Скачайте прогу для класного читання з godevil.hut2.ru/progs/progs.htm
Картина 6
Янгол показує Деміургу свій фотоальбом.
Янгол. Не подобається? А цей тобі як? (перегортає аркуш фотоальбому)
Деміург. Він, мабуть, із тих придурків, що називають скотч „липкою стрічкою”...
Янгол. А звідки ти знаєш?
Деміург. Про що?
Янгол. Про „липку стрічку”.
Деміург. От дурбелина! Я знаю все. (фотоальбом вислизає з його рук)
Янгол. Справді? А мене ти знаєш?
Деміург. Ти не рахуєшся.
Янгол. Не рахуюсь? Як так?
Деміург. Ну, якщо тобі стане легше... Уяви, що ти навіжений зациклений кролик, над яким не хочуть експериментувати...
Янгол. А це ще чому?
Деміург. Бо ти заражена!
Янгол. Чим? Добром?
Деміург. Не існує такого поняття, як „добро”.
Янгол. Ні, ну цікаво...
Деміург. Так само, як і „зла”.
Янгол. Тоді чим? Любов’ю?
Деміург. Називай це, як хочеш.
Янгол. Любов’ю? Так?!?
Деміург. Любов? Її в тебе багато було?
Янгол. Достатньо... Хоча мені замало.
Деміург. І як?
Янгол. Що, як?
Деміург. Нічого. Забудь.
Янгол. Чому ти постійно закриваєшся?
Деміург. Не зважай!
Янгол. Я тобі скажу. Бо ти боїшся. Боїшся жити, як людина.
Деміург. А тобі що з того, „міс доброта”?
Янгол. А мені, а мені...
Деміург. Ну, що? Прикусила язика? Немає чого сказати?
Янгол. Мені завжди є що казати. На відміну від декого.
Деміург. Цікаво, кого?
Янгол. Здогадайся з трьох разів.
Деміург. Знову ця клята трійка! Чому саме три, а не чотири, два чи шістсот двадцять шість?
Янгол. Три – це магічне число. Так само, як і сім...
Деміург. Де ти така розумна взялася?.. Понароджували на мою голову!
Янгол. Говори, що хочеш. Все одно я не ображуся.
Деміург. Бачиш, ти не вмієш навіть ображатися.
Янгол. А ти вмієш. Тобі від цього легше?
Деміург. Можливо.
Янгол. От і поговорили.
Деміург. Ну, що, де там твоя подружка?
Янгол. Яка? В мене їх багато.
Деміург. Настя чи як її там?
Янгол. Вдома. Спить.
Деміург. Чому так?
Янгол. Працювала, стомилась.
Деміург. Працювала, не покладаючи ніг?.. О, люба моя Насте, всю ніч ти не склепила ніг!
Янгол. Ти неможливий. Хто тебе може витримати?
Деміург. (впевнено) Ти!
Янгол. Хіба що.
Деміург. А Настя в тебе ще та.
Янгол. Ні, ну перестань.
Деміург. А що? Зачепило за живе?
Янгол. Тебе прокунсультувати, чого дівчата не люблять?..
Деміург. Спасибі. Іншим разом.
Янгол. Може, тебе познайомити з Настиною подружкою Мариною? Щоб тобі не було так сумно.
Деміург. Ненавиджу, коли мене знайомлять. Ненавиджу пізнавати людей.
Янгол. Хочеш бути зі мною – терпи.
(вона дістає із різнокольорової, як і сама вона, сумки маленьку, як і сама вона, книгу)
Деміург. А це що за фігня?
Янгол. А це... Книга! Моя душа – мов відкрита книга. Кожен може прочитати, але чи хто зрозуміє?.. Книга... Тобі знайоме це слово? Навряд чи!
Деміург. Знайоме!
Янгол. Це каже той, хто за життя прочитав всього три книги.
Деміург. Три книги? Цікаво, які ж три книги я прочитав?
Янгол. Буквар, другу і синю...
Деміург. А от і да-а-а-а!
Янгол. Чесно?
