Ця історія трапилась зі мною саме того ранку, коли нарешті вирішив покинути усі свої справи і полетіти на кілька днів до планети Смугастих Черевиків. Хотів провідати давнього друга та купити для зручнішого пересування зо дві пари швидкохідних сандалів. Я вимкнув комп‘ютер, полив фікус, поклав до рюкзака останні казки, що понаписував для малечі, вийшов з дому.
Однак не встиг зробити і десяти кроків, як мене ледь не збив з ніг своїм супершвидкісним велосипедом Данді. Це був моторний і веселий хлопчина дванадцяти років. Вдень він навчався у коледжі магічних наук, а зранку розносив пошту, аби заробити собі на новенькі ролики для перегонів по небесній трасі. Данді мав дуже стурбований вигляд: його поштарська сумка геть була перекособоченою та розстібненою, а в руках тримав крихітний конверт зеленого кольору. Здається, він мене спочатку навіть і не впізнав, оскільки кілька секунд просто розгублено кліпав очима, а потім, оговтавшись, майже пошепки, промовив:
- Іване, як добре, що вас зустрів… Не знаю… просто не знаю, що тепер зі мною буде… Печатку зірвали!
Я нічогісінько не зрозумів: ані про печатку, ані про те, що тепер має начебто відбутись. Але вкрай знервований вигляд хлопця трохи насторожив мене:
- Зачекай, ти можеш трохи зрозуміліше говорити? – допомагаючи Данді зняти важку поштарську сумку, звернувся до нього.
Хлопець на якусь мить замовк, а потім, простягаючи мені зелений конверт, що тримав у руках, продовжив:
- Годину тому мене ледь не обікрали. Якихось двоє типів напали у перевулку Голодних Ящурів, коли перекладав ось цей зелений конверт до потаємної кишені. Вони вимагали, аби віддав їм листа з магічною печаткою. Якби не випадковий перехожий, що вчасно нагодився, то їм би вдалося зробити свою справу. Однак ті двоє встигли зірвати з листа печатку найвищої секретності! Навіть важко уявити, що тепер буде…
- І справді, справи кепські, - роздивляючись загадковий конверт, промовив я, - але мене більше насторожує інше: такі листи не надсилають звичайною поштою, конверти з магічними печатками приносять у суворій таємниці листоноші-невидимки.
- Так, звичайні поштарі називають цих невидимок фантомами, - трохи оговтавшись, Данді продовжив далі, - але це вже другий лист, який отримую на пошті для пана, що оселився нещодавно у будинку під солом‘яним дахом.
В цю мить на вулиці напроти з‘явилося двійко чоловіків. Данді, побачивши їх, зблід і тихо промовив: «Це вони». Я схопив поштарську сумку хлопця і ми швидкими кроками подалися до мого подвір‘я. Зачиняючи хвіртку, ще раз поглянув на протилежну вулицю. Але там вже нікого не було...
***
- Він нам усе зіпсував! Цей писака завжди суне свого носа у чужі справи! – Роздратовано вигукнув низенький чоловічок у темному пальті та картатій кепці.
- Заспокойся, Ботя… Ти привертаєш увагу перехожих, - тихим голосом промовив дебелий здоровань на прізвисько Кіт.
- Ох… я ладен з‘їсти пацючий хвіст, аби тільки пан Сальватор віддав справу у наші руки… Але цей писака вкотре усе зіпсував, хлопець був у нас на гачку!!!
- Припини істерику, бовдуре, - Кіт невдоволено подивився на Ботю, - ще встигнеш наїстись пацючих хвостів: Пан Сальватор власноруч ними тебе нагодує, якщо не вдасться здобути зеленого конверта!
Різкий тон Кота примусив Ботю замовкнути, і, втягнувши голову в самісінькі плечі, він спроквола поплентався за своїм шефом. Йому не подобалася ця планета. Як не крути, а із землянами їм ніколи не щастило. Однак що лишалося робити… Адже рідна планета (Руда Бляшанка) була настільки крихітною, що кожен, із тих кількох тисяч жителів- однопланетян, знав двох злодюжок в обличчя. І за найменші огріхи братам доводилось добряче розплачуватись. Отож – не лишалось нічого іншого, як шукати брудних заробітків на інших планетах.
