Владислав Івченко, "Івченко об'єднує Україну", збірка новел, 2008р., Харків, "Едена"- 463 ст.
При слові «самвидав», а дана книга потрапляє до даної категорії, одразу виникає стійкий стереотип чогось меншовартісного як за змістом – не спокусився жодний видавець, так і за формою – щось на кшталт брошури, видрукуваної роздовбаним різографом на сірому неякісному папері накладом приблизно двісті примірників.
Втім, як виявилось, самвидав буває різним. «Івченко об’єднує Україну» - цілком добротна і тлустенька книжка обсягом у 13 а.а – (вистачило б на два пересічні сучлітівські «романи»)., оформлення - не без цікавих дизайнерських вибриків – обкладинка стилізована під газетну обгортку із доволі інформативними фрагментами текстів російської та української авторських передмов. Це не лише своєрідний натяк на професію автора - книжка укладена як газета, із відповідних розділів-рубрик – події, політика, економіка, суспільство, кримінал, культура, здоров'я, з життя, дозвілля, краєзнавство. На звороті – фотопарсуна автора і коротка інфа про нього, яка, радше, містифікує читача, на корінці книжки – назва, написана від руки, на зрізі – великі літери UKR. Якщо додати до цього, що книжка зроблена на доброму папері і надрукована спеціально розробленим для неї шрифтом «Єднання» авторства Дмитра Расворцева, це просто вражає.
Достеменно не знаю причин того, чому автор вирішив видавати книжку власним коштом, адже до прочитання я був уже знайомий із значною частиною доробку Владислава Івченка (відомого у мережі як Владюша Бар-Кончалаба) і вважаю його цікавим і вартісним, тому можу лиш гадати. Найперше – це абсолютна свобода і автор вповні скористався нею, дозволивши собі немало похуліганити на її сторінках, скажімо чого варті авторські малюнки у стилі печерного реалізму (с) чи псевдоенциклопедичні зноски, про він що чесно попередив – не рекомендується для дітей молодшого та середнього шкільного віку, :). З іншого боку, напевно, це своєрідний fuck off жлобству українських видавців, їхнім мізерними накладам і образливими гонорарам, у яких не один рік авторської праці оцінюється в двісті-триста доларів, у той час, коли будь- яка наполеглива і соціально-активна людина здатна власним коштом видати книжку, що за поліграфічною якістю і накладом не поступається їхнім. (Задекларований наклад «Івченко об’єднує Україну» - 1000 прим.)
Одразу зауважу, що ця збірка двомовна, оповідання йдуть парами – одне українською, інше російською. Я, взагалі, з пересторогою ставлюся до різноманітних двомовних проектів, адже все одно, їхня цільова аудиторія – україномовний читач, оскільки ми живемо у країні, де українсько-російський білінгвізм конфліктує із агресивним російським моноязичієм. Втім, автор у російській передмові зазначає, що його надмета - об'єднати в першу чергу самого себе, дійти згоди із самим собою. Тому ці два псевдоінтерв’ю на початку є вельми цікавими і важливими.
Загалом, книга розрахована не на цнотливого читача, тому, у кого гостра алергія на ненормативну лексику - краще не читати, вона наповнена брутальною тілесністю і подекуди, нмд, автору таки трохи зраджує відчуття міри. Відмічу велике жанрове розмаїття оповідань - від нестримного соціального гротеску ("Рука з борщу", "Ракетники") до містики на історичному підґрунті ("Шпиль", "Выборы, блять") чи ліричної і трагічної історії кохання у "Васильку, який співав", хоч укладена так, що не виникає відчуття непоєднуваності чи еклектичності окремих частин.
Майже усі тексти Владислава Івченка соціально гострі, по газетному злободенні, у цьому контексті пригадалася резонансна стаття Петра Кралюка "Література не винна?" http://litakcent.com/?id=881, , розміщена на Літакценті . Владислав Івченко не стоїть осторонь суспільства - особливо яскраво публіцистичне оповідання - "Жополиз" - гостра гротескна сатира на сучасну українську інтелігенцію та її ментальність (саме сатира, а не іронічно-відсторонене "еуропейське" підхихикування, притаманне сучліту).
Книжку редагував цілий колгосп коректорів (аж троє), які чесно відпрацювали свої трудодні на прополюванні тексту, і тому тих стилістичних вівсюгів, що подекуди траплялися у інтернет-публікаціях Владюші я не помітив, хоч на останній сторінці автор зазначає, що усі помилки залишено у тексті через їхню непересічну художню цінність :). Український мандрівник Сподін Ігор Юрійович
По-журналістському гостра і злободенна, емоційна проза, де герої діють, а не резонерствують, люблять та ненавидять, а не рефлексують. Хоч, звичайно, знайдуться обурені читачі, котрим ця перчена страва прийдеться не до смаку.
Наразі книгу можна замовити на блозі автора, http://superknyga.livejournal.com, гадаю, там згодом з'явиться інформація, де її можна буде придбати в реалі. Ну а саджанець єднання, згаданий у заголовку, буде висаджено під час обіцяної автором презентації. :)
