Кабінет чомусь темний. Чи може так здаєтьтся тільки мені? Мій погляд зупиняється на годиннику. У нього чорна окантівка, а у середині - золоте дзеркало. Чую кожний втомлений стрибок його стрілочок, що вистукують час. Вмить мій погляд привертає до себе метелик, що крильцями бється об шибку. Чомусь мені здається, що я знаю його бажання. Він бачить, як по ту сторону вирує життя, а долетіти до нього не може. Невже всі зусилля будуть марними? Крильця сповільнюють ритм... усе.
Відчуваю дивний спокій. Я ніби його бачу. Та чомусь ця тиша стає нестерпною. Мене охоплює страх. Чекаю, поки слова лікаря розріжуть це безголосся, а бажання звільнитися, встати і піти звідси у цю мить стають настільки сильні, як ніколи. Та мушу дочекатися, дороги назад немає. Я повинен подивитися у вічі собі і побачити там віру, бо інакше не зможу жити.
"Мені прикро...", - промовив стурбованим голосом лікар. І ось я уже стою на краю провалля і бачу як під ногами плавно, піщинка за піщинкою, осувається земля. Одна мить - обірветься життя. Запитую себе: чи так важливе воно там, де йому не надають ціни? Чи варто озиратися? Що там можна побачити такого, що не дало б упасти, якщо тепер я стою тут?
Можливо, саме так думають люди, у яких один день став водночас і кінцем і початком. Днем, коли більше боїшся не померти, а втратити життя. Коли кілька слів, що вирвалися із уст лікаря, несуть на своїх крилах ціле життя. Тоді, коли відчуваєш у грудях біль і без зупину запитуєш, хоча й невідомо тільки у кого: чому саме я?
Справді, це страшно: в одну мить дізнатися, тривалий час усвідомлювати і боротися, допоки ще живеш. Хто вони - люди з ВІЛ-СНІД? Чи можна сказати, що вони інші? А, може, інші - ми?
Відомо лише одне: взяти їх за руку і відвести від провалля можемо тільки ми.
