Ранок. Осінь. Сонце із болем пробивалося крізь попелясту заслінку хмар. Усе довкола оповив туман. Крізь цей туман, гримлячи своїми металевими кістками, просувався перший автобус. Колеса смакували кожний недолік дороги і пасажири розділяли з автобусом його біль. Андрій Петрович, як завжди, всівся на задньому сидінні біля вікна. Спинки у сидінь були низькими але куртка Андрія Петровича мала високий жорсткий комір, який не дозволяв його голові кудись падати. Андрій Петрович розімлів від тепла власного тіла, оповитого теплим одягом і напоєного гарячим вранішнім чаєм, і заснув. Цей вранішній сон на кілька хвилин, що минали, поки автобус віз Андрія Петровича на роботу, був солодший за усю ніч, проведену у ліжку.
Раптом автобус налетів на особливо глибоку ямку, чи надто високий горбик і Андрій Петрович підскочив на своєму місці. Живіт стиснуло тривогою. Андрію Петровичу здалося, що він проспав свою станцію. Він миттю підхопився, голова моментально почала укладати репліки, якими він пояснить директору чому він запізнився на роботу. Він вже почав відкривати рота, щоб попросити зупинитися водія але подивився на годинник. 6:33. Автобус їде всього три хвилини. Немає причин хвилюватися. Андрію Петровичу зробилося соромно, коли він побачив здивовані обличчя пасажирів, які помітили його ривок. Він вдав, що у нього мокре сидіння і пересів на інше. Через кілька хвилин Андрій Петрович знову прокинувся і подивився на вікно. Чомусь йому не було цікаво дивитися у вікно. Він завжди дивився на вікно. Йому подобалося там бачити своє відображення. Та зараз його увагу привернула муха, що сповзала по тьмяному зображенню носа Андрія Петровича. Муха шукала вихід, намацуючи лапками отвір у склі. Вона була тупа і приречена на загибель у стінах цього автобуса. Це тішило Андрія Петровича. Він не був людиною лихою. Просто ця муха з її неможливим прагненням пройти крізь скло здавалася йому дуже кумедною. Він знову збентежився, коли автобус черговий раз зупинився, щоб підібрати якусь бабусю з клунками. І знову його заспокоїв наручний годинник. До прибуття залишалося ще сім хвилин. Які ж це приємні хвилини. Андрій Петрович повернув голову до вікна, де муха вже повзала по краю. Його навідала думка про те, як було б добре, якби автобус їхав отак до нескінченності довго. Щоб можна було отак сидіти і дивитися на своє відображення і слідкувати за мухою. Хоч він і сказав собі, що вже не час дрімати та з невідомих причин йому не вдалося вирватися із обіймів Морфея. Ще до того як Андрій Петрович розтулив повіки у нього на чолі виступив холодний піт. Першим, що він побачив була муха. Вона лежала, задерши лапки вгору. Все доповзалася, а він доїздився. Ну чому? За що? Водій же знає його у обличчя і не може не пам'ятати де йому, Андрію Петровичу, виходити. "Мене звільнять" – подумав він, підіймаючи руку з годинником. 6:45. Ще не час. Ще кілька хвилин ми будемо їхати. Він визирнув у вікно. Там годі було щось розгледіти. До того ж він ніколи не дивився туди раніше і не міг з певністю сказати, чи впізнав би ці краєвиди. Отже це не допомогло йому. Автобус міг вже й проїхати його зупинку. Андрій Петрович не мав звички відволікати водія за кермом і дуже дратувався, коли той курив. Йому було дуже незручно просуватися крізь усі ті сумки і клунки пасажирів із приміських сіл і десь на середині автобусу він здався. Вдихнув побільше повітря, відчуваючи, що з нього зараз усі будуть сміятися, і запитав:
- Ми ще не проїхали Збриське?
Якийсь неголений мужик у шкірянці відповів Андрію Петровичу швидше од водія:
- Ми ще Рівку не переїджали, яке Збриське?
Його підхопила якась бабця:
- Зараз ще Лучче, потім Попільці, аж потім через Рівку. До Збриського ще далеко. Андрій Петрович, спантеличений і присоромлений був вимушений відступати, а автобус вже ожив, наче вулик. Люди загуділи, хтось кидав якісь поради про те, що менше треба спати, а бабця почала розповідати своїй сусідці про те, як вона за дівоцтва… а дівували вони не так як зараз… а зараз ціни піднялися… а кум напився… Годинник наполегливо показував 6:33. Муха повзла вгору по склу, а автобус далі їхав. Пасажирський гомін притих, а Андрію Петровичу захотілося до лікаря. Байдуже до якого. Просто хотілося, щоб хтось мацав його цікавився ним. Хотілося, щоб комусь було цікаво, що з ним. Колись давно він запізнився на роботу. То був перший і останній раз. У нього зупинився годинник і він проґавив свій автобус. Відтоді Андрій Петрович змінив механічний годинник на електронний і був спокійний до сьогоднішнього ранку. Годинник був хороший, показував яке сьогодні число місяця, день тижня, година, хвилина і, що найважливіше, секунда. Він сфокусував свій погляд на двох цифрах, що лічили секунди і завмер, коли зрозумів, що не може лічити. Один, два, три, чо… Один, два, три, чотири… Ні вже пройшло п'ятнадцять секунд. Точно. Так, тридцять шість, тридцять сім… сорок п'ять… Зараз він побачить п'ятдесят дев'ять, а потім буде тридцять четверта хвилина. Раптом муха відлетіла від вікна і сіла Андрію Петровичу на голову. Йому зробилося неприємно і він смикнув головою, щоб відігнати муху. Годинник показував 6:33:28, 29, 30… Все ясно. Його годинник вийшов з ладу. Йому було дуже соромно але ситуація була украй критична, тож довелося потурбувати найближчого пасажира – це був неприязний молодик у спортивному костюмі.