Деміург. А ще у шкільній бібліотеці потім довго думали, як за все шкільне життя можна прочитати всього три книги.
Янгол. Так ти і до школи ходив?
Деміург. (грайливо) Ну, доста... Тут ти мене вже дістала... Доведеться тебе вбити!
Янгол. Правда?
Деміург. Аякже.
Янгол. А, може, ти мені щось перед смертю почитаєш?
Деміург. Казку?
Янгол. Книгу!
Деміург. Псувати своє і без того гівняне життя читанням чужих думок?.. Нізащо!..
Картина 7
Вечір. На лаві теревенять Янгол із Деміургом.
Деміург. Світ дурний, тупий і злий.
Янгол. Він є таким, яким ти його бачиш. Досить лише змінити кут, під яким ти дивишся.
Деміург. Кут? У мене з арифметикою слабо.
Янгол. Для цього арифметика не потрібна... До речі, як звали ту математичку, що не вклала знання у твої мізки?
Деміург. А це важливо?
Янгол. Ну, звісно, важливо, якщо питаю. Це ж не те що малювати божевільних слоників.
Деміург. (засоромився) А я і не малював... Ну, хіба один раз... До того я ніколи не пив горілку, і тоді мені добряче заплатили...
Янгол. То як?
Деміург. Жанна.
Янгол. Яке позаземне ім’я!.. Жанна...
Деміург. Справді?
Янгол. А у цієї жінки були діти?
Деміург. Діти?.. Жінка з дітьми у мене асоціюється із вантажівкою з причепом.
Янгол. А я люблю дітей.
Деміург. Причеп?
Янгол. (усміхнено) Так, я люблю причеп! Схожих на тебе!
Деміург. Схожих на мене?
Янгол. А чого це ти на мене дивишся? Як кіт на сало! Думаєш, як би його стьобнуть?
Деміург. Я вже давно його стьобнув, якщо ти не помітила.
Янгол. Я не помітила. Саме тому ти нічогісінько не стьобнув.
Деміург. Мені подобається, коли ти намагаєшся довести те, що тобі не під силу.
Янгол. У світі немає нічого неможливого.
Деміург. І ми прямий тому доказ? Чи не так?
Янгол. Аякже!.. (опускає очі) Тю!.. У тебе брудні черевики.
Деміург. Ти сказала „тю” чи „тьфу”?
Янгол. Я сказала „тю”.
Деміург. От і добре. Справді брудні?
Янгол. Страшенні!
Деміург. Та... То все мама.
Янгол. Що мама?
Деміург. Доки вона витирала, все було чистим... А тоді мама так розлінилася!.. І тепер уже як є, так і є. Та ну її! Не хочу про неї навіть говорити.
Янгол. Так ти у нас, виходить, бруднуля?
Деміург. Аякже!
Янгол. (звідкілясь дістає ціле яблучко) Хочеш яблучко?
Деміург. Ти мене спокушаєш? Як Єва Адама?
Янгол. Я давно вже це зробила, звісно, якщо ти не помітив.
Деміург. (по-дитячому) Хочу, хочу яблучка!
Янгол. Тоді тримай. (простягає йому фрукт)
Деміург. Фу-у-у! Воно червиве!
Янгол. Не ті черв’яки, що ми їмо, а ті, що нас їдять! Тому не бійся. Нічого страшного тут немає.
Деміург. Думаєш?
Янгол. Ти їж, їж... Мовчечки...
Деміург. (з повним ротом) Діда лисого! Ніяких „мовчечок” від мене не отримаєш!
Янгол. Лисого? А ти бачив лисих дідів?
Деміург. (голосно) Звісно, бачив! А ти хіба ні?
Янгол. Тихіше, люди сплять.
Деміург. Уже і рота мені затуляєш? Дожився! (м’якіше) Ну, добре, затуляй, якщо це тобі так подобається...
(смачно відкушує ще один шмат червивого яблука)
Спробувала б ти моєму дідові рота затулити. Ото б отримала! І не тільки по маківці. Ось...
