Я через силу відкрив очі… Над головою блакить неба… Де я? Дивне запитання… Чомусь людина завше хоче знати де вона, чи з ким вона, чи хто вона… звісно якщо до цього дійде… Але це все дурниці, бо над головою блакить неба… і це зігріває… і маленькі сонячні промінчики-лоскотунці починають зазирати мені в очі, проходячи крізь призму вій, створюючи райдугу на моїх очах… рідко ми замислюємось що можемо на очах мати веселку, яка буде веселити, яка з’являється після дощу… така загадкова, приємна і душевна
Я провів рукою по поверхні, на якій лежав, і сотні тисяч дрібненьких піщинок осіли на моїй долоні, пальцях як маленькі жителі. А коли підводиш руку, хтось не втримується і падає, а хтось залишається далі жити. Час йшов і я, незважаючи на спокій в душі, все таки зрозумів, що треба вирішити де я. Я поволі підвівся і озирнувся, навколо мене, наскільки сягало моє око виднівся пісок, десь темніший, десь світліший, щойно накинутий вітром і залежаний роками, він існував і як краплі в морі котився з одної дюни на іншу, в пошуках чи то місця спокою-притулку, чи просто в пізнаванні нових піщинок, нових дюн… Сонечко припікало і мені не залишалось нічого іншого, як піти просто на північ, туди, де рано чи пізно стане холодніше(це якщо я на планеті Земля). Йшов я довго і, навіть, миле моєму окові сонечко і небо починали створювати якийсь неспокій… Але як то кажуть, цілеспрямованість дає свої плоди і я вже під захід сонця відчував приємну прохолоду і якийсь дивний солодкуватий запах. «Йди… за цією дюною ти знайдеш те що шукаєш», - щось сказало в мені. І корячись долі я вперто рушив нагору дюни, тішачись що сонце менше пектиме і я зможу трішки відпочити. Підйом був недовгий, але стрімкий, він чимось нагадав мені вершину на Батьківщині, на яку я піднімався, ковтаючи здоровенні круглі краплі поту, і картав свою долю і голову за таку дурість. Але це все минається і дуже скоро ти оправдовуєш свій вибір і розумієш, що він був одним з найкращим, якщо не єдиним…
Отож я піднявся на дюну і … перед моїми очима постала дивовижна річ в нашій матінці природі: оазис, повен зелені, води і життя. Я недовго думаючи спустився вниз і спускаючись я вже відчував прохолоду тіней пальм і смак холодної, смачної, кришталево чистої води на устах. Блаженна вода, скільки радості вона нам приносить протягом всього нашого життя, але ми залишаємось байдужі до її існування, чи може в нас сильна віра і ми віримо, що вода буде завжди… не знаю… не думаю… мабуть, все таки, наша байдужість творить дива дееволюції (якщо таке слово існує).
Спустившись, я просто занурився з головою в прохолодний струмок і довго, і жадібно пив, пив так, начебто останній раз в житті. Я й не помітив що поряд сиділи якісь люди і тільки відчуття, що за тобою хтось споглядає змусило мені підвестись і зустрітися поглядом з кількома чи то старцями, чи мудрецями чи, може, просто мешканцями цього оазису. Я кивнув головою, не знаходячи слів привітання. Вони мовчали і пильно дивились на мене, так, наче вивчали, наче помітили в мені щось, що ніхто не помічав до того. Таке буває інколи, тоді стає якось незатишно, здається що людина пронизує тебе наче рентгеном і хочеться сховатись кудись подалі, втекти.
- А ми тебе чекали, - сказав один.
- Аякже, - відповів я, розуміючи що відповідь моя вийшла не дуже лаконічною.
- Так, так… звісно що чекали. Ми завжди когось чекаємо, цього разу це ти. Ти не перший і не останній, ти той мандрівник що вічно чогось шукає.
- Цікаво, - пробормутів я і оглянув їх пильно поглядом. Ну що ж раз ви мене чекали, то може скажете навіщо ? Чи може ще й скажете як мене звати чи хто я такий.
Мої питання були відверто провокуючі і я якось спереживався, щоб бува мене не вигнали з цього острівка життя. Але ні, вони була напрочуд чемні і відповіли приблизно так:
- Ми не знаємо ні твого наймення, бо це не важливо, ні хто ти, бо на це відповідь маєш знайти ти сам, але ми можемо спробувати допомогти з’ясувати: навіщо ти тут і чого ти шукаєш.
- Ну що ж, - сказав я. Давайте спробуємо, думаю гірше від того нікому не буде.
- Гаразд, - погодилися зі мною незнайомці. Дай відповідь на запитання: Що ти відчуваєш?
