене і ледь чутним голосом сказала : «То не твоя вина у тім, що сталося.». А потім, як у моєму сні, один із гостей крикнув «Se souveins de mort», себто «Пам'ятай про смерть». Після цієї фрази Тараса опустили у огидну вириту яму. Я б кинулася за ним, проте було неможливо – мене тримав Андрій. Міцно тримав, наче кліщата смерті.
Священик сказав, що ми усі там будемо, проте раб Божий Тарас пішов за швидко. Дійсно пішов... Тарас пішов і уже не повернеться... Але чому?
ІІ
Ми прийшли до його квартири. Випили, закусили, поплакали і розійшлися. Ось такі були поминки. Любов Львівна навіть не плакала. Вона казала, що чекала цього, проте не думала, що так швидко. І я не плакала. Просто не було чим. Та й слізьми нікого не повернеш. Сю істину я затямила ще коли померла моя бабуся. Вона також була дорогою, навіть найдорожчою для мене людиною. Я її любила більше за життя. А потім з'явився Тарас, який перевернув мій світ догори дригом. Але і його не стало.
- Ходи до мене, - сказала мені Любов Львівна після поминок - підійди. Я
хочу тобі щось сказати. То дійсно не твоя вина у тому, що сталося. Тарас
мав померти, але ми не вірили, що так скоро.
- Ви знаєте, він зі мною...
- ...розстався. Так, я знаю. Розумієш, він хотів тебе захистити від усього
цього. Він наказав мені нічого тобі не розповідати. Тарас надіявся, що
видужає і тоді ви будете щасливі удвох, ви будете разом. Він не хотів,
щоб ти переймалася через нього. Він не хотів, аби ти бачила його у
такому жалюгідному стані. Але...
- Але чуда не сталося.
Вона вийняла з-під дивану щось загорнуте у білосніжну хустинку з мереживом по краях.
- Так. Ось, це тобі. Він просив передати.
- Що се?
- Це його листи до тебе і його щоденник. Він хотів, аби ти це мала. Це була
остання Тарасова воля. Він навіть у останні хвилини свого життя кликав і
любив лише тебе. Ти не вини себе ні в чому. Я знаю, повір, як то тяжко,
коли помирає кохана людина. Але ти жива. Ти повинна жити. Життя не закінчилось. Життя ще не минуло. І ще – не тримай на нас гнів, будь ласка. А тепер іди. Живи собі на втіху. Будь щаслива. Знайди собі когось іще і забудь про нас, як про страшний сон.
- Але ж я його досі кохаю. Я не зможу. Я дихала і жила ним. Як я тепер?
- Ти мусиш. Ступай з миром. Хай береже тебе Господь.
- Можна задати Вам останнє питання?
- Став.
- На що був хворий Тараса?
- Ти про все дізнаєшся з листів. Іди.
І я пішла. Я не оглядалася. Я лише плакала. Телефон мене не тривожив. Усі знали, що у мене горе. Лише мати не розуміла мене. Вона казала, що так буде краще, що Тарас не був мені пара. Я не розуміла що це з нею. Раніше вона підтримувала мене у всьому, розуміла. А тепер вона змінилася. Вона стала холодною і черствою. На відміну від матері, батько мене розумів і підтримував. А втім, се зараз не важливо. Тараса уже нічим не вернеш. Але ж я його так кохала. І тепер жити не можу. Можливо, глибше усвідомлення цієї великої втрати прийде пізніше. Проте я тепер розумію, що життя мені далі не буде.
Частина ІІ (IX)
Seule
Одна, сама
Одна. Сама я залишилась. Ходжу собі по парку у своєму улюбленому зеленому плащі та з загорнутим у хустинку пакунком від Тараса і мовчу. Я боюся, що можу закричати від болі втрати. Хоч з дня його смерті я зовсім не кричала. Я майже не говорила. Усі навколо роззираються, дивуються чому я вдягнена не по погоді. А мене, дорогі мої, вже нічого не зігріє. Навіть тепла ковдра, осінньо-весняний плащ, келих мого улюбленого вина чи пестливе слово від когось рідного. Я стала рослиною. Або лише людиною як біологічним видом. Без Тараса життя немає. Без його бездонних брунатних очей, без його ніжних рук, без його солодкого голосу.
