Кицька Мур залізла під ковдру і поклала передні лапи на Марисін бік. Мур звузила очі до двох щілинок, муркочучи колискову собі під ніс. Кицьки полюбляють співати колискові, навіть якщо їх ніхто не слухає. А Марися слухала – вона часто засинала під Мурчині колискові.
Цього разу смугаста Мур співала довго. Марися вже спить, а от Мур навіть її особиста пісенька не допомагає. Тому вона закінчила співати і почала пробиратися під ковдрою до хазяйчиних ніжок. Кицьку цікавили Марисині пальці, хоч пальці зовсім і не співали колискових.
Кожного дня вони ходили кудись, іноді, особливо влітку, Марисині пальці відправлялися подорожувати і привозили з собою нові мозолі і нові історії. Вони здиралися на скелі і блукали по морському дну. Вони засмагали на сонці і заривалися у гарячий пісок, іноді вони навіть гортали сторінки книжок, що читала Марися.
А вечорами пальці обов’язково розповідали один одному казки. І саме тому кицька Мур обожнювала спати у Марисі в ногах, згорнувшись калачиком на краю канапи і слухати, слухати...
КАЗКА ПЕРШОГО ПАЛЬЦЯ, ЩО ПОЛЮБЛЯВ ГОРТАТИ ІСТОРІЇ
У давні-предавні часи біля Річки-Сунички звели люди Кам’яне Місто. Будівлі Кам’яного Міста височіли на довгих ногах-палях, ніби стрункі курені, так, що до своїх домівок людям доводилося збиратися по мотузковим драбинам, а дітлахів після прогулянки саджали до кошиків і підіймали догори.
Напровесні Річка-Суничка затоплювала усі вулиці, і зелені луки за містом, на яких люди кіз пасли, і навіть галявину перед Темним Лісом. У такі часи жителі скидали з горищ на воду довгі пласкі човни та їздили на них один до одного в гості, або рибу вудили. І усім гарно було – юшка кожного дня, і скупатися можна, і стіни домівок фарбувати, сидячи у човні. От тільки дітям весняні розливи не подобалися – не пускали їх дорослі на вулицю гратися, бо не дай Боже, потонуть.
От і Остапка не пустили. Хоч і день народження у Дмитрика, його найліпшого друга, хоч і дорослий Остапко вже – скоро дев’ять років сповниться, і плавати гарно вміє.
- Татусь повернеться, і відвезе, - сказала мама.
- Та він же тільки увечері повернеться! А Дмитрик на мене зараз чекає...
- Значить, ще трошки почекає, а я вам смачного торта спечу.
Тато в Остапка працює річковим наглядачем. Річкові наглядачі слідкують за порядком на воді, розчищають вулиці від завалів, що можуть завдати шкоди чиємусь човнику, спасають тварин, які під час розливу Річки-Сунички опинилися в Кам’яному місті і не вміють плавати. Багато чого гарного та корисного роблять річкові наглядачі. От тільки шкода, що справжня робота у них з’являється тільки навесні, а у весь інший час вони сидять вдома, лагодять свої човни і чекають наступного розливу.
Остапко зітхнув. Зараз у татка дуже багато роботи, а якщо він і увечері не повернеться? Таке часто буває...
- Мені ж недалеко зовсім – через дві хатини.. – знов почав просити Остапко. - Ну пусти, мамо.. я он учора навіть старого човна смолив – він тепер не тече...
- Сказала – одного не пущу, то й край! Та на старому човні... Ще одне слово з твого боку – без торта залишитеся.
І мама йде на кухню місити тісто, а набурмосений Остапко човгає до своєї кімнати. Відкидає фіранки і дивиться на вулицю – як вода плещеться, як човники бігають туди-сюди. А он там – у вітті старого дуба виблискує щось. І що ж то блищати може? Дивився-дивився хлопчик і побіг на горище. Схопив довгу вудочку, видерся на стріху. Тільки б мама не почула!
