Мерцю важко писати оповідання. Сиджу та зошит брудню. А він у мене єдиний – залишився ще з шостого класу, коли я його в наш сарайчик закинув. Тоді від батька ховав (з двійкою він за геометрію), а тепер знайшов і дурниці усякі пишу.
Вбили мене та в сарайчик кинули. А на небо не беруть – кажуть, що не всі справи земні доконав. Щодня янгол приходить та язиком невдоволено клацає, мовляв, чого гниєш –треба ж убивць якось виказати, докази які-небудь залишити. Я йому вчора зошит свій показав. “А якщо я сюди все, що зі мною трапилося напишу, то… як?” – питаю. “Добре, згодиться”, - відповідає. Власне, мені потрібно було лише написати, що зі мною сталося, але хотілося ще блиснути літературним талантом. Ще за життя бажав книгу написати та соромився. І тут така нагода. Лежиш собі мертвий, ніхто не турбує (ну, може, запах власний, але ж він свій, звикся)…
Не турбує! Янгол же щодня стоїть тут, сяєвом своїм небесним в очі б’є, квапить. Зараз, зараз. Отже, вбили мене сусідка з другого поверху та найнятий нею алкоголік Сергій Митрофанович. Напевно, житплоща моя знадобилася бузувірам окаянним. Хе, знали б вони, що на них т а м очікує… Але мовчу. Йду. А от ще цікаво. А що буде, якщо мої записи знайдуть вбивці? Вони ж знищать їх, то що мені повертатися і знову “докази залишати”? Еге. Не моя справа. Т а м знають. Ну добре. До зустрічі. Та йду вже, йду.