Янгол. Дід? Так у тебе є дід?
Деміург. Ага! Лисий, як коліно!
Янгол. Хотіла б я на нього подивитися.
Деміург. (з повним ротом) Пізно!..
Янгол. Пізно? Він помер? Вибач!
Деміург. (пережовуючи) Та пізно вже!.. Пора розходитися по домівках, допоки є куди розходитись.
Янгол. Скільки можна жувати це яблуко?
Деміург. Яблуко? Воно більше схоже на жувальну гумку, аніж на яблуко! Хоча спасибі і на тому.
Янгол. І справді. Могло б і цього не бути.
Деміург. (зирк-зирк на яблуко) Краще б і не було... (зирк-зирк на неї) До речі, щодо схожості... Знаєш, на кого ти схожа?
Янгол. Ні, але я знаю, як твоя хвороба зветься...
Деміург. Ти мені схожа... (мнеться)
Янгол. Ну, кажи! Кажи вже, не тягни!
Деміург. Так-то воно так, але...
Янгол. Так на кого?.. На кого я тобі схожа?
Деміург. Навіть не знаю... Може, на м’ячик чи на яблуко...
Янгол. Я така весела, мов яблуко?
Деміург. Щось таке...
Янгол. Тобто, ти не впевнений?
Деміург. Але це обов’язково має бути щось кругле...
Янгол. А ти мені схожий на циркуль! Без олівця!
Деміург. А ти – м’ячик, який котиться не в той бік!
Янгол. Ти справді так думаєш?
Деміург. Справді.
Янгол. От і думай! (відвертається)
Деміург. От і поговорили.
Янгол. Що ти там казав про „пізно”?
Деміург. Бачиш? Сонце вже зайшло.
Янгол. (мрійливо) За обрій?
Деміург. Яка ти романтична особистість. Звісно, що за обрій! А куди ж йому іще бігти, тобто, їхати на своєму триколісному велосипеді?
Янгол. Цікаво, як йому там живеться: що воно їсть, п’є, що робить на дозвіллі, коли місяць виходить на обрій?
Деміург. (додає) Який є протилежний сонцю. Як ми з тобою.
Янгол. Мені так сумно, коли сонце ховається від моїх очей.
Деміург. Можу тебе зрозуміти.
Янгол. Ні! Не можеш! Тільки не в цьому випадку! Хіба ти не чуєш? Ну, звісно, не чуєш! Ти не можеш почути, як стогне поранене сонце, як стогне поранене небо, як стогне страчена Земля. Ти не можеш почути навіть Бога, який вже не може стояти, який впав додолу, бо не може більше стоячи дивитися на світ помираючого сонця. На світ, де сонце згасає, на світ, де світить вже не жовте, як колись, а червоне... червоне страчене сонце!
Картина 8
Деміург із Янголом сидять за столиком і щось пожовують.
Янгол. Хочеш?
Деміург. Ні.
Янгол. Ну, ти і мазун!
Деміург. В усьому винна соска.
Янгол. Мені почулося? Соска?
Деміург. Авжеж!
Янгол. Яка така соска?
Деміург. Гумова! А яка вона ще може бути?
Янгол. А до чого тут вона? Ніяк не збагну.
Деміург. Ні, ну ти слухаєш, чи ні?
Янгол. Звісно, слухаю.
Деміург. Тоді не перебивай. А ще краще – жуй...
(вона наминає якусь штукенцію)
Я тоді ще був маленьким. І мама цідила мені молочко. Я був такий горлопанистий.
Янгол. Ну, майже як зараз.
Деміург. Егеж!.. А заткнути мені пельку можна було одним-єдиним способом.
Янгол. (пережовуючи) Яким?
Деміург. Не заважай... Треба було запхати до мого рота пляшечку із соскою. А я на весь світ горлопанив.
Янгол. Так голосно?
Деміург. Аякже! Тоді втрутилася бабуся...
Янгол. Тепер вже й бабуся з’явилася!?!
Деміург. Ну, звісно. Без бабусі було б нецікаво.
Янгол. А з бабусею, виходить, цікаво?