За дивним збігом обставин помешкання пана Сальватора знаходилась в якихось ста метрах від будинку найвідомішого казкаря, Івана Мальви, з яким брати вже мали досить неприємний досвід.
- Ну чому нам так не щастить із цим писакою?! – Знову заволав Ботя. – Минулого разу саме він зірвав нам операцію по викраденню картини з музею магічних речей. І тут відчуваю, що не обійдеться без його пронирливого носа.
- Бо казав же тобі, казав… - Втрутився Кіт, - потрібно було брати хлопчиська ще на минулому тижні, коли він отримав першого листа із таємною печаткою!
- Але ж ти сам чув: пан Сальватор наказав чекати другого листа…
- Цить! – Шикнув Кіт. – Прийшли.
Вілла пана Сальватора була розташована у гущавині старезних дерев. Якби не гнітюча атмосфера занедбаного саду, то можна було б сказати, що його дім був побудований навіть у дуже мальовничому місці. Однак не лише старі покорчені дерева та дикі колючі чагарники відлякували добрих людей від вілли. Переказували, що кожної ночі пан Сальватор випускав скажених псів, які чорними тінями блукали навколо дому, відлякуючи випадкових перехожих. Ніхто не міг сказати напевно: так то було чи ні, але люди побоювалися тієї вілли. Отож Боті з Котом довелося кілька хвилин потупцяли біля воріт аж поки не наважилися подзвонити. Довго ніхто з дому не виходив. Вікна були щільно зачинені, жодних ознак чиєїсь присутності було й годі помітити.
Раптом металевий замок скрипнув і хвіртка відчинилась. Брати стояли, як вкопані – за ворітьми нікого не було, тільки сухе жовте листя зловіще шелепотіло на стежці.
- Ну, чого порозкривали роти? Ходімо, ходімо, пан Сальватор на вас давно чекає! – З-за хвіртки вийшов чоловічок неймовірно малого росту: кістлявий і з бородою аж до поясу. Ботя та Кіт від здивування навіть нічого не могли відповісти. Вони мовчки ступили на землю володінь свого нового господаря і пішли за карликом.
ІІ
Запаливши камін та поставивши на вогонь старовинний мідний чайник, я намагався вибудувати логічний ланцюжок тих перепитій, про які розповідав Данді. Хлопчина був дуже наляканий, отож запропонував йому перебути якихось кілька годин у мене. Потрібно було прийняти рішення: чи йти до департаменту таємної поліції, яка займається магічними справами, чи розібратись із цією історією самотужки…
- Пане Іване, мій тато розказував, що ви були колись найвідомішим слідчим у відділі магічних справ, - присьорбуючи гарячий чай, промовив Данді.
- Та було колись…
- А чому ви покинули службу і почали писати для малюків? - Не вгавав хлопець.
Запитання Данді примусило мене перевести погляд на камінну поличку, де стояло фото молодшого брата, Дмитра. Ми працювали з ним разом у відділку магічних справ, який займався найнебезпечнішими міжгалактичними розслідуваннями. Так сталось, що у кривавій сутичці із маготалами (вогняними людьми) нас обох було важко поранено. Я кілька місяців відлежав у військовому шпиталі, заліковуючи опіки, а Дмитро загинув прямо на місці сутички. За станом здоров‘я змушений був покинути свій департамент і перейти на цивільну службу. Однак… без брата мені навіть не уявлялась моя служба, а тому вирішив здійснити спільну мрію: написати книжку для малюків про наші з ним подорожі по різних планетах та про небезпечні сутички з космічними піратами. Можна сказати, що наша мрія здійснилась. Я видав чимало оповідань, яких вистачило аж на п‘ять книжок, але трагічна загибель Дмитра залишилася для мене найважчою сторінкою, про яку я так і не наваживсь написати.
