26.03
Перший раз пишу щоденник. Ні, краще буде, пишу вперше. Так, за свої шістнадцять років я не написав жодного твору на уроках літератури і не занотовував хоч щось до блокнотів.
Цього ультрасучасного зошита на сорок вісім аркушів та кулькову ручку з синім чорнилом я вкрав... ні не вкрав – позичив у вихователя. Він класний мужичок – наш вихователь – весь час намагався поставити нас на шлях праведний, та минулого вівторка йому відрізало руку на якомусь станку, що ріже дерево на дошки. Вихователь зараз у лікарні, та ніхто особливо за ним не сумує, хіба що ті півники, яких він обробляв у себе в кабінеті. Надіюсь зрозуміло про що я? Наш вихователь – неодружений старий педофіл, який полюбляє солоденькі хлопчачі зади на сніданок, обід та вечерю. Прикро, що у цей станок не потрапив його «інструмент». Тоді б його життя втратило будь-який сенс і наш вихователь наклав би на себе руки.
Набридло мені сидіти у притулку. Набридло сидіти і Бочі. Боча це мій дружбан він на рік від мене старший йому сімнадцять. Наступним літом його виженуть з будинку і залишать на призволяще. Бочу сто відсотків не візьмуть в училище чи технікум. Ні Боча не дурний, він старанний учень, йому просто постійно не щастить з оцінками.Тому максимум що його чекає, служба у збройних силах або загальна камера у лагері суворого режиму.
З нами постійно тусять ще дві неповнолітні шльондри: Кіра – шістнадцяти років та Аня – п’ятнадцяти.
Пам’ятаю як я ще жив на вулиці, ці дві курви добряче заробляли своїм ротиком та тугенькими дівочими дірочками. Клієнтами в них були збочені іноземці, п’яна сволота та хлопчики-мажори, які хер знає чого перлись до них. Можливо це була розвага або парі, чи просто виникало бажання спробувати свого роду екзотику та пригод на свою голову. Та мені в принципі глибоко насрати на всі ці нюанси. Мені потрібно було бути з ними в гарних відносинах, щоб отримувати зайву, хоч і мізерну грошву за мінімальну охорону.
В мене тоді був пістолет. Я витягнув його з кишені «мертвого» від алкоголю лягавого. Він лежав на лавці, весь у бруді, і спав. Я тоді швидко зрозумів що до чого і вкрав... ні, позичив у пана міліціянта табельну зброю.
Використав я його лише один раз коли прострелив ногу одній сволоті, яка домагалась мене – п’ятнадцятирічного хлопчака.
Потім мене забрали з вулиці соціальні служби і відправили до притулку. Тут я здружився з Бочею, а через два місяці привалили Кіра з Анею. Їх замели, коли вони смоктали у двох німців в номері місцевого готелю. Здала їх стара прибиральниця-моралістка.
Мало не забув розповісти про себе. Так, щоденники починаються з розповіді про себе, а я почав невідомо з чого. Тому почну: звати мене Міша, друзі звуть Мішка. Народився я у сім’ї справжнього пролетаріату, тобто з постійно розбитим маминим лицем та синючим татусем щодня на моїх очах. Поки він лупцював матір я не особливо переймався та коли цей виродок зломав об мене ногу і я два місяці пролежав на лікарняному ліжку, я забив на все і втік до іншого міста. Мені було десять років. Я не жалію, що так вчинив. Хто знає можливо наступного разу татусь відправив би мене до труни. Я сумую тільки за своєю молодшою сестричкою Юлею, їй зараз вже вісім. І вона мене не пам’ятає.
Перші роки на вулиці було важко: недосипання, голод, холод. На вулиці панує всеохоплююче бажання використати тебе у будь-яких цілях, примусити приносити їжу та гроші або сексуальних послуг. Важко уникнути останнього та, дякувати Богу, мене це «щастя» минуло стороною. Так, я займався крадіжками, просив милостиню, їв з сміттєвих баків та бився за шматок хліба, займався негідними справами. І в мене жодного жалю з цього приводу не має. Так потрібно було бути і нічого вже не повернути. Зараз це все в минулому і мені начхати. Спогади – сміття, яке потрібно позбутись якнайшвидше.
До притулку я потрапив випадково – заснув на лавці біля розважального комплексу. Тоді як я потім дізнався проходив рейд організований якоюсь фундацією. Ось так я потрапив під хвилю такої собі доброчинності і опинився у притулку для неповнолітніх. З якого збираюсь тікати, щоб побачити сестру. Зараз нас розділяє якихось чотириста кілометрів. Хай йому буде, чотириста кілометрів, далеко ж мене занесло від рідного дому. І я подолаю цю відстань чого б мені це не коштувало.
30.03
Неділю тому розповів про втечу Бочі. Той захотів тікати зі мною. « Навіщо?» - запитав я. «Без тебе мені тут ловити немає чого» - відповів Боча. Ну що я міг відповісти на слова
свого, мабуть, найкращого друга?!
31.03
Сьогодні до мене підійшла Кіра та Аня. Вони вже знають, що я збираюсь з Бочею валити з притулку. Шуткують з приводу завтрішнього Дня сміху і радять не тікати в цю дату.
От лярви, вирішили посміятись?! Тільки нехай спробують розпатякати, шльондри.
Втікти насправді не складає великих проблем. Просто потрібно перелізти через паркан так, щоб тебе ніхто не помітив та щодуху бігти чим подалі. Ось така математика. Зрозуміло що все робитиметься у ночі. Дочекаємось поки поснуть вихователі та охоронець, вистребнемо на вулицю через вікно другого поверху і пів справи зроблено.
02.04.
Сьогодні вночі мене тут вже не буде. Тому прощавайте виродки. Я вас всіх не навиджу.
Особливо цих довбаних вихователів з їх конченою мораллю. Вони ще будуть вчити мене як жити. Вулиця – ось де відчуваєш справжній смак перемоги та гіркоту поразки. Вулиця не вибачає слабкості та підносить наверх сильних. А вони лізуть мені в душу з лекціями про краще суспільство.
Сестричко, скоро я побачу тебе. І ми побалакаємо з тобою про все на світі. Господи, дай мені сили дійти до кінця свого шляху і зустріти там своє сонце.
