Малий КенгуРо сидів під Товстим Баобабом та сумував. Його мама, КенгуРу, помандрувала за молодими пагонами бамбуку до Крокодилячого Озера. КенгуРо дуже хотілося піти з мамою – біля Крокодилячого Озера було так цікаво! Але він не міг – у його матусі не було кишеньки для кенгуряти.
У всіх знайомих кенгуру були кишеньки – у мандрівниці КенгаРа, у хороброї КенгиРю, у чемпіонки по стрибкам РиКенго... От тільки у його мами не було – її так і називали – Кенгуренька Без Кишеньки.
- Мамо, може ти будеш мене носити у лапах – як люди своїх діточок? – запитував Ро.
- Мої лапи для цього заслабкі, синку, - відповідала мама-Ру.
- Тоді посади мене собі на спину - ніби маленького скорпіончика! – прохав Ро.
- Я загублю тебе десь у дорозі і навіть не помічу, - зітхала Ру.
«Треба знайти кишеньку для сина», - вирішила КенгуРу по дорозі до Крокодилячого Озера. Їй так хотілося, щоб КенгуРо був щасливий!
Тут вона побачила мавпочку, що тягнула широкий пальмовий лист.
- Пробачте, можна я візьму цього листа, щоб зробити з нього кишеньку для свого сина? – запитала КенгуРу у мавпочки.
Мавпочка притиснула лист до себе обома лапами:
- Я ховаюся під цим листом від сонця, - сказала вона. – До того ж, він просто розірветься під вагою твоєї дитини.
КенгуРу похнюпила голову і пострибала далі. Їй так сподобався той лист! Але мавпочка казала правду – її Ро доволі тяжка дитина.
Неподалік від озера засмагала велика черепаха. Ру стрибнула до неї:
- Доброго тобі дня, черепахо! Ти не була б ласкава позичити мені свого панциря? Я тоді мала б змогу посадити до нього малюка Ро і покатати його трохи, - попрохала вона.
Перелякана черепаха перекотилася і відповзла убік:
- Твій Ро не влізе у панцир, до того ж мій панцир дуже жорсткий для маляти!
- Так, мабуть ти права, - зітхнула КенгуРу і зробила два особливо довгих стрибки до озера.
Вона знайшла ніжний молодий бамбук і стала відривати найгарніші паростки.
- Якби я вміла плести кошики з цього бамбуку, - розмріялася КенгуРу. – Тоді сплела б одного для малюка Ро і носила б його з собою.
- Я вмію плести кошики, і можу тебе навчити.
КенгуРу від несподіванки випустила бамбукові пагони та обернулася – з води визирав страшний зелений крокодил.
- Я можу навчити тебе плести кошики, - повторив він.
- Спра-равді? – запитала КенгуРу, задкуючи до бамбукових заростей.
- Звичайно, - сказав крокодил. – Спускайся до мене у озеро, і я покажу тобі, як робляться дивовижні кошики.
Замість того, щоб втекти, КенгуРу підійшла до самого берега. Крокодил роззявив пащеку і запрошуюче всміхнувся.
«Яка смачна і дурна кенгуру!» - подумав він, з усієї швидкості на яку був спроможний, хапаючи пащекою одну з лап Ру. По озеру рознісся гучний плескіт, скреготіння та тріск кущів.
- Ой-йой-йой... – завищав крокодил від болю – замість смачної кенгуру у нього в роті опинилася велика тверда каменюка.
На березі стояв хлопчик – це він кинув камінь до пащеки крокодилу.
- Дякую тобі, - сказала перелякана Ру хлопчику.
- Яка ти нерозумна! – відповів хлопчик. – Чи ти не знаєш, які крокодили небезпечні?
- Знаю, але він обіцяв навчити мене плести кошики, - зітхнула КенгуРу. – Я мала б змогу носити у кошику свого сина – малятка Ро. Бачиш, у мене нема кишеньки?
Хлопчик замислився на хвилину, а потім зняв з плечей рюкзака, куди до того складав бамбукові палички:
- Дивись, це має тобі згодитися, - сказав він і почепив рюкзака КенгуРу на плечі.
- Це й справді мені? – не повірила КенгуРу.
- Авжеж, тобі. А ти познайомиш мене з малим Ро? – запитав хлопчик.
- Звичайно! – відповіла щаслива Ру і вони разом помандрували до Старого Баобаба.