Деміург. А ти як думала?.. Отак вона вирішила, щоб я не мучився, і... відрізала півсоски.
Янгол. По вертикалі?
Деміург. По горизонталі!
Янгол. А ти казав, що в тебе слабенько з арифметикою.
Деміург. Казав... То як, ти слухаєш, чи ні?
Янгол. Слухаю-слухаю.
Деміург. Це була така собі чарівна пляшечка, звідкіля молоко само лилося мені до рота.
Янгол. І ніяких зусиль з твого боку?
Деміург. (відсторонено) Таким чином, я звик до тієї соски... До інших мої губи не прилипали!
Янгол. Виходить, це соска в усьому винна?
Деміург. Виходить, що так.
Янгол. А до чого це ти ведеш? Все про якісь там соски! Пробуджуєш у мені материнські інстинкти? Чи щось інше?
Деміург. І не збирався!
Янгол. Невже підбиваєш під мене клини?
Деміург. Клини? Під тебе? Ніяким чином.
Янгол. Ось як ти тепер заговорив!..
Деміург. Не подобається?
Янгол. Що не подобається?
Деміург. Все!.. Я, цей клятий світ!..
Янгол. Мені цей світ „не подобатись” не може. Затямив?
Деміург. Ого!
Янгол. Що, ого?
Деміург. Виходить, ти любиш світ?
Янгол. А по мені не видно?
Деміург. І цих людей, які хочуть тебе занапастити?
Янгол. Так.
Деміург. І цих тварюк, які скачуть і стрибають..., які нічим від людей не відрізняються?
Янгол. І їх теж.
Деміург. А щодо Бога?.. Чи є в тобі почуття вини від того, що ти стрічаєшся зі мною?
Янгол. Те ж саме я хотіла б у тебе спитати.
Деміург. Почуття вини – це мов мішок важкого каміння. Та скинь ти його додолу!..
Янгол. Я так не можу.
Деміург. А для кого ти його носиш? Для Бога?.. Так, для Бога! Відкрию тобі невеличку таємницю нашого Бога: йому подобається дивитися, він великий пустун. Він дає людині інстинкт, цей екстраординарний дарунок, а потім для забави встановлює протилежні правила гри. Це найжорстокіша розводка всіх часів: дивися, але не смій торкатися; торкнися, але не куштуй на смак; смакуй, але не смій ковтати. Це схоже на гру в шахи без дошки!.. Шахи і розводки – смертоносна зброя!..
Янгол. Але ж...
Деміург. І поки ти це робиш, знаєш, що він робить?.. Він хихиче так, що довкруж тремтять скелі.
Янгол. Чому ж ти...
Деміург. Бо він закомплексований ханжа і рекетир!
Янгол. Але ж...
Деміург. І поклонятися такому Богу?!? Нізащо!!!
Янгол. А ти став по інший бік, бо тобі так легше, бо тобі простіше бути на іншому боці ріки Стікс... І вірити тому, кому ти віриш...
Деміург. Так! Бо Він фанатично закоханий у людину і приймає її такою, якою вона є, з усіма вадами... Він – гуманіст! Можливо, останній на Землі!
Янгол. Ми ж зовсім різні, як Альфа і Омега. Чому ж тоді ми стрілися?
Деміург. Я знаю, але тобі не скажу.
Янгол. Знаєш? Чи думаєш, що знаєш?
Деміург. Цього я теж тобі не скажу.
Янгол. От і поговорили...
Деміург. (додає) І кожен залишився при власній думці.
Картина 9
Електричка.. Деміург сидить навпроти Янгола. Машиніст везе їх уперед.
Янгол. Ну, добре. Будь моїм дзеркалом.
Деміург. Дзеркалом, кажеш?
Янгол. Коли на тебе подивлюся, бачу себе з іншого боку.
Деміург. Це добре чи погано?
Янгол. Не знаю.
Деміург. А що ти знаєш?
Янгол. Багато чого.
Деміург. Наприклад.
Янгол. Що саме тебе цікавить?