- Хм…,- мовив я. Відчуваю якусь знервованість, породжену нерозумінням того, що твориться навколо мене.
- А ще що, - спитали вони.
- Радістю, що залишився живий.
- Це добре, - відповів один з них і одразу ж запитав: А чи не відчуваєш ти того, що відчуває людина після якоїсь великої роботи?
Я зрозумів що він має на увазі. О так… я був страшенно змучений, мандрівка далась взнаки і кожен мій м’яз волів відпочити, волів спокою і тиші. Хотілося просто десь прилягти, закрити очі і поринути в той світ де є казки і чудеса і все все все.
- Я змучений, - відповів я згодом.
- Так, ти змучений. Але найголовніше це те, що ти шукаєш спокою. Як і всі хто до нас приходив. Хтось не вірив у свій спокій і йшов далі, а хтось повірив і залишився серед нас. Що ми робимо ? Ми відпочиваємо, насолоджуємось спокоєм і тишиною, зустрічаємо таких незнайомців як ти, і намагаємося дати зрозуміти їм чого вони насправді хочуть. Ми тут живемо, це наша земля і наш спокій, породжений нами самими. Ми не будемо більше тобі нічого казати. Лягай, відпочинь і отримай насолоду від нашого спокою, а вранці поговоримо.
Мене не треба було довго впрошувати і я, де знайшов м’якеньку травичку під деревом, там і впав, там і поринув у свої сни, породжені своєю уявою, переживаннями і спогадами. І снилось мені, що я величезний птах. Кружляю у повітрі, вітер мене підхоплює і несе… десь далеко і впевнено, наче хоче мені щось там показати. І це так добре, він сам вказує тобі шлях… А внизу, внизу все таке маленьке і красиве, і тут в повітрі(чи уві сні я розумію що все що хороше, воно достатньо близько, а щось хороше, обов’язково породжує жаданий спокій, а спокій дозволяє творити, існувати, ха… зрештою ЖИТИ).
Я прокинувся знову від сонячного проміння, відчув голод і спрагу. Попив води озирнувся довкола і побрів до жителів цієї оази. Я їм розказав про сон, про своє розуміння, свою віру свій світогляд. І стало так добре, коли вони мовчки переглянулись, усміхнулись і промовчали. Я вийшов з їхнього широченного намету і вдихав на повні груди повітря. Воно пронизувало мене до кінчиків пальців і приносило кожній клітині те нобхідне життя, ту волю і полегшення. Це було так файно, так добре, що я мимоволі почав втрачати свідомість, але раптом вловив якийсь шум, шум був дуже дивний і зростав, потім до нього додався ще один ще і ще… Я ніяк не міг зрозуміти що твориться і що ж це за шум, такий давньо-знайомий. Я крутив головою вліво вправо намагаючись зрозуміти звідки долинає шум і в моїй свідомості прокралась думка: Так це ж звук трамваю, а он звук автомобіля, а там ще один звук якоїсь техніки, а там звук голосного сусідського будильника. Звуки все згущувались і згущувались і давили на підсвідомість і… я прокинувся чи просто «підірвався» в свому ліжку… Холодний піт – цікава річ… Так так… все ясно: он звук трамваю, он звук автомобіля, он двірник замітає своєю мітлою, а он долинають звуки старих дверей, які поскрипують кожного разу, як їх хтось одчиняє чи зачиняє… Я встав, підійшов до вікна, на вулиці мокро, холодно і не приємно. Ну ясно, сказав собі я. Це всього лиш був сон, а такий реалістичний. Еге… і той спокій і розуміння його і все решта, це всього лиш сон, фантазії… От так от…
Я вмився, поїв, виконав стандартні процедури і понурий вийшов зі свого будинку, і почвалав в напрямі роботи.
Йшов і думав чи може навіть й не думав, а ж ось раптом чудернацьке дівча підскочило до мене схопило мене за рукав, подивилось своїми хитренькими, живучими очима і спиталось:
- А чому на вулиці так похмуро?
- Не знаю, - відповів я, дивуючись запитання. А й справді, чому ?
- Тому, що немає сонечка, - сміливо й весело заявило дівча.
- Не приставай до дядька, - підскочила вже й мама, і зі словами перепрошую кудись потягнула дитину.
Яку ж просту істину сказало дівча… Немає сонечка… немає, повторив я собі, потім повторив голосом як у дівчати і усміхнувся, усміхнувся світові, і собі, і всім навколо, і тому жовтенькому круглобоку сонечку, яке літало десь там по за хмарами і намагалося пробитися до нас…
