Протягом двох тижнів Eсlat не відповідав на мої дзвінки. Я дуже хвилювалася. А ще після того сну і нашого з ним розлучення взагалі втратила розум. Я телефонувала до його матері, проте вона твердила, що з ним усе гаразд, усе добре. Спочатку я їй вірила, бо думала, що Тарас може мститися мені за мої виходки чи просто не хоче розмовляти зі мною. Я далі не йняла віри, що він цілком серйозно розстався зі мною того вечора. Я думала, що він просто жартував. Я і матері його не дуже довіряла. Надто неприродній у неї був голос.
Моє серце чуло щось недобре. Воно начебто передчувало прихід якоїсь до сих пір незвіданої біди. Я не могла покинути університет, бо знову мене застали контрольні, екзамени і вся ця писанина без якої мені не світила пристойна стипендія, а як не світила стипендія, то і гроші від батьків (бо на мою зарплату я могла придбати лише деяку їжу). Згодом я протелефонувала до Андрія. Він сказав мені, що нічого особливого з Тарасом не сталося, але мені варто якнайшвидше приїхати. А ще краще завтра-післязавтра. Це звучить, наче страшне марення. Я навіть не знала що думати і що могло статися, що мені краще приїхати. Тієї ж миті я побігла до вокзальної каси та придбала квиток на поїзд. Я не шкодувала ані грошей, ані свого здоров'я. Я воліла чимдуж приїхати до нього.
ІІ
Цілу ніч я не могла стулити очей. Все крутилась і крутилась на своїй плацкарті. А десь годині о третій ночі зірвалася з постелі та пішла до вагону-ресторану. Там я замовила каву, відкоркувала вино, яке мала із собою у рюкзаку (це допомагає мені заспокоїтись), включила плеєр на пісні «Susy» та з усім цим присіла на вузесеньке підвіконня у коридорі. Я дивилася у небо, наче хотіла, аби воно розступилося і показало мені мого Тараса. Воно ж точно знало, що з ним сталося. Я прокручувала у своїй голові події того вечора, бо бажала зрозуміти навіщо він розлучився зі мною. Я хотіла уловити хоч якийсь зміст у його словах, щоб розгадати цю таємницю. Я не усвідомлювала навіщо йому се. До мене не доходило, що могло статися з Тарасом. Я молила Бога аби нічого поганого з ним не трапилося. Та й взагалі, аби нічого не ставалося до мого приїзду. Боже, будь милостивий. Не до мене, а до нього. Я ж Господа ніколи про таке не просила. А Тарас точно вартий того. Йому просто необхідно жити. Адже він так мало зробив справ на цьому грішному світі.
Але ж якщо дійсно щось сталося, навіщо приховувати від мене? Я ж не звір. Я б зрозуміла, підтримала.
А якщо дійсно станеться, як у моєму сні? A Dieu ne plaise!* Що я робитиму? Куди я без Тараса? Як я буду жити далі? Проте я намагалася відганяти від себе такі страшні думки. Однак я боялася, що цей до болі дивний сон може втілитися у реальність.
***
…Чому ж поїзд так повільно йде? Невже йому все-одно до мого болю? Як би я хотіла, щоб він мчався ще швидше! Але ні. Ні. Звук рейок і мого серця були унісонними. Вони билися з однаковою швидкістю. Проте моє серце билося від незвіданого та болісного, на відміну від рейок. В душі моїй не розпач, не образа, не плач... Лише підземне царство шириться та шириться в мені. Воно заковтує мене. Таки нема таких слів, щоб це зрозуміти. Це треба пережити. Лише пережити. Мені залишилось тільки пережити... Я повинна добути цю ніч, а потім я знову буду з Тарасом. Лише сю ніч.
ІІІ
На ранок я була на міському вокзалі, де завжди повно поспішаючи та розгублених людей. Але де шукати Тараса? Де він зараз може бути? В магазині? Вдома? На прогулянці? Дзвінок до Андрія шокував мене ще більше, ніж той вечір біля театру. Андрій сказав, що Éclat у... лікарні. Але чому? Навіщо? За що?
Я стрімголов прибігла до клініки. Мої руки тряслися він незвіданого та від того, що може виявитись правдою. Кінчики пальців стали настільки холодними, що я не могла доторкнутися до рук бо було боляче від холоду. Серце знову виривалося з-під мого улюбленого зеленого плаща. У голові переплуталося стільки всього, що неможливо було дати всьому лад. Та й навіщо? Навіщо, коли не знаєш правди? Я не надавала цьому безладу ніякого значення. Для мене було важливіше за життя дізнатися що з Тарасом.
На коридорі біля дверей до однієї з палат стояв Андрій. Вигляд його не давав жодної довіри. Я б сказала траурний вигляд.
- Тобі туди не можна, - сказав він сумним, проте впевненим голосом
- Мені треба до Тараса. Пусти!
- Тараса більше немає.
- Як?... А де він? Де?...
- Сьогодні його не стало. Близько двох годин тому.
А далі я нічого не пам'ятаю. Чорнота і порожнеча. Потім мені сказали, що я знепритомніла. Та й не дивно, коли таке почуєш...
Якихось дві години розділяли мене від нього. Я б могла потиснути йому руку, заспокоїти, підтримати... Кінець кінцем я б могла знайти хороших лікарів, спеціалістів. Тепер я буду винити себе у смерті Eсlat.
Його просто більше нема...