Обережно-обережно підповз Остапко до краю стріхи, простягнув вудочку до дерева, але не дістав. Тоді замахнувся – може, на гачок оті блискітки зловить? І знов не пощастило – занурилася волосінь у воду попід самісіньким дубом.
- Гей, малий! Що ти ото робиш?! – обурено озвався човняр, що пропливав неподалік.
- Рибу ловлю.
- Я тобі зараз половлю рибу! Ану бігцем до хати, поки твоїх батьків не позвав!
Зітхнувши, Остапко згорнув вудочку і поліз до свого горища. Що ж поробиш – якщо той дядечка напатякає мамі, вона його і ввечері до Дмитрика не відпустить.
- Остапко! Що ти там робиш? – озвалася мама з кухні.
- Снасті на горищі розбираю!
- Їсти не хочеш?
- Ні, поки не хочу!
Що ж там блискотіло? Може, золото? Узяв хтось і сховав великий шмат золота на дереві, а Остапко побачив! І що робити?
«Поплисти, здертися на дуба і забрати? Якщо там справді золото, то ми зможемо змайструвати з татом найшвидшого човна у місті, собаку завести, а для мами замовимо з того золота найгарніші сережки, і вона не буде лаятися!» - гадав Остапко. – «Але ж якщо не золото... то все одно потім скажу батькам, що думав – там золото!» - остаточно вирішив хлопчик, знімаючи капці і сорочку.
Тихенько відкрив вікно, звісився через нього, пальцями дістав до води – холодна! Тяжко зітхнув і відпустив руки.
Під воду пішов тихо – наче риба, а потім швиденько виринув і засичав від морозу. Поплив до дерева, хапаючи дрижаків – і чого штані не зняв? Було б легше...
- Остапко?! – здивовано озвався хтось поміж віттям, коли він дістався до старого дерева.
Остапко підвів голову і побачив мокрого Дмитрика. Той сидів на товстій гілці і тремтів.
- З-з д-дн-нем н-народ-д-дження, - простукотів зубами Остапко. – Т-ти т-теж-ж йог-го п-побачив?
- Кого – його? Дай-но руку, я тебе витягну.
Дмитрик схопив друга і з силою потягнув до себе на гілку. Мокрі хлопці притулилися один до одного у спробі зігрітися, помовчали трошки.
- То що ж я побачив? – нарешті спитав Дмитрик.
- Золото... – відповів Остапко, вже наперед знаючи, що ніякого золота немає – прямо перед ним на гілці висіла легенька клітка зі світляком усередині. Таких світляків кожного вечора ліхтарники розвішували на стовпах для ліхтарів, і світляки басовито дзижчали, протягом ночі освітлюючи вулиці Кам’яного Міста.
- Яке таке золото? – зацікавився Дмитрик.
- Та ніяке... а ти що тут робиш?
Дмитрик знітився:
- Сидів удома і нудився – батьки поїхали кудись, з друзів нікого на вулицю не пускають. А потім дивлюся – підплив до того дуба сонний ліхтарник, повісив свого світляка і залишив. Спати подався, мабуть. Мені так цікаво стало – я ж ніколи світляків зблизька не бачив! Тільки на стовпах висять собі і дзижчать тихенько. Так цікаво, що не подумавши, шувбоснув у воду, і поплив сюди.
- І що?
- Та що... – зітхнув Дмитрик. – Я ж не подумав навіть, як потім додому потраплю. Тепер залишається мені чекати, поки батьки повернуться.
- А до мене поплисти не здогадався? – обурився Остапко.
- Та якось не подумав... – Дмитрик підвів очі на світляка. – Скажи, гарний?
- Ага.. тільки він млявий якийсь.
- Нічні світляки погано сонячне світло переносять. Його б у темряві сховати.
- А ти звідки знаєш?
- Батько розповідав. Він коли молодий був, працював ліхтарником.
- Слухай.. а давай ми цього світляка собі заберемо? Гарний господар його б ніколи отак не лишив.
- Давай. Тільки тоді до тебе плисти треба.
- Ех, ну гаразд, - зітхнув Остапко, чухаючи потилицю. Мамі історія зі світляками зовсім не сподобається. Дістатися б додому так, щоб вона не помітила!
