Так обрій замикає небо й землю.
Склепи ж повіки. Віщу таїну
Спізнати серцем, духу не згубивши,
і кров, що рветься з голосних аорт,
погамувати - мабуть, не під силу
нікому з нас...
Відійди від мене, закривавлена суть життя. Ще один крок - і я опинюся у терпкому забутті світу. Ще один подих - і у мене більші перспективи, ніж у вітру. За гроші я можу купити все. Бо багатий. Бо заробив. Вони - моя втіха, любов, терпіння. Та дощ на вулиці не купиш за гроші, як і здоров'я. Сьогодні я невільник, а він щойно здобув волю, як смуток опановує жебраків, коли вони бачуть золото за вітринами. Неначебто світогляд скувала пристрасть до грошей, моя класика - недовіра. Дощить... Пам'ятаю, як батько розривав моє серце девізом: "Щоб досягти в житті поваги від вищого класу, потрібно топтати свій шлях по головах бідняків". Ще тоді я заприсягнувся не бути таким порожнім, як батько. Проте його порожнеча обвивала мої груди, я цілком упевнений, що ніколи таким не стану, увібрав, як губка, всі недоліки: його похмурість, туманний настрій, глоричні емоції. Таким чином, інтерес до боротьби за звичайні "зелені папірці" виробився у мене змалечку. Ні романтики, ні кохання, ні молодого болю... Лише самоутвердження слави, копирсання у втратах. Згодом, зрозумів, що я - виродок суспільства, людина, яка наживається на гріхах, скупості, неестетичності. Будь-які переживання пролітали крізь мене й ні хвилини не зоставалися там. Потяг до накопичення матеріального додав бруду в моє життя. Я тихо ішов, щоразу оглядаючись назад, чи не згубив чого-небудь важливого. Люди не існували, це були потвори, осквернені бідністю, ті, кого, не моргнувши, я міг назвати "ніким".
Край усе ближче й ближче. Відчуваю. Мабуть, вже завтра прийде кінець моїм статкам. Розцвіте межа, якою вертатиметься моя втрачена душа повільними кроками. Хто я, і навіщо було вести щоденник, записуючи щасливі миті життя, суть яких знову ж таки у грошах? Часто-густо гортати сторінки, вбачаючи на них печаті непрожитого та відцвілого, повертатись втомленим додому, знаючи, що тебе там ніхто ніколи не чекатиме, відчувати, що небо для тебе стає ручним золотим годинником, а час утікає, його не наздогнати. Зберігаючи замість серця аркуш паперу, де можна вирішити долю людини, я виробив у собі стимул повторення таких жахливих справ, тому, мабуть, не один страждав через мене, але у його руках знаходилась перепустка до вічного щасливого життя.
Вітрило пружне віщих начувань,
я сам пустився плавом за собою -
не стільки од вітрів, як од чекань
і спогадів.
Маленький щоденний біль, запаморочення від тутешнього являння чогось, що не випливе назовні, а тільки ховається...Його час прийшов - час спогадів поламаних вітрил, безбережжя душі. Від сьогодні я новий і чистий, але серце старе, похмільне, збуджене від років неправди, ненависті. Щохвилини відчуваю, що іду за собою та дивуюсь. Почуття безтурботності охоплює чіткий образ на мольберті мого існування і водночас прагне людського тепла, незнаного, вкраденого мільйонами...
Оце ти й є, дорого,
котра прожогом навертає нас
до серця серця.
Сьогодні я жебрак у прямому значенні цього слова, зате лінія моєї дійсності - чиста. Тут теж немає тепла, хіба що інколи, сонячне. Діти бояться мене, як нічного жаху. Як це боляче. Я б ніколи не відмовився від своїх статків, просто так склалося моє життя: в останні секунди, здавалось, відібрали все. Але тепер у мене немає золотого годинника і його стрілок, а є небо... Цієї ночі наснився батько, мене огорнув його байдужий погляд. Я затремтів. На вулиці було холодно...