- Я перепрошую, не скажете котра година?
- Без двадцяти п'яти сьома.
Ну от. Все дуже просто. Він перевів годинник, поставивши 6:35. Чи 6:33? Точно, хлопець сказав "шість тридцять три". Помилки не може бути. 6:33:10, 11, 12… Муха повзе, автобус їде, туман лежить. З годинником все добре, він нікуди не запізнюється.
Він дивився у потилиці людей, поглядав на муху і відчував, що щось не так. Знову подивився на годинник: 6:33. "Ми щойно виїхали. Я не дрімав. Так, так. Ось там темна пляма в тумані – це будинок на роздоріжжі він всього лиш за кілометр від зупинки. Все добре… все добре…"
Андрій Петрович знову прокинувся. 6:45. Муха здохла. Дежавю.
- Ми ще не проїхали Збриське? Неголений мужик ("Де я його бачив"):
- Ми ще Рівку не переїджали, яке Збриське? Бабуся ("Здається я у неї овочі купляв"):
- Зараз ще Лучче, потім Попільці, аж потім через Рівку. До Збриського ще далеко.
Вони шумлять. Здається він щось таке бачив вчора у кіно. 6:33, пляма за вікном, муха повзе, все добре… 6:45, не проїхали… яке Збриське?.. ще далеко… Знову, знову, знову. Андрій Петрович закриває очі і починає рахувати. Йому здається, що він вже всоте рахує від одного до п'яти. Але ні – це не так. Чи все ж таки так?! Що відбувається? Він прокидається (укотре?), йде до водія. Долоні вкриті потом, рука зісковзує з металевої труби, автобус підстрибує на ямці і рука Андрія Петровича падає на голову молодика. Чомусь його обличчя таке знайоме. Молодик незадоволений, штовхає Андрія Петровича у груди. Він падає і, щоб втриматися, хапається за рукав спортивної куртки. Андрій Петрович прокинувся від гучного звуку, наче десь щось порвалося. Мокрими від поту руками він стискав рукав синьої спортивної куртки. Дуже близько сидів молодик з голою рукою. Очі полізли на лоба. Що тут відбувається? 6:33, ми тільки рушили, молодик цілий, чому йому здається, що на молодику має бути не куртка, а безрукавка? Муха! Вона усе знає. Вона дивиться на Андрія Петровича і хоче щось сказати. Вона йде по склу ривками, зупиняється, озирається, потирає лапками і знову йде. Андрій Петрович бачить, що муха вимальовує на склі вісімку. Повільно але впевнено стає зрозуміло, що це вісімка. Вона йде і йде, а він все їде і їде. Чомусь час здається Андрію Петровичу зловісним ворогом.
Коли тебе припирають до стінки, ти починаєш шукати тих, хто допоможуть тобі. Не знаходиш. Тоді ти шукаєш тих, хто може зрозуміти тебе і знову залишаєшся у безвиході. І коли вже доходиш до краю і бачиш, що це неможливе випробування, ти знаходиш тих, кому гірше ніж тобі. Вони стають твоїми рятівниками. Муха бігала по склі не в силах щось змінити, чи сказати. Вона знову і знову помирала, а Андрій Петрович прокидався мокрий від поту і втомлений безкінечною дорогою. Руки тряслися, коліна хруснули, коли він піднімався. Андрій Петрович провів долонею по щоці, відчувши під рукою кількаденну неголеність. Нахилився, відчуваючи, як болить його спина і взяв муху у кулак. Він кілька раз перечепився, йдучи до виходу. У спину гавкнули про те, що він напився "зпозараня". Кулак із мухою він притис до грудей, де нерівномірно стукало немолоде вже серце.
- Зупиніться, я вийду... – не сказав, а видихнув Андрій Петрович. Автобус поволі скотився до узбіччя і з дверей вивалився втомлений працівник.
- Я сьогодні на роботу не піду… - додав Андрій, коли автобус рушив, пірнаючи в туман.
Він розкрив кулак і побачив як на його долоні тане велика лапата сніжинка. Подув вітер, зриваючи з долоні ще цілу сніжинку і приносячи ще сотні таких як і вона. Не сотні, тисячі. Вітер застеляв дорогу снігом, розганяючи туман. Періщив снігом у обличчя того, хто вже напрацювався…