Дмитрик піднявся, витягнувся і зняв клітку з комахою. Світляк справді здавався млявим, тихенько продзижчавши щось, він склав крильцята і закляк на підлозі клітки.
- Як ми його повеземо? – запитав Остапко.
Дмитрик задумливо подивився на клітку. Зважив її на долонях. Вона була зроблена з легких металевих дротів, і не дуже велика.
- Треба її прив’язати чимось.. Наприклад, до моєї голови.
- До голови?
- А куди ще? У річці тільки голова залишиться понад водою.
Остапко подивився на Дмитрика, потім на себе, і йому сяйнула думка. Він витяг ремінь зі своїх штанів і припасував його до клітки.
- Зігнися, - попрохав він друга.
- Тільки обережніше, не перетягуй мене сильно! Ні, тепер трохи затягни, бо зісковзне...
Хлопці ще хвилин десять вовтузилися на дереві, намагаючись вправно закріпити ремінь у Дмитрика на голові. Світляк щось обурено дзижчав, але дуже мляво – його покидали останні сили.
- Нічого, малий, скоро ми тебе привеземо додому і добре нагодуємо. Дмитрику, а чим їх годують?
- Та не знаю, у батька спитаюся. Йому головне зараз – потрапити у темряву. Ну що, я тепер схожий на китайського імператора?
Дмитрик кумедно звузив очі і вклонився, ковзнувши кліткою о густе дубове віття. Світляк голосно задзижчав.
- Ні, зовсім не схожий! – розреготався Остапко. – Ти схожий на мокрого хлопчину з кліткою на голові!
- Ну не схожий, то й не схожий. Не думаю, що імператорам у тому Китаї цікаво живеться.
- Зовсім не цікаво. – Їм же увесь час треба під охороною сидіти, щоб нічого з ними не сталося! Немов... немов ми б увесь свій час були під маминим наглядом! – сказав Остапко і аж злякався від такої можливості. Дмитрику теж щось схоже спало на думку, і він поспіхом зліз з дерева у воду і поплив до Остапчиної домівки.
Коли хлопці дісталися до вікна, вже спадали сутінки.
- Почекай трохи, я зараз залізу і тобі допоможу, - прошепотів Остапко другові. – Тобі з тією кліткою на голові самому буде незручно. После успешно завершенной процедуры регистрации у нового пользователя появится личный кабинет ПинАп казино Украина. Совершив в него вход игроку понадобиться заполнить профиль более детальной информацией о себе и пройти верификацию личности. В личном кабинете официального сайта пин ап казино онлайн Украина геймер сможет активировать бонусные предложения, стать участником акций, проверять свои ставки и основной баланс, подавать заявки на депозит и вывод выигрышей и многое другое. Все данные в личном кабинете гэмблера защищены и не передаются посторонним лицам.
Він намацав рукою слизький поріжок, міцно вхопився за нього, підтягнувся, наче молода ящірка, і схопився за підвіконня.
Дмитрик дивився, як його друг полегшено зітхає, здираючись до своєї кімнати, а потім, зойкнувши, незграбно падає усередину.
- Ну нарешті! – Над Остапком стояла розлючена мама. Лівою рукою вона уперлася у бік, а правою нервово помахувала ганчіркою, якою зазвичай змітала крихти з обіднього столу. Як Остапко знав, це була крайня ступінь розлюченості.
- Ні до якого Дмитрика ти сьогодні не потрапиш, зарубі собі на носі!
- Та він...
- Що він?! Що він?! Його батьки вже другу годину шукають! І тебе теж шукають – по усіх вулицях! Я тут місця собі не знаходжу! А якби ти потонув?!
- Не знаю.. та Дмитрик..
- Тільки не кажи, що це він тебе купатися підбурив! Ти ж – син річкового наглядача! Ти маєш гарний приклад іншим хлопцям подавати! А ти що робиш?! Де Дмитрик, до речі?
- Там – унизу...