В душі моїй не розпач, не образа, не плач... Зараз в ній лише порожнеча. Одна суцільна порожнеча. Бездонна та неозора. Вона наче темне царство Аїда. Я не плачу, не тужу, не сміюся. Моє серце розривається, стискається, болить... Воно рветься. Мені страшно. В мені наче щось сидить та дожидається, щоб вийти на волю. Не може! Мій розпач неосяжний, незміренний, глибокий... Він сидить в мені. Затаївся в душі та смокче соки. А мені тяжко. Я більше не можу плекати це в собі. Та все-одно боюся випустити се все на волю.
Я всього боюся. Всього... Мені страшно від тіні сусіднього будинку. Я боюся ворухнутися в темноті. Мені страшно... Страшно...
Мені не добре. Моє тіло горить, наче від якоїсь страшної лихоманки. Воно палає, наче від холери. Мені здається, що я зараз розколюся на часточки. Мені зле... Настільки зле, що не можна описати словами. Неможливо описати нічим. Я хора... Але цей недуг зовсім не звичайний. Його не вилікуєш звичайними ліками чи сиропами. Це захворювання моєї душі і серця.
У парку я сіла на нашу улюблену лавку, розгорнула пакунок та почала читати. У своєму щоденнику Тарас описав усі наші зустрічі у книжній лавці. Він писав навіть те, як сильно мене кохає. Більшість його аркушів займали не описи, а картини. Він малював мене. Але не просто виводив олівцем по аркуші і рисував розмивчасті обриси, а робив се з любов'ю. Я була схожа сама на себе. Усе було точно аж до малесенької зморшки навколо ока і ледь помітного шраму біля лівої брови. До речі, через цей рубець я багато натерпілася у своєму житті. Бувало так, що я соромилася говорити із кимось, бо мала його на своєму обличчі. Історія його появи досить проста: побилася (я завжди відстоювала себе), мене штовхнули до дверей і я отримала шрам. Спочатку я майстерно приховувала його під багатошаровим макіяжем, але потім у сьому пропала потреба. Тарас сказав, що любить мене з ним ще більше. Хтось може сказати, що наївно. Так, можливо. Але я йому вірила, бо кохала. І тепер кохаю.
Із щоденника
«...Зустрів її на вулиці. Вона не потрапляла мені на очі уже декілька тижнів. Я не думав, що вона мене впізнає. Але впізнала! Впізнала!
...Не гарно сьогодні вийшло... Я штовхнув її. Але найгірше те, що я їй не допоміг підвестися. Що вона тепер подумає про мене? Що?...
...Вона, дійсно, чудо. Вона найкраща на усій Землі і навіть у всій Галактиці. Я кохаю її. Кохаю!...
...Вона каже, що любить мене. УРА! Найкраща у світі дівчина любить мене!..»
Після того, як ми почали зустрічатись він не записував нічого. Тарас почав писати лише тоді, коли прийшов мій лист до нього. Він писав про свою хворобу і те, як він її долатиме. Він писав, що житиме лише для мене і заради мене подолає сей недуг. Я читала і плакала. З моїх очей рікою лилися сльози. Я не могла зупинити їх потік. Потім я побачила конверт на якому був надпис: «Для Тебе». Я обережно розкрила його і почала читати наступне:
«Привіт, моя мала! Ти, мабуть, питаєш себе, що тоді сталося? А я тобі скажу. Та перш, ніж сказати, я попрошу у тебе пробачення. Пробач мене! Не знаю, що тоді сталося. Та я тебе сильно кохаю. Не забувай мене. Прошу тебе! Будь ласка!
Ти таки здивуєшся чому я тобі написав листа. Розумієш, говорити я зараз не можу і не треба тобі чути мого голосу, написати у SMS – не вистачило б місця, а передавати через когось, то неґречно, недоречно і небезпечно.