Пауза мабуть виявилась занадто довгою, бо, повернувшись до хлопця, помітив, що він висьорбав увесь свій чай:
- А знаєш, Данді, у наступній моїй книжці про все розповім. Але зараз мусимо вирішити, що ж робити з конвертом. До департаменту іти вже пізно: можуть причепитися, чому зволікали і не з‘явились відразу. Тому потрібно терміново щось придумати.
Я попросив хлопця ще раз показати конверт і ми спустилися до келлеру (мого підземного сховища із різноманітним приладдям). Діставши з полицю фіолетову лампу, яку колись придбав у магазині побутових винаходів, вирішив просвітити чудодійними променями лист. Звісно, великих надій на те, що мені вдасться розгледіти хоч би літеру з того послання, не покладав. Адже ні для кого не було секретом, що чарівники використовували виключно зачароване чорнило, папір та різне там приладдя, які навіть суперсучасні пристрої розпізнати не могли. Але завжди пам‘ятав основне правило слідчого: не можна ігнорувати жодних шляхів для перевірки фактів, мусив здійснити свій експеримент із фіолетовою лампою. І от!!! На моє превелике здивування, переді мною та Данді постало найдивніше повідомлення, що мені колись доводилось читати:
«Але ти не врахував тієї обставини, що соду слід розчиняти зі сметаною, а борошна мусить бути не більше за одну склянку, отже, ще раз перечитай уважно мою інструкцію! Другу частину надішлю наступним листом».
- Оце то так… - Данді розгублено подивився на мене, - якісь нісенітниці та й годі.
- Схоже на кухарський рецепт, - перечитуючи знову повідомлення, промовив я.
- А може… Може це просто зашифроване таємниче послання?!
- Може бути і так. Але ось ці два речення, що у нас в руках – лише уривок від чогось більшого. Чітко зрозуміло тільки одне: існує певна інструкція, а це коротеньке повідомлення лише є уточненням. А ще, і може найголовніше, відправник даного листа збирається надіслати, як він пише «другу частину».
- То що ж робити нам? – Данді взяв у руки конверт.
- Гадаю, просто піти до пана, якому адресований лист і розповісти про ранкову пригоду із цим конвертом.
Було видно, що мої слова дуже засмутили хлопчину. І, аби підбадьорити Данді, відразу ж додав:
- Якщо хочеш, то я можу піти з тобою. Гадаю вдвох легше буде пояснити непросту ситуацію, що виникла із цим загадковим конвертом.
За кілька хвилин ми вирушили з дому. Відійшовши кілька метрів від воріт помешкання, Данді схопив мене за руку і тихо промовив: «Іване, здається за нами слідкують». Я озирнувся, але окрім старенької бабці та бездомного чорного пса, що покульгуючи, чинно переходив дорогу, на вулиці нікого не було.
- Що ж, якщо тих двоє типів і насправді повернулись, то ми про це незабаром дізнаємось. А зараз мусимо зустрітися з паном… Як там на конверті написано його ім‘я?
- Нестор Єзерський, - прочитав Данді.
- Єзерський? Дивний збіг обставин, але чи не є цей Нестор братом загадкового Сальватора Єзерського, що живе неподалік, на віллі «Скажених псів» …
І ми, перетнувши перехрестя, звернули на широку алею, густо засадженою карликовими фруктовими деревами та квітами. Це було особлива частина міста: тут мешкали найзнаменитіші маги та чарівники. Кожен будинок був схожий на витвір мистецтва, як і все те, що оточувало їхні помешкання. Нам довелося помилуватися чималою кількістю будинків, доки нарешті підійшли до вілли пана Нестора. Його будинок помітно відрізнявся від усіх інших помешкань.
Це була одноповерхова, але чимала цегляна споруда під низеньким дахом, покрита золотистою соломою. Досить довго будинок не міг знайти собі господаря. І от, зо два місяці тому, якийсь приїжджий пан купив собі «Солом‘яну віллу» (як її називали мешканці нашого містечка), навіть не торгуючись.