- Ой лихо ж ти моє болотяне! – Остапчина мама кинула ганчірку на підвіконня і відсахнулася, побачивши, як замерзлий Дмитрик люб’язно протягує їй клітку з світляком, що вже починав очунювати.
- Можете забрати його в мене, будь-ласка? Мені здалося, що ви вже закінчили основну розмову, – чемно сказав він.
- Помиляєшся, ми тільки-но почали, - відповіла жінка, допомагаючи хлопцеві забратися усередину. – І продовжимо, коли з’являться твої батьки. Тепер – бігцем перевдягайтеся у тепле і анічичирк мені!
Остапчина мама схопила ганчірку і вилетіла з кімнати, не забувши замкнути двері.
- Ну от мені і день народження, - похнюпився Дмитрик.
- Тепер мене до літа на вулицю не випустять, - зітхнув Остапко. – Ось – тримай шорти і светра. У нього може рукави задовгі, та це нічого – закатати можна.
- Тепер ми і справді як китайські імператори, - зітхнув Дмитрик. – Сидімо у своїй фортеці під особливим наглядом.
Перевдягнувшись, хлопці вмостилися попід дверима. Розмовляти не хотілося. І так було зрозуміло, що подарунків Дмитрик сьогодні не побачить, а Остапка взагалі можуть на місяць вдома замкнути. Правда, раніше не замикали, та й він раніше таких витребеньків не робив ніколи. Світляк тихенько дзижчав, іноді нервово тріпаючи крильцятами, ніби хотів злетіти кудись. Він був схожий на маленького кумедного м’ячика, що підскакує сам по собі у спробі кудись втекти. І хто його на те дерево повісив?
Остапко узяв покривало і накрив ним клітку – нехай бідна комаха відпочине.
Вже зовсім стемніло, коли грюкнули вхідні двері і почулися стурбовані голоси:
- Ми їх не знайшли. Усе місто передивилися, та не знайшли..
- Ці бешкетники вже дві години як вдома сидять..
- Як?! А де ж...
- Я їх з води попід вікнами повиловлювала. Хотіли непомітно позалазити. Вони з собою ще й ліхтарного світляка звідкілясь прихопили.
- До речі, щось темнувато сьогодні на вулиці.. От і справді бешкетники! Де ти кажеш, вони сидять?
Хлопці стрімко підвелися і стали попід дверима, чекаючи, поки зайдуть батьки. Батько Дмитрика – кремезний чоловік з солом’яною бородою, дядько Сергій, намагався виглядати сердитим, але його веселі очі підказували, що нічого з цього не вийде. Остапчина мама вже втомилася сердитися, а Дмитрикова навіть не знала, чи їй сердитися, чи заспокоєно зітхнути.
- Ой горе мені з тобою, - нарешті сказала вона, вирішив, що варто таки трохи посердитися. – Замість того, щоб готуватися до твого дня народження, нам з татком довелося обплисти майже все місто. І гостям сказали, щоб не йшли, бо ти загубився. Так що залишишся тепер без подарунків і святкового столу...
- Ну, про подарунки ми потім поговоримо, - перебив жінку Дмитриків батько. – Ти скажи мені краще, сину, заради чого ви у холодну воду полізли?
Тільки-но Дмитрик відкрив рота, щоб про світляка розповісти, як знову грюкнули вхідні двері і на порозі з’явився втомлений і чимось стурбований Олексій – Остапчин тато.
- О, Сергію, вчасно ти до нас завітав – він потис руку сусіду. – Мені твоя допомога потрібна буде. Ти ж раніше ліхтарником працював...
- А що сталося?
- Сьогодні до мене на роботу прийшов Головний Ліхтарник, і поскаржився, що хтось викрав майже усіх світляків. Клітки з самого ранку пусті на ліхтарних стовпах висять. Ідемо на кухню, я тобі все розповім.
- Так, а я мабуть буду додому збиратися – там же стільки усього готувати-прибирати потрібно! – додала Дмитрикова мама, звертаючись до чоловіка. - Ти Дмитрика забереш, або мені його з собою везти?