Деміург. Скажи, що ти бачиш.
Янгол. Я бачу маленьку дівчинку, що заплуталася у брудних червоно-чорних ручищах.
Деміург. Чиїх таких ручищах?
Янгол. Ні, ну перестань, спокуснику янголів!
Деміург. Тоді скажи мені одну річ...
Янгол. Яку?
Деміург. Дай мені відповідь на одне просте запитаня: „Як виник Бог?”.
Янгол. Прочитай Біблію.
Деміург. Я їй не вірю.
Янгол. А чому ти віриш?
Деміург. Собі! І тільки.
Янгол. Думаю, що є такі запитання, на які ми не в силах відповісти.
Деміург. І це запитання належить до цієї категорії?
Янгол. Саме так.
Деміург. От скажи мені, ти віриш в еволюцію людини?
Янгол. Так-так. До чого це ти хилиш?
Деміург. Тоді скажи, чому в людини не з’являються по три-чотири руки чи, наприклад, дві голови?
Янгол. Тому що...
Деміург. Тому що, що?
Янгол. Бо вона еволюціонує по-іншому.
Деміург. А саме?
Янгол. Це що, допит?
Деміург. Ні, просто цікава твоя думка. Не хочеш – не відповідай.
Янгол. Ні, я відповім.
Деміург. Слухаю.
Янгол. У людини розвивається розум.
Деміург. Розум, кажеш? За даними науки, homo sapiens використовує менше двох відсотків мозку. Про який розвиток може йти мова?
Янгол. (змінює тему) Ти так одягся...
Деміург. Подобається?
Янгол. Спокуса ходяча!
Деміург. А ще сидяча, лежача. Хочеш, покажу? (намагається лежачи якомога зручніше вмоститися на сидінні)
Янгол. Ні, ну перестань. Ми тут не одні!
Деміург. Комплекси? Комплекси треба лікувати!
Янгол. Ти завжди такий розумний, чи тільки зі мною?
Деміург. Тільки з тобою... А люди?!? Хай дивляться. Мені немає чого соромитися. І навіть навпаки, мені є що їм показати.
Янгол. Мені покажи. А їм не треба.
Деміург. Я тобі вже показував.
Янгол. Що? Свою харизму?
Деміург. І її теж.
Машиніст. (голос за кадром) Зупинка Яблунева. Наступна кінцева – Марс.
Янгол. (панікує) Яблунева? Марс? Та я ж... Та я ж їду на Київ!
Деміург. Справді?
Янгол. Я ж маю зустріти Новий рік у столиці!
Деміург. На Лисій горі?
Янгол. Та хоч би й на Лисій! Аби не з тобою.
Деміург. А доведеться зі мною.
Янгол. А це ще чому?
Деміург. Тобі що, вуха заклало? Машиніст же сказав: „Наступна кінцева – Марс”.
Янгол. Виходить, я помилилася маршрутом?
Деміург. Виходить, що так.
Янгол. Це все ти винен. Забелебенив мене!
Деміург. Скажи ще, що ти цього не хотіла.
Янгол. (млосно і ніжно-ніжно) Я цього не хотіла.
Деміург. Погано. Двійка. Давай ще раз.
Янгол. Я цього не хотіла.
Деміург. Давай так, щоб я тобі повірив.
Янгол. Ну, не можу. Не можу!
Деміург. Бачиш! Доведеться зустрічати Новий рік на Марсі.
Янгол. Марс? Що це таке? Планета?
Деміург. Ні, ну це ж тобі не машина часу, щоб на справжнісінький Марс потрапити.
Янгол. Знаєш, якщо так думати, то... А коли вірити, що ми справді у машині часу, що ми на Марсі, то так воно і буде. Ти зі мною?
Деміург. Егеж!
Янгол. Марс... Марс... Знайома назва. Це не те село, в якому кільканадцять хат і один магазин?
Деміург. Ми ж із тобою домовлялися, що ми на справжньому Марсі. Чи ні? Щось я заплутався.