Я натиснув на дзвоник. За хвилину нам відчинив двері чоловік невисоко зросту у солом‘яному брилі та у вишиванці з грубого полотна – ну просто таки викапаний дід Панас із телевізійної передачі мого дитинства! Чемно привітавшись, запросив до господи. Посадивши мене та Данді у солом‘яні високі крісла, подався до кухні готувати напої, хоч ми всіляко відмовлялися від частунку, наголошуючи на важливості справи, з якою прийшли. І от, коли на низенькому столику запарував духмяний чай, настояний на суничному листі, пан Нестор нарешті дозволив нам почати свою розповідь.
- Ось… це трапилося сьогодні, у перевулку Голодних Щурів, коли я розносив ранкову пошту… - Хвилюючись і трохи запинаючись, хлопчина розповів про свою невеселу пригоду і поклав на стіл конверт з надірваною печаткою.
Побачивши листа, чоловік так зрадів, що, здавалось, обставина відсутності магічної печатки аж ніяк на нього не вплинула. Він тут же розпечатав конверт і, прочитавши послання, аж підстрибнув у своєму кріслі від радості:
- Ви навіть уявити не можете, яку гарну звістку принесли! Пане Іване, а ви – просто мій кумир. З нетерпінням чекаю на вашу нову книжку!
Від подиву ми з Данді не могли вимовити ані слова. Помітивши наші, вочевидь розгублені обличчя, пан Нестор додав:
- Мушу вибачитись, дорогі мої… Якийсь незначний лист і печатка на ньому завдали вам стільки прикрощів: навіть подумати страшно, що ось цей відважний хлопчина змушений був ризикувати власним життям! Перепрошую, дорогі мої, перепрошую…
«Здається мені, що не такий ти і простий, як здаєшся», - мимоволі промайнула у мене думка.
- І не кажіть, пане Іване, як кажуть: «простота часом гірша за крадіжку», - підморгуючи, промовив чоловік у солом‘яному капелюсі, а потім додав, - що ж, якщо втягнув вас у цю дивну історію, то мушу дещо розповісти, але… не раніше, ніж отримаю третього такого листа. Якщо ви не заперечуєте, то сам навідаюсь до вас через днів кілька.
Я, звісно, погодився, залишивши свою адресу на столику. Пан Нестор чемно провів нас до дверей і ми вийшли з Данді на вулицю.
ІІІ
Минув тиждень. На другий же день пригоди з таємничим конвертом я таки відлетів до планети Смугастих Черевиків і пробув не два дні, як планував, а цілих п‘ять. Мене запросили як почесного гостя взяти участь у святі-марафоні черевикоходів. Марафон тривав аж чотири дні і мені доручили говорити урочисту промову у день відкриття марафону та на святі нагороди чемпіона-черевикохода. Звісно, відмовити поважному керівництву планети мені було не зручно, тому люб‘язно погодився на таке незвичне та цікаве для мене дійство.
На четвертий день перебування на планеті, отримав коротеньке повідомлення від Данді: «Третій конверт таємниче зник з поштарського відділку. Триває розслідування справи». Ледь дочекавшись закінчення усіх святкових дійств на планеті Смугастих Черевиків, першим же зорельотом, що відбував на Землю, вирушив додому.
Ще здалеку, тільки-но звернув на свою вуличку, перше, що кинулось у вічі – то це моя поштова скриня, вщерть забита кореспонденцією. Ті газети, яким уже не поталанило потрапити до свого кореспондентського притулку, недбало валялися під дверима мого помешкання (очевидно поштар попіклувався, аби їх ненароком не намочив дощ). Підставивши свій рюкзак до скрині, швидко вигорнув усі листи та телеграми і, вже на ходу, підбираючи газети, нарешті ввійшов у дім. Відразу, як тільки переступив поріг помешкання, зрозумів: тут уже хтось нишпорив. Пропрацювавши п‘ятнадцять років слідчим, мій спосіб життя був уже влаштований так, що розташування кожної речі у моєму будинку могло виказати присутність незваних гостей. Звісно, я здогадувався, хто б це міг бути. Жодних коштовних речей я не мав, однак злодюжки полували не на коштовності: їм потрібен був конверт.