- Нехай поки залишається – гадаю, йому сьогодні з приятелем ще багато чого обміркувати треба, - відповів дядько Сергій, непомітно підморгуючи хлопцям.
Так обговорюючи останні новини, дорослі рушили до коридору, не забувши закрити двері на защібку. Хлопці перезирнулися: у Кам’яному Місті назрівала справжня пригода.
Остапко підніс вухо до замкової щілини і уважно прислухався. Чутно було тільки стурбоване бубоніння чоловіків і іноді мамині зойки.
- Ну що? – запитав у нього Дмитрик.
- Нічого... – зітхнув Остапко.
- Ти уявляєш скільки ліхтарів у нашому місті?! – у Дмитрикових очах з’явився захоплений блиск. – З сотню, а то й більше! І хтось їх усіх вкрав!
- Майже усіх.
- Та це не має значення! Сотня світляків!
- Якщо не брати до уваги, що один з цієї сотні зараз спить у клітці під моїм покривалом.
Раптом Остапко підвівся на ноги і щосили почав грюкати у двері.
- Ти чого лементуєш?! – на порозі з’явилася мама. Вона була трохи засмучена і вже зовсім не сердита.
- Нам треба нагодувати світляка. Він дуже-дуже голодний і може захворіти.
- Вам треба... авжеж, світляка! Гей, Альоша, Сергію! Йдіть-но сюди!
Хлопці зняли покривало з клітки і перед очима дорослих з’явився кволий світляк. Він лежав і тьмяно поблискував, ніби зіпсована лампочка.
- А ну давайте, розповідайте ще раз, шибеники, де вас сьогодні носило, - приголомшено мовив Остапчин тато.
І хлопці усе розповіли. Остапко навіть про золото сказав, заради якого шувбоснув у воду.
- Собаку завести кажеш, хотів... – посміхнувся йому тато. Здається, він потайки пишався сином, хоча і не хотів цього говорити – щоб мама не почула. – А як виглядав той дивний ліхтарник, ти не пам’ятаєш? – запитав він у Дмитрика.
- Та як.. просто виглядав.. У крислатому капелюсі був.. А ще човен у нього – червоний і порепаний - перефарбувати давно пора.
- Точно червоний? Я у нашому місті тільки два червоних човна бачив, - засумнівався Остапів татко.
- Ви що, вважаєте, що я кольори один з другим плутаю?!
- Та ні, просто дивно якось. І взагалі, перед дорогою треба гарячого чаю попити, як на вашу думку? – запитав Олексій, поглядаючи на дружину.
- На мою думку – пречудово! – сказала Остапчина мама і знов пішла до кухні.
- А цього товариша і справді годувати пора, - озвався дядько Сергій, показуючи на клітку з комахою. – Піду я теж до кухні за цукром, або ліпше карамельками. Остапку, у вас є карамельки?
- Не знаю.. це треба у мами спитати. Вона кожного дня каже, що нема, а по обіді вони з’являються.
- Тату, а він що – карамельки їсть? – Озвався Дмитрик, вовтузячись з клямкою на клітці. Хлопцю хотілося, щоб світляк виповз назовні та сів йому на плече, так, як вони роблять у деяких ліхтарників.
- І карамельки, і цукор, і мармелад... усе, що дуже солодке.
- А торти?
- Про торти нічого не знаю, торти ми й самі не часто їмо.
Дядько Сергій нарешті пішов на кухню, а повернувся вже з Остапчиною мамою, яка несла велику тацю з чашками, блюдцями і чайником. Дядько Сергій урочисто вніс торта, і хоча торт був без свічок і ніхто не кричав: «З днем народження!» по Дмитриковому обличчю сяйнула посмішка.
Остапчина мама заходилася розливати чай і різати торта, а хлопці разом з дядьком Сергієм та дядьком Олексієм скупчилися навколо клітки. Дядько Сергій узяв жменьку цукру (карамельок таки не було) і підніс її до дверцят клітки. Світляк стріпонув вусами, а потім поволі відкрив великі очі, схожі на золоті фари. Хлопці заворожено дивилися, як комаха виповзає з клітки і розмотує довгий хоботок, щоб засмоктати ним гостинець.
