Під ногами розліталася листва – лимонна, золота, багряна... Збайдужілий вітер смикнув за беретку і вона упала. Вона протягнула руку, підняла її і попрямувала дальше. Нічого не відбулося. Нічого такого, аби звернути на це особливу увагу. Димчаста, зачовгана бруківка. Сонливе місто, оповите серпанком туману. Слухають оксамитну колискову дерева.
Просто осінь, просто холод... у душі. Проникла золотава чаклунка і у внутрішній світ, де не чутно більше мелодії щастя, що так захоплююче і завзято вигравало на скрипці кохання серце.
Він був і ні. Чи, може, ще є... Та чи її...? Дивно, вона не в змозі відповісти на запитання власного життя. Ким для неї є він – одружений чоловік? Кохання – ні, дружба – тепер уже неможливо, тоді хто чи що? О, Господи, як важко! З’їдає з ненаситністю свою совість, вигризає біль у душі від розуміння дійсності. Боже, де ж кінець цьому...?
Ступає, іде, біжить – від самої себе. Подивилася на небо. Здається, воно читає сторінки її сумління. Стиха, без упевненості промовила: нехай піде дощ, що змиє сором перед власним "Я", нехай ударить грім, що поверне до реальності, нехай станеться те, що допоможе віднайти спокій. Спокій, що порушив миттєво він – табу і вада її серця.
Телефон більше не дзвонить. Лише голос, що лунає із радіо, розрізає пітьму у кімнаті. Збулося. Запанувала тиша. Але чому вона така нестерпна? Чи була вона права, коли "вилікувалась від захворювання", тим самим "повернувши недугу власнику".