Перевіривши, чи всі мої папери та дещо для мене цінне на місці, я пішов до кухні, аби приготувати щось їстівне. Нічого поживного, окрім склянки з маслинами у моєму холодильнику не виявилось і я, згадавши про мигдальні тістечка, якими спакували мене друзі перед вильотом, подався до рюкзака.
Листи, телеграми, листівки, запрошення калейдоскопом полетіли на підлогу і раптом! Яскравий зелений конверт упав прямо мені до ніг. Що ж… це вже були не жарти. Уважно роздивився конверт з усіх боків: магічна печатка була на місці. Але що мене найбільше вразило, то це ім‘я особи, якій було адресовано листа. Важко було в те повірити, але там стояло моє прізвище, послання було адресоване саме мені.
Відкривати конверт не поспішав. Вирішив спочатку просвітити його фіолетовими променями, як тоді, того листа, якого приніс Данді. На моє здивування прочитати нічого не вдалось: «Що ж… хтось затіяв зі мною цікаву гру, - промайнула думка, - очевидно, це і є той третій лист, про який говорив Нестор Єзерський. Але чому… Кому потрібно було викрадати листа з поштового відділку і особисто нести його до моєї поштової скриньки?!» Здогади та різні версії, роїлись у мене в голові у повному безладі, але в одному був переконаний твердо: хтось детально усе спланував і використовує мене у якихось своїх цілях. Я зірвав печатку і відкрив конверт: лист був написаний тією ж рукою, що й попередній – відразу впізнав почерк. Послання було зовсім коротке та дійсно стосувалось моєї особи:
«Шановний пане Іване! Перепрошую, що втягнула Вас у нашу сімейну історію, але змушена просити допомоги саме таким чином. Дуже надіюсь, що Ви погодитесь вислухати мого сина, Нестора.
З повагою,
Гелена Єзерська»
У мене не було часу обдумати усе написане, бо хтось настирливо постукав. Механічно сховав листа до сейфу-шухляди і пішов відчиняти двері. Жодного здивування не мав, коли побачив на порозі свого помешкання Нестора Єзерського. Не дочекавшись мого запрошення, він чемно привітався і зайшов до кімнати.
- Іване, мушу вибачитись за вторгнення, але лист моєї матінки ви, певно, прочитали?
- Ваше запитання схоже на відповідь, тому навіть не маю що сказати, - дещо роздратовано відповів я.
- Розумію ваше незадоволення, але дозвольте усе пояснити, – чоловік дістав зі свого шкіряного портфеля невеличкий паперовий пакет, - ось це деякі фото із нашого сімейного архіву. Гадаю, що так вам буде легше уявити персонажів моєї оповіді так само, як і суть мого прохання.
Я взяв фото і на знак згоди вислухати свого неочікуваного гостя, запросив його сісти.
- Отже… - розпочав свою оповідь пан Нестор, - уся ця історія розпочалася багато-багато років тому. У мого батька, знаменитого професора чорної та білої магії Володимира Єзерського, була мрія, аби я та Сальватор продовжили справу його магічних пошуків. Він сам обрав для нас відповідні галузі магічних досліджень, навіть не запитуючи про те нашої думки. Я погодився, хоч магія мене абсолютно не цікавила і мені було більш до вподоби займатися різними технічними винаходами, а мій старший брат, Сальватор, відмовився виконувати його волю. Мушу зауважити, що батько займався дослідженням властивостей чарівних рослин. Натомість Сальватора цікавила теорія перетворення мертвої матерії в живу, - пан Нестор на якусь мить зупинився, і, ніби вибачаючись, додав, - розумію, що завантажую вас всілякими непотрібними термінами, але як іншими словами все це пояснити, навіть не доберу…
З великим зацікавленням роздивлявся фото, що приніс пан Нестор. Деякі з них були присвячені магічним експериментам і демонстрації різним досягненням родини Єзерських, а деякі – просто родинні знімки. І все-таки я відверто не розумів суті допомоги, якої очікував від мене ось цей поважний пан:
- Наскільки зрозумів із вашої розповіді, між вашим братом та батьком виник конфлікт? – Аби якось підтримати розмову, звернувся я до Нестора.