- От молодець! – заохочував світляка дядько Сергій.
- Як гадаєш, він допоможе нам знайти крадія? – запитав Остапів тато.
- Аякже! Знаєш, яка насправді складна робота у ліхтарника? І все тому, що великі світляки живуть зграями. Вони почувають один одного за декілька кілометрів, і часто втікають, щоб заснувати нову зграю, якщо видається нагода. Ось пливеш зранку, ліхтарі гасиш, а біля твого світляка ще дві комахи дзижчать. От і шукай потім, кому їх повертати!
Поки вони розмовляли, комаха трохи оговталася і, розправивши крильцята, підлетіла до вікна, щоб з глухим «бум!» гупнутися у скло.
- Чогось він нервується, - зауважив дядько Сергій.
- Нервується?! Та він нам вікно зараз розіб’є! – Остапчина мама схопила ганчірку, яку так і залишила на підвіконні після того, як з’явилися хлопці, і спробувала відігнати комаху. Але світляк з ще більшою настирливістю гупнувся у скло.
- Та що ж це з ним?
- Чекайте! Він мабуть, почуває, що десь поблизу знаходяться його родичі! Нам треба перев’язати його стрічкою, щоб не втік, а потім пустити по сліду. Є у вас яка-небудь стрічка?
- Зараз у коробці для шиття подивлюся.. а чай ви пити що, вже не будете?
- Потім поп’ємо. Та й торт набагато смачнішим видається, коли знаєш, що усю роботу зробив.
Остапко і Дмитрик теж тихенько піднялися і почимчикували до дверей.
- А ви куди? – запитала усе чуюча та усе бачача Остапчина мама.
- Ми теж з татом попливемо! – відповів Остапко.
- А тато тобі дозволив?
- Татку, можна з вами? – з надією запитав хлопець у той час, як Дмитрик теж шепотів щось на вухо своєму татові.
- Мама сказала, що ти сьогодні не дуже добре поводився.
- Я ж хотів якнайкраще!
- Усі ми завжди хочемо якнайкраще, - заперечив йому батько. – Але з непослухів зробити щось «найкраще» на жаль, не дуже часто виходить.
- То що ж мені робити?
- Пообіцяй, що будеш слухати маму. Тільки дійсно пообіцяй, від щирого серця.
- Навіть якщо справді побачу десь золото?
- Якщо побачиш, ти завжди можеш сказати про це нам, а ми щось придумаємо.
- Гаразд, тоді обіцяю. Від щирого серця!
- Альошо, там же може бути небезпечно! – втрутилася мама.
- Ні, я майже певен, що нічого небезпечного у цій пригоді не буде.
- Тоді.. тоді гаразд... тільки вдягніться тепліше!
- Бачиш, як можна чогось добитися, якщо просто ґречно цього попросити, - наставляв тато Остапка, гребучи у ту сторону, куди поривався світляк. Дядько Сергій плив поруч у своєму човні разом з Дмитриком, і пояснював, що солодощі діють на світляків наче сухі дрова на вогник. Наївшись цукру донесхочу, комаха буде світитися до ранку, а потім поволі згасне і засне.
Хлопцям було якось незвично дивитися на темні пусті вулиці, залиті водою. Усі мешканці Кам’яного міста сиділи по домівкам, не наважуючись випливати на прогулянку. Тільки ліхтарники безпорадно товклися біля центру водних наглядачів і чекали, поки їх сповістять, куди могли зникнути усі світляки.
Остапко дивився у чорну воду і гадав: А що, якщо до міста запливе Чудо-Риба і вони її не помітять? Або наштовхнуться на коряжину і перевернуться? Та ні, річкові наглядачі ще з місяць тому повиловлювали з річки усі-усі коряжини.
- Гей, дивіться! – стурбовано крикнув Дмитрик, втупившись у якийсь провулочок. Остапко і собі придивився. З віконець маленької хибарки линуло світло.
- Та це ж стара голуб’ятня! – здивувався Остапко.
