Вона приходить до мене щороку, з відмінною постійністю. Моя близька, дуже давня і перевірена часом коліжанка. Коли осіннє листя засипає світ своїм золотом , коли сірі очі ранків змінюються похмурими днями, коли запізніла павутина бабиного літа пролітає над головами, заплітаючись у коси дівчат та зачіпаючись за рукава дерев… Вона майже нечутно стукає у двері. Настільки тихо, що чую її тільки я. І вже наперед знаю, хто там - за дверима.
- Привіт – це знову я. Ти сумувала за мною? Чекала? – говорить з сарказмом.
«Звичайно, ні!» - думаю я, але мовчу.
Ми дивимося одна одній в очі. Не знаю, що баче вона в моїх, але думаю теж саме, що я в її. Сум, спокій і осінь. Вона безцеремонно (робить так завжди) заходить до хати, не чекаючи запрошення. Зачіпає мене краєчком свого одягу. ЇЇ волосся пахне спілими яблуками та димом, а на чорному пальті лисніють сірі хвилі бабиного літа.
Вона простягає мені оберемок ще вологого від вранішнього туману кленового Листя:
-Це тобі. Йшла через парк. Там палять листя. Його я врятувала. Засуши.
Я беру від неї цей букет, торкаючись своїми холодними пальцями її теплих.
- Замерзла? – питає і як констатація факту: - Йдемо пити липовий чай зі смородиновим варенням.
І ми прямуємо на кухню, без вагань. Сідаємо за стіл, п'ємо чай і говоримо. Здебільшу про життя. Я розповідаю про все, що трапилося зі мною за рік. Говорю переважно я – вона слухає. Вона вміє слухати, як ніхто: уважно, не перебиваючи, не даючи зайвих порад та запитань, не повчаючи, тільки ствердно чи скрушно хитає головою. Вона то посміхається, то тужить, витираючи долонею очі, то розпачливо хитає головою. Я закінчую розповідь і замовкаю. Студия дизайна интерьера Киев V.Concept studio основана в 2015 году, дизайнером Викторией Витковской. Наша работа — находить индивидуальное решение для проектирования частных и общественных пространств.
Мовчимо кілька хвилин, слухаючи тишу…
Вона встає з крісла.
- У мене для тебе подарунок, як завжди.
Сиджу нерухаючись. Я знаю, що зараз буде. Вона так робить щороку: витягує з кишені сірий прозорий сувій. Розгортає його і кладе мені на плечі.
У серце заповзає туга. Вона цілує мене в чоло і наші погляди на мить зустрічаються.
Саркастично посміхається:
-Так, люба, це знову печаль. А чого ти чекала від Журби? Знаю – не дякуєш. За ліки не дякують. Мені час. Не випроваджуй мене, бо все як завжди.
Я сиджу на кухні не в силі поворухнутися. Вже від вхідних дверей чую слова Журби:
- До наступного року. Бувай, люба. Я вже сумую! Сподіваюсь на зустріч.
Грюкають вхідні двері. Вона пішла. І мені ніби вчуваються її легкі та чіткі кроки по мокрій бруківці «жур-ба, жур-ба, жур-ба».
Вона приходить до мене щороку. Моя давня та щира коліжанка Журба. Коли падолист застеляє своїми барвистими килимами світ, коли тужить і плаче небо, а сонце витирає йому сльози рушничком, витканим з бабиного літа, коли душа вже не в силах терпіти саму себе і відчай готовий в будь-який момент ввірватись в мій світ… Тоді приходить вона, не даючи спопелитися і приносить на спомин ПЕЧАЛЬ.