- Так, і не просто конфлікт. Батько вигнав Сальватора з дому без жодної копійки в кишені! Його гнів був страшним… Адже справа навіть не в коштах. Батько був настільки могутньою людиною, що за його сприянням Сальватору не зміг продовжити навчання у жодному університеті Землі. Довгий час брат змушений був перебувати за межами галактики. До нас доходили плітки, що якийсь час він, аби заробити собі на кусень хліба, змушений був розвантажувати зорельотні вантажівки на планеті Псів. І от… два роки тому у найпрестижнішому магічному виданні «Магія і світ» виходить стаття про Сальватора Єзерського, де розповідається про одне із найвидатніше відкриття у галузі магічної науки, автором якого є мій брат. Йому навіть була присуджена премія у розмірі кількох мільйонів золотих крон! Коли батько дізнався про досягнення свого старшого сина, звісно, осягнув усю глибину власної помилки і навіть пішов на примирення з Сальватором, але…
- Ваш брат не хоче знатися з родиною? – перебиваючи пана Нестора, втрутився я.
- Саме так: будь-які спроби примирення з мого боку, а чи з боку матері він рішуче відкидав. Розумієте, мене він взагалі вважає зрадником, оскільки все своє життя займався тільки тим, що виконував волю батька. Дозволив йому знищити свою мрію стати конструктором, адже, як уже казав, магія ніколи мене не цікавила. Але справа не в тім. Мій батько зараз старий та немічний, справи на його дослідницькій станції (а вона у нього вважається найбільшої на нашій планеті) зараз дуже і дуже кепські. Набралось чимало непорядних, байдужих людей, які просто розкрадають рідкісні рослини, торгують таємницями засекречених дослідів. Ви може читали про довготривалу справу у зв‘язку з викраденням рецепту довголіття? Століттями наша родина передавала таємницю даного рецепту від батька до сина і жодна чужа душа не могла довідатись про спосіб приготування даного еліксиру. Але… так трапилось, що перш, ніж рецепт перейшов до когось із нас, синів, батька було підступно ошукано і таємниця розійшлася по всій галактиці. Шарлатани торгують зараз «Еліксиром Єзерських» і тим підривають наше добре ім‘я, адже, навіть володіючи рецептом, треба ще й знати спосіб приготування та додання компонентів.
- Дійсно! Одна моя добра знайома купила «Еліксир Єзерських» (звичайно, тільки тепер я розумію, що то був фальшивий напій), від якого у неї з шаленою швидкістю почало рости волосся, але лущитись шкіра та псуватися зуби… Вона, бідна, після нього місяць відходила до лікарні, а по тому зареклася більше не мати діло з магією, - я згадав історію, що трапилась з моєю шістдесятилітньою сусідкою, Веронікою, приблизно рік тому.
- Ну ось… Про що я вам і розповідаю, - усміхнувшись, продовжив далі свою оповідь Нестор, - І от два роки тому, коли закінчилась судова тяганина, батько звільнив майже увесь персонал дослідницької станції, залишивши лише кілька десятків людей, аби доглядати магічні рослини та підтримували у робочому стані складні технічні прилади. Але всі ми прекрасно розуміємо, що так довго тривати не може…
- А ви, чому б вам не зайнятися справами батька, тим паче, завжди були його правою рукою у магічних справах?