Коли хлопці були ще зовсім маленькими, батьки їм казали, що на цій голуб’ятні оселилися привиди. І тільки з рік тому вони довідалися, що насправді у голуб’ятні живе старий дід Клапотник, якого так називали, бо він шив собі одежу з різноманітних клаптів. Цей дідуган був трохи не в собі, і старша дітвора часто бігала за Клапотником по вулицях у надії відірвати собі смужку якоїсь матерії з його одягу, а от малеча Клапотника боялася.
Чоловіки переглянулися:
- Я бачу, ти з самого початку знав, де світляків шукати, - зауважив дядько Сергій.
- Скажімо краще, я здогадувався. А тепер усі тихенько!
Два човники плавно запливли під голуб’ятню. Дядько Сергій обережно піднявся і постукав у дверцята, що були пророблені у підлозі голуб’ятні. Світляк так і рвався зі своєї вервечки – дали б йому волю, він би стукався у ці дверцята, як у вікно Остапчиної кімнати годину тому.
- Онуфрію, відчиняй, це я! – дядько Сергій грюкав усе настирливіше і настирливіше, поки згори не почулося ображене човгання. У всякому випадку переляканому Остапкові човгання здалося саме ображеним.
Дверцята нарешті прочинилися і світляк відчайдушно майнув нагору, до своїх світлякових братів і сестер. Дядько Сергій, не гаючи часу, схопився за дерев’яну перекладину, підтягнувся і теж щез у яскравому світлі, що струменіло згори.
- Почекайте трохи, - сказав Остапків татко, також зникаючи нагорі.
Остапко витяг з дна човника якір і кинув його у воду. Дмитрик теж так зробив, а потім прошепотів другові:
- Виявляється мій батько і Клапотник знайомі.
- Так, а ще наші батьки майже відразу здогадалися, де шукати світляків. І Клапотника звуть не Клапотником, а Онуфрієм.
Нагорі щось важко човгало, наче кучугури перекочувалися.
- Слухай, а якщо там ціла зграя злочинців? – знов прошепотів Дмитрик.
- Навіть якщо і зграя, то про нас вони поки що не знають. Якби щось сталося, мій батько крикнув би нам, мабуть.
- А якщо їм відразу рота кляпом заткнули? І тепер їх безпорадних та зв’язаних катають туди-сюди? Чуєш, як там гуркотить?
- Знаєш, давай я до твого човна переберуся, - вирішив Остапко.
Аж тут з прочиненого лазу хтось викинув мотузяну драбину, і хлопець з переляку знов шувбоснув у воду.
- Ех ти, пірнальщик, - у отворі з’явилася розкуйовджена голова дядька Сергія. – А ну залазьте-но сюди, та швиденько, поки не застудилися!
Остапко почервонів навіть від сорому, що так перелякався, але нічого не сказав і мерщій схопився за драбину.
У голуб’ятні було так світло, що спочатку хлопець замружився. А коли нарешті відкрив очі, то й рота також відкрив – на підлозі, старих ящиках і пташиних жердинах сиділи десятки світляків. Деякі з них постійно перелітали з місця на місце і тихенько дзижчали. Хлопець спробував знайти їхнього з Дмитриком світляка, але так і не побачив його у цьому розмаїтті крил і світу.
- Ого! – розгубився Дмитрик, також залізши у голуб’ятню.
- Ось вам і ого! – сказав Остапчин тато, стягуючи з сина мокру сорочку і замотуючи його у смугасту ковдру.
Старий Клапотник сидів на табуреті і похмуро дивився на прибульців.
- Ну що, сьогодні спати точно не будеш – тепер тільки й встигай двері зачиняти-відчиняти за ліхтарниками! – сказав Клапотнику дядько Сергій.
- Нічого, не розвалюся. Ви тільки ковдру мені поверніть потім. А Королеву – і не благайте навіть, не віддам.
- А ми у тебе її і не просимо, - відказав дядько Сергій, віднайшовши поглядом світляка зі стрічкою. – От скажи, Онуфрію, чого ж ти і цього не забрав, а на дереві залишив?
