Осінь... Тиха, грайлива, спустошлива й сумна. В її очах незбагненна краса і безжальність природи. Хто вона, та чаклунка, що приходить у сірому плащі із золотими нитками?
Її прихід... Чи смерть це задля життя?
Дощем плакала природа і, здається, у ту мить навіть сама Земля розкривала свої обійми для загублених душ. Вона сумувала... Чи то за пісями життя, чи то просто так - від почуттів, що переповнювали душу - невідомо. Але прощатися їй було важко. Вона то проводжала літо лагідним промінням оранжевої кулі, то благала дощами повернутись, не йти, простягаючи до неба руки.
Кленовий листок несміливо падав додолу. Його політ - хвилина, вирвана з життя, крапля в морі, а можливо... Можливо, це одна із тих крапель, які й утворюють і це море, і цю вічність з хвилин. Та байдуже. Панувала осінь. Лише її законам була підвладна природа. Тільки вона, плаксива красуня, снилася сірим хмарам і порушувала дивовижний спокій дерев.
Прибрала. Заколисала.
Оголене тіло природи прикривав соромязливий туман. Десь тихо, зовсім тихо, співав вітер. Колиска памяті бережливо ховала сни дерев. Кругообіг природи добігав до свого завершення. До завершення, яке покликане стати початком.
Мелодія дощу ще вигравала на струнах почуттів. Її мало чутно, але вона все ж пробивалася крізь суоврий плин часу. Зовсім скоро все стихне, забудеться у сні під ніжно-білим покривалом.
Це були останні дні жяття, життя цього хиткого кругообігу...