Янгол. Так, домовлялися... Стривай-но! На Марс електричка не їде. Туди навіть колії не прокладали!
Деміург. Звісно, що не прокладали. Там же хатин менше, ніж у тебе пальців... на одній руці.
Янгол. То ми що, летимо?
Деміург. Лише ми з тобою. Удвох!
Янгол. Летимо?
Деміург. І ми справді їдемо на Марс.
Янгол. То це незвичайна електричка?
Деміург. Лише для нас із тобою.
Янгол. Чому лише для нас?
Деміург. Бо лише ми віримо. Бо тільки ми віримо у це!
Янгол. І справді... Тільки ми віримо!
Деміург. Кажуть, як Новий рік стрінеш, так його і проведеш.
Янгол. Де так кажуть? На Марсі?
Деміург. (сміється) Та ні, на Землі.
Янгол. Ой, і справді! (усміхається і сміється водночас)
Деміург. Цей рік ми стрінемо на Марсі!..
Картина 10 (Епілог)
На лавці сидять Поет і Толик. У Толика в руках ялинка, у Поета – квитки. Порожня електричка.
Поет. І справді чотири гривні шістдесят п’ять копійок. (лагідно мне в руках білети)
Толик. А ти думав, що я брешу?
Поет. Я цього не казав.
Толик. Ти мені віриш?
Поет. Тобі? Вірю. А кому ж мені ще вірити, як не тобі?
Толик. Це добре.
Поет. І що, ми їдемо туди, де знаходиться машина часу? В інше місто?
Толик. А ти ще не зрозумів?
Поет. А що я мав зрозуміти?
Толик. Точно?
Поет. Точно.
Толик. Не обманюєш?
Поет. Я і обман – поняття несумісні. Якби я міг обманювати, то не був би зараз тим, ким я є.
Толик. Ми вже там, де маємо бути.
Поет. А де ми маємо бути?
Толик. Там, куди хотіли потрапити.
Поет. А куди ми хотіли потрапити?
Толик. До машини! Машини часу.
Поет. Машини?
Толик. Так, машини! І ми вже в ній!
Поет. Ми? У машині часу? Зараз?
Толик. Аякже. Звісно, що у машині.
Поет. Виходить, що моя мрія подорожувати у часі збулася?
Толик. Ще б пак, здійснилася. Вже давно. Просто ти тоді ще не знав, що твоя мрія вже здійснилася.
Поет. Виходить, що усе життя я жив і мріяв про те, що вже мав – про подорож у часі.
Толик. Виходить, що так. Іноді людина занадто багато думає, мріє і не бачить того, що прямо перед її носом – сама мрія.
Поет. Мрія?
Толик. Саме так, мрія... А оскільки я злидар, в мене є лише мрії. Я постелив свої мрії перед вашими ногами. Ступайте обережно, бо ж ви ступаєте по моїх мріях.
Поет. Ніколи не сподівався побачити справдження своєї мрії.
Толик. Нічого дивного. Сьогодні ж новорічна ніч.
Поет. Новий рік? Сьогодні?
Толик. А ти вже забув? От бачиш, що робить із людьми машина часу.
Поет. А чому тут немає людей?
Толик. Бо за півгодини Новий рік. Усі люди святкують. Швидше за все, у машині лише ти, я і машиніст.
Поет. А чому більше ніхто з нами не їде? Чому?.. Це ж машина часу! Це ж така машина, у якій втрачається час...
Толик. Бо інші вже знайшли свою дорогу, а ми з тобою – ні. І тому ми з тобою ще в дорозі.
Поет. А куди ми їдемо?
Толик. Туди, де зараз добре!
Поет. А де зараз добре?
Толик. Там, де зараз свято.
Поет. А де зараз свято?
Толик. У столиці.
Поет. Але що ми робимо зараз? Ми ж витрачаємо власний час!
Толик. Час? Ти все ще віриш у його існування? Бачу, ти вже прокинувся, але рожеві окуляри ще не зняв.
Поет. Я все ж не розумію, чому ми тут самі.