- Не встиг я. Вже сонце зійшло, і люди з’являтися на вулиці почали... от і злякався, що побачить мене хтось з цим світляком - і у першому-ліпшому місці комаху залишив.
- Ага. А на місце, на стовп ліхтарний його що, складно посадити було?
Дід іще більше набурмосився:
- Цей ваш світляк висів на найвищому стовпі міста. Я його веслом звідти знімав, та й то боявся, що не дістану, от.
- Ну гаразд тоді. Хлопці, прощаймося і поїхали – нам ще до ліхтарників треба, а вдома торт смачнючий чекає.
- На добраніч!
- На добраніч! - сказали Остапко та Дмитрик хором і полізли униз. Чудернацьке то було «На добраніч», бо замість нього хотілося стільки усього запитати в діда. І в батьків теж, до речі. Звідки вони знали, що світляки у старого Клапотника?
- А звідки ви дізналися, що світляки у Клапотника? – знов хором запитали вони, тільки-но човни обігнули голуб’ятню.
- Це довга історія, - задумливо сказав дядько Сергій, що обережно тримав у долонях світляка, як і раніше, обмотаного стрічкою.
- А... а що то за королева?
- І навіщо Онуфрію стільки комах? І чого ви його не заарештували?
- Здається, Сергію, одними відмовами не оберешся, - всміхнувся Остапчин тато. – Ну гаразд, хлопці, слухайте...
І хлопці слухали, пливучи темним містом у пошуках ліхтарників, і слухали, поки серед нічної тиші поверталися додому, і слухали, поки всі разом пили чай зі смачнючим тортом (навіть Дмитрикова мама знов до Остапка в гості прийшла, бо встигла все прибрати і навіть цукерок з собою принести):
«Давно, ще за мого дитинства, жив у Кам’яному місті ліхтарник, якого звали Онуфрій» - розповідав Остапчин тато. – «Усі інші ліхтарники йому дуже сильно заздрили, бо він зловив у лісі и приручив Королеву Світляків. Світлякові Королеви живуть довго-довго, майже сто років, і ніколи не шукають зграю, до якої можна було б приєднатися. Навпаки, це саме у пошуках своєї Королеви усі світляки збігають від хазяїв. Звичайно, коли почувають, що вона десь поряд.
Спочатку ніхто з мешканців Кам’яного Міста не знав, що у Онуфрія живе саме Королева. Бо вона така сама, як і інші світляки, і нічим від них не відрізняється. Але потім ліхтарники, коли кожного разу почали знаходити своїх світляків у Онуфрія, здогадалися. Знаєте, скільки разів вони намагалися викупити у нього Королеву! І навіть вкрасти. Та нічого у них не вийшло – Онуфрій дуже прив’язався до Золотавки – так він її називав.
Аж одного разу, улітку, хтось підпалив Онуфрієву хату, і бідолашній Золотавці нічого не лишалося, окрім як вилетіти у вікно. Онуфрія тоді не було поруч – він блукав Темним Лісом, можливо, сподівався цього разу зловити світлякового Принца. І сусіди нічого вдіяти не могли – бо того літа стояла напрочуд сильна засуха. Отак Онуфрієва хата згоріла дотла, і тоді люди переробили голуб’ятню на маленьку хибарку для погорільця. Усі вважали, що він буде жити в хибарці недовго – відстроїться заново, знайде собі нового світляка...
Але Онуфрій нічого не став відстроювати. Кожного дня бідолаха ходив вулицями і шукав свою Королеву. Іноді він уночі відкривав клітку з якимось світляком і випускав його у надії, що той полетить до Королеви...»
- А навіщо йому цього разу знадобилося відкрити усі клітки? – сонно запитав Остапко, коли вже вкладався у ліжко.
- Мабуть, таки знайшов свою Королеву. І таким чином вирішив перевірити, чи справді це вона.
- Тобто, усі світляки здійнялись і полетіли до неї?
- Так, сину. А тепер спи...
(Інші пальці своїх казок ще не розповіли, але збираються це зробити найближчим часом :) )