- Ні, не можу. Ось та перемога Сальватора допомогла зрозуміти батькові помилку не лише у стосунку до старшого сина, але й до мене. Як я не намагався, але справжнього мага з мене так і не вийшло. Так… дещо вмію, але самі розумієте, якщо людина виконує справу проти її власної волі, то нічого доброго з того не буде. Єдиний, хто би дійсно міг керувати станцією – це Сальватор. Адже там є рідкісна техніка, величезна кількість лабораторій, які би згодились для його робіт. Батько не хоче віддавати лабораторії, які створював усе своє життя до рук чужих людей, а тому зараз докладає усіх зусиль, аби умовити на цю пропозицію Сальватора. Тим паче! Що мій брат страшенно потребує цієї станції, але…
- Але образа на сім‘ю не дозволяє йому цього зробити, - додав я.
- Саме так. Вже більше року ми намагаємося з ним зустрітись, та всі наші спроби є марними. Він не відповідає на листи, дзвінки. Кілька разів приходив до його вілли особисто, але сторож «Скажених псів» жодного разу не впустив. І от, кілька місяців тому, ми придумали трюк з магічними конвертами… Але спочатку оголосили для преси, що лабораторії Володимир Єзерський продає за двадцять тисяч мільйонів золотих крон! А у випадку відсутності покупця, впродовж року, усе майно станції переходить у розпорядження його молодшого сина, Нестора Єзерського, тобто мене.
- І що, були покупці?
- О так! До нас і нині прилітають цілі інопланетні делегації з наміром купівлі станції та ще й за вдвічі більшу ціну. Але ж ми затіяли усю тяганину лише з одною метою – привернути увагу Сальватора.
- І, як якщо вірно зрозумів, вам це вдалося, - вже остаточно зрозумівши суть інтриги, промовив я.
- Дійсно, вдалося. До батька приїздив агент Сальватора із пропозицією купівлі лабораторії за ту ціну, яка була опублікована у пресі. Але батько поставив умову, що хотів би розмовляти зі своїм сином особисто. Сальватор не відгукнувся. І тоді ми запустили в хід операцію «Зелені конверти». Я оселився у містечку, де живе мій брат. А потім… розпустили плітки, ніби все майно батька переходить у моє розпорядження.
- І, безумовно, це вдарило по самолюбству Сальватора, - я зупинив свій погляд на фото, на якій усміхались двоє щасливих братів у бруднющих футбольних формах, очевидно, після перемоги у матчі.
- Так, саме це і спрацювало. Розраховуючи на те, що містечко невелике і всі новини розповзаються з неймовірною швидкістю, ми вирішили закрутити події так, що начебто моя родина, побоюючись, аби Сальватор не дізнався нічого зайвого, надсилатиме мені, єдиному претенденту на станцію батька, листи у магічних конвертах.
- Справді, листи з магічними печатками – це неабияка рідкість для нашого міста, хоч і чимало людей чарівної професії проживає у ньому, - погодився я.
- Ось… Перший лист був і розрахований лише на те, аби збудити інтерес Сальватора.
- А якщо не секрет, то про що ж ішлося у тому першому листі, адже, могла бути вірогідність, що навіть той перший конверт міг потрапити до Сальватора, а не до вас?
- Ми це врахували, - засміявся Нестор, - справа у тім, що будь-які засекречені справи моя мама надсилала у вигляді кулінарних рецептів. Це був своєрідний шифр, який добре знав Сальватор. Тому у вигляді величезного кулінарного рецепту мама детально розписала усе майно станції: кількість лабораторій, гектарів землі і силу-силенну всього, що там є.
- Але ж перший лист отримали саме ви, а не ваш брат?
- Все вірно. Але ж кажу, то ми зробили на всяк випадок. Однак я попіклувався про те, щоби про цей засекречений лист дізналося якомога більше людей: навіть кілька разів особисто приходив на пошту і наголошував, що очікую на другий магічний лист. Тим паче, що жителі міста тільки й пліткували про з‘яву двох славнозвісних злодюжок.