Ось тепер я можу і розказати тобі усю правду. Пам 'ятаєш, як ми чотири роки тому зустрілися? Спочатку ми були лише знайомими (ти купувала у мене книги), а потім стали парою. Не знаю, чи ти помітила, та я тебе кохав від того часу, як ти приходила до моєї лавки. Дні і ночі думав лише про тебе. А потім я набрався сил та розповів тобі усе. Пам'ятаєш, як ти здивовано дивилася на мене? Твої бездонні зелені очі огортали мене. Вони додавали мені рішучості. Від того дня я не міг прожити без тебе і твоїх очей ні хвилини, ні секунди, ні миті. Пам 'ятаєш, як ти просила мене не телефонувати тобі кожних півгодини? Я виконав і це твоє прохання. Пам 'ятаєш, як на твоє День народження я приніс тобі 49 білосніжних троянд? Це було на знак тих 49 прекрасних та найщасливіших місяців мого короткого спільного щастя з тобою. Все було добре. Доки я не дізнався про мій страшний діагноз. Про мою хворобу...
Два місяці тому я поїхав на обстеження до Івано-Франківська. Там мені сказали, що в мене рак крові. Спочатку я не повірив у це, але остаточно переконався, коли поїхав до Києва. Я не хотів тобі нічого казати. Не хотів травмувати. Я знав, що ти не перенесеш це. Ти усе приймаєш занадто близько до серця. Занадто близько... Можливо, це було би так страшно, якби це не була остання стадія. Можливо, мене могли вилікувати, та ми не маємо достатньо грошей на це. Просити у тебе їх – не ґречно. Тому я сприйняв це спокійно та належно. Пробач, що раніше нічого тобі не сказав. Пробач... Я просто не міг.
Того вечора я хотів захистити тебе від моєї болі. Можливо, ти би колись згадала про мене добрим словом. Ти ж знаєш, як я тебе люблю, як кохаю. Сильно кохаю!... А пам'ятаєш, як колись до тебе чіпався якийсь хлопець? Я тоді тебе захистив. Якби не ця клята хвороба, я б завжди був з тобою, я б завжди захищав тебе, завжди був поряд. Ось тепер змушений залишати тебе на поталу всьому світу.
Ще тебе благаю – не жалій мене. Ніколи не жалій. Ти краще знайди собі когось набагато кращого за мене.
Мені важко лежати у лікарні, бо поруч немає тебе. Але я не хочу, щоб ти бачила мене таким нікчемним та хворим. Ти ще молода, ще знайдеш собі когось. Я не знаю скільки часу мені залишилось. Не знаю... Я лише хочу померти на місці, де багато води і сонця, де багато світла і тепла. Такого ж тепла, як твоє. Проте мені це не вдасться...
Бажаю тобі не залишитись самотньою на цьому світі.
Навіки твій.
Тарас.»
Частина ІІІ (X)
Je perse a lui
Думаю про нього
Тепер мені все ясно. Хоча все ж залишаються деякі нерозгадані таємниці і чорні плями усій цій історії зі «щасливим» кінцем. Але так чи інакше мені порожньо всередині. Мені порожньо без Тараса. Без мого Éclat. Порожньо і страшно. Куди б я не пішла, переді мною завжди він. Спомини про нього повсюди: у магазині, на вулиці, у залізничному вагоні. Коли я їду додому потягом, мені завжди здається, що він десь тут, поруч. Він зовсім близько. Таке відчуття, наче я зараз відчую його дотик на собі. І саме в ту мить мені страшно від того, що він може піти назавжди. Тоді я не зважаю на те, що його більше немає в живих. Я відкриваю очі і бачу, що поруч нікого немає. Лише сусід по купе вовтузиться на протилежно розміщеній плацкарті. Він лежить на тому місці, де любив лежати Eсlat, коли їхав зі мною до Львова. Але то лише мій попутчик, з яким ми розстанемось зранку, навіть не попрощавшись.
З Тарасом було добре. Навіть занадто добре, щоб бути правдою. Він кохав мене, а я його. Проте...
Я б назвала його великим етюдом моєї долі. Він наче весь вилитий з музики. В ньому наче кожна клітина - се симфонія. Наймелодійніша та найвіртуозніша в цілому Всесвіті. Його голос - се найпрекрасніший звук всього мого життя. Він великий витвір небесного мистецтва. Мабуть, сам Бог жив у ньому, та він про це не здогадувався. Він був наче п'єса навчального характеру. Він навчив мене всьому найкращому. Він навчив мене долати перешкоди, бути першою, перемагати. Він був моїм вчителем, хоч, цілком можливо, не помічав цього. Можливо навіть і не здогадувався.