Толик. Бо для інших час існує. Вони вірять у його цінність і цінують кожну хвилину свого існування. Для них існує минуле, сучасне і майбутнє. Саме тому вони смертні.
Поет. А для нас, виходить, часу не існує?..
Толик. Правильно, саме тому ми безсмертні!
Поет. Безсмертні?
Толик. Саме так... От уяви собі мишу. Вона живе собі та живе. Для неї не існує ані минулого, ані майбутнього. Вона живе лише сьогоднішнім днем. Живе та радіє життю. Не влаштовує поминок і не записує дати смерті своїх сестер і братів, бо для неї часу не існує. Так само, як і смерті. Сама для себе вона безсмертна... Але минає час, вмирає і вона. Миша здатна не помітити власної смерті.
Поет. Все думав, але такого...
Толик. Що?
Поет. Щоб мрія усього мого життя справдилася у звичайнісінькій електричці!..
Толик. Все у житті занадто просто. Саме тому воно настільки складне.
Поет. Як я одразу не здогадався? Брудні вікна і підлога, сидіння з відкритими ранами, а довкруги лише матюччя...
Толик. Нічого дивного! (реакція Поета) Ти ж постійно був зациклений, ну, просто схиблений на житті. Як ти міг збагнути таку просту істину?
Поет. Все вірно. Тут часу немає. Бо, якби він був, ми б тут не сиділи.
Толик. (дивиться на годинник на лівій руці) Вже час. Вже час святкувати!
Поет. (спантеличений) Святкувати? Що?
Толик. Як що? Новий рік!
Поет. І справді. А котра година?
Толик. За п’ять хвилин дванадцята.
Поет. А от і піймався!.. Якщо для тебе часу не існує, то чому носиш годинника, який вимірює час?
Толик. Людина, яка думає, що може виміряти час – дурна!
Поет. Навіщо тоді годинник?
Толик. Він допомагає виміряти кількість обертів Землі довкола своєї осі.
Поет. То навіщо тоді мені мій? Навіщо мені знати, скільки разів наша Земля буде обертатися? (знімає годинника з правиці і викидає його у вікно)
Толик. Поцілив! Прямо у вікно!
Поет. Аякже! (невпевнено) Я ж спортсмен... щоправда, недороблений... Тобто, поет... Хоча такий, як і спортсмен...
Толик. Хвилинку. У мене тут дещо є. (дістає із кишені радіо)
Поет. Вмикай! Послухаємо Президента!
Толик. Не вийде, батарейки сіли!
Поет. Так само, як і в цьому Світі.
Толик. У тебе немає?
Поет. Завжди мріяв мати при собі батарейки. А які треба? Пальчикові?
Толик. Ну, тоді просто уявімо, що радіо працює.
Поет. Просто уявімо?
Толик. Так, просто уявімо.
Поет. Ну добре. Якщо тобі стане легше. (заплющує очі, приймач починає шуміти)
Толик. Ось бачиш, вийшло!
Поет. Як?
Толик. Чого не буває в Новорічну ніч?
Поет. Може, я ще й Бога побачу?
Толик. Все може бути.
Радіо. Мої дорогі співвітчизники! Щиро вітаю вас із Новим роком!
Поет. Диви, Президент!
(Толик підморгує правим оком)
Радіо. Тепла, радості й миру вам у кожну хату. Зі святом вас!
(лунає бій годинника)
Поет. Ну, от і Новий рік...
Толик. Кажуть, як Новий рік стрінеш, так його і проведеш. Зі святом тебе!
(потискає Поету руку)
Поет. (спантеличений) І тебе, зі святом.
(бій годинника змовкає)
Може, все ж таки, скажеш, хто ти насправді?
Толик. Мене звати Толик. А для тебе я – Бог.
Завіса
Лунають гучні оплески, після чого на сцену виходять актори.
Зворотній зв’язок / Feedback
country: Україна / Ukraine
city: Чернігів / Chernihiv
internet-portal: godevil.hut2.ru
home page: sirko.by.ru
e-mail: upt_@ukr.net
ordinal identification number on our planet: 3180403011