- О, здогадуюся про кого ви говорите, - мені тут же постали перед очима портрети моїх давніх «знайомих»: Боті та Кота.
- Так! І от після того мені стало зрозуміло, що Сальватор відважився на відчайдушний крок, тобто він найняв злодюжок, аби здобути наступного листа. Я повідомив родину, що варто надсилати наступне магічне повідомлення. Ну, а далі ви вже все знаєте самі, - усміхаючись, мовив Нестор, - до речі, отим «випадковим перехожим» у перевулку Голодних Ящурів, про якого мовив Данді, був саме я. Не міг дозволити, аби з хлопчиною щось сталося, адже за злодіями ретельно слідкував.
- Справді, ваша історія – це справжнісінький детектив. Але скажіть, навіщо було викрадати лист з поштового відділку, адресований мені, і кидати до моєї скрині?
- Пане Іване, той лист, що отримали ви – самий звичайнісінький. То я власноручно змайстрував конверт і підробив печатку, сам його і поклав до вашої скрині. А от лист зі справжньою магічною печаткою, що прийшов на пошту два дні тому, було насправді викрадено… самі розумієте ким. У третьому листі мама вже без жодних шифрів та рецептів детально розповіла про справжній стан справ зі станцією, звертаючись безпосередньо до Сальватора.
- Отже… вам вдалося зустрітися з братом після того листа?
- Поки що ні. Власне, саме для цього я і прийшов сюди, аби просити вас допомогти зустрітися із Сальватором.
- Але вашого брата зовсім не знаю, хіба що віталися кілька разів як сусіди при зустрічі, - здивувався я.
- Так, розумію. Але, може, прийшовши з вами до його вілли, він не зможе відмовити у зустрічі. Адже, по-перше, ви – його сусід, а по-друге – відомий казкар, поважна людина у місті. Та й до магічних справ не маєте жодного стосунку.
Насправді мене дуже зацікавила історія, що повідав Нестор Єзерський. І поміч, про яку просив гість, не вартувала мені жодних зусиль. Тим паче, стало навіть жаль обох братів, які не за власною волею і в силу обставин тривалий час були далекими та чужими людьми. Тому, не вагаючись, погодився на те, аби організувати зустріч. Ввечері, того ж дня, ми вирушили із паном Нестором до вілли «Голодних псів»…
***
- Іване! То що ж було далі? – Данді аж підстрибнув від нетерплячки, аби почути продовження розповіді.
Годинник у вітальні пробемкав десяту. Осінній дощ періщив щосили по піддашках і я, щоб не затримувати хлопця, вже не вдаючись в подробиці, продовжив:
- Гадаю, що Сальватор очікував на візит свого брата. Нас відразу пропустив сторож вілли «Скажених псів» і запросив до вітальні, в якій за кілька хвилин з‘явився сам господар. Це була дуже тепла та радісна зустріч. Гадаю, прочитавши отой третій лист, у Сальватора було чимало часу усе спокійно обдумати, зробити вірне рішення. Він погодився очолити дослідницьку станцію батька і повернутися в сім‘ю. Ми чаювали аж до ранку: брати згадували своє дитинство, юність… Їм було про що поговорити, адже вони не бачились більш, ніж двадцять років.
- Пане Іване, а це правда, що базікають люди: ніби Сальватор кожної ночі перетворюється на вовка і блукає своїм старезним садом, а увесь день спить на своїй віллі, аби вночі знову приймати подобу звіра.
- Ні, Данді, то все плітки, - засміявся я, - Сальватор увесь час займається магічними дослідами. Його вілла – це суцільна лабораторія із численними приладами, пристроями. Він працює майже цілодобово, а тому веде зовсім відлюдькуватий спосіб життя. Саме від незнання справи люди вигадують різні неймовірні історії.
За кілька хвилин ми попрощались із Данді. А я, не втрачаючи часу, сів записувати ось цю незвичайну історію, що трапилася зі мною саме того дня, коли вирушив з дому, аби провідати свого давнього друга з планети Смугастих Черевиків.