Кажуть люди, що час гоїть рани. Від
наче антисептик знижує та вгамовує біль. Але ж скільки часу вже проминуло? А мені ще більше болить. Моє ранене серце ще більше щемить у грудях. Воно мені щось говорить, та я його не чую, бо крик душі перекриває усі звуки мого єства.
Кажуть люди, все мине, наче один сон. І ти вже не зможеш згадати та відтворити його в своїй пам'яті. Та чому ж тоді я не можу викинути його зі своєї свідомості? Чому? От вже скільки днів проминуло наді мною, та я і досі чітко пам'ятаю його обличчя, його карі очі, його солодкий голос. Я не можу заснути без думки про нього.
Кажуть люди, що не варто перейматися. Та я і не переймаюся. Я просто не можу виштовхати із серця ті солодкі спомини про нього. Просто не можу. Декілька днів тому ходила до ворожки, щоби вона допомогла мені його забути. Та не вдалося. Мабуть, мені вже нічого не допоможе. Нічого...
Я вже не відчуваю болю. Вона стала складовою мене. Вдарила сьогодні ногу до столу і нічого не відчула. Обкусала губу до крові і так проходила цілий день. Різала на кухні м'ясо до борщу, врізала руку. Кров тече, а я стою і дивлюся. Нічого не відчуваю. Нічого... Отямилася за декілька хвилин. А ж самій інколи смішно від цього. Та, ні. Смішно мені, мабуть, від того, що я була життєрадісною, сміливою, люблячою дівчиною. А тепер перетворилася на закриту від усього світу людину. Людину, як біологічний вид. Тільки, як вид. Вид і нічого більше.
Інколи мені здається, що всередині мене вже нічого немає. А особливо, коли я бесідую сама до себе. Відчуття наче відлуння відбивається всередині. Та я впевнена, що замість відлуння мають бути душа, любов, ласка... Хоч щось. Та нічого немає. Нічого...
Без Тараса життя втратило всій зміст. Я вже не радію кожному прийдешньому дню, я вже не маю до кого подзвонити, коли щось треба, я не маю кого обняти, поцілувати, приголубити. Можливо, я знайду собі когось. Може його ім'я буде Тарас. Ймовірно він буде мати карі очі. Але він точно не буде тим Тарасом, якого досі кохаю. Немає на світі ще такої людини, як Тарас.
Я приходжу додому і дві години грію ліжко. Я уявляю, що він десь тут, він поруч. Але се лише ілюзія. Насправді його і близько нема поруч. Хіба що він дивиться на мене з неба і звідти оберігає. «Je pense a lui». Тобто, «думаю про нього». Я ні на мить його не забуваю. Навіть інколи здається, що він насправді живий, а не мертвий. Боже... Мені всього лише 20 із мізерним хвостиком, а я вже встигла втратити найдорожчу у світі людину. Ми з Eсlat не кохалися, не робили вчинків, через які б потім шкодували. Ми лише хотіла одружитися і бути разом. Але і це не судилося.
Коли я підходжу до вікна, мені здається, що він стоїть ззаду і дивиться на мене. Він завжди любив так робити. Вітер грайливо колише заслонки , а мені здається, що поруч дух Тараса. Він наче торкається мене і знову йде на небо.
Життя без нього було не те. Та й з його приходом мало що змінилося у моєму суспільному бутті: далі живу у бабусиній квартирі зі сварливими пристарілими сусідами, грізним управдомом, котрий живе за принципом: «Управдом – кращий друг людини» та листоношею-приколістом, який постійно наголошує на моїй індивідуальності та чарівності і, тим самим, дуже брудно залицяється до моєї молодшої троюрідної сестри, яка життя не уявляє без свого теперішнього хлопця. Просто моє серце одразу стало якесь не таке, яке було раніше, до приходу Тараса.
Про таких, як він я кажу «есlat»...
