Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47442
Рецензій: 92262

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Життя

Ви, бувало, не Мирон?

© В:тал:й, 26-10-2008
   Листя «жовтогарячило-у-очі». Такої прекрасної осені не бачили ні вірні собаки, ні важко характерні коти, ні вінці природи - люди. Кущі, своїми зеленими барвами, розбавляли фарби помаранчевих листків асфальту. Напівголі дерева, червоніли від сорому своїм осіннім вбранням. Ворони, спожинаючи дощових хробаків, як італійське спаегтті , весело каркотіли із повними дзьобами. Молоді мами, вигулювали своїх домашніх улюбленців – дітлахів дошкільнят. Ці недолітки, жваво гиготіли  своїми дзвінкими голосочками  і жбурляли один в одного вологий пісок.

   Наповнивши душу по самі вінця такою красою, я пішов на автобусну зупинку. На ній, на диво, не було нікого. Холодні тіні, які падали із цегляних будинків, обгорнули все навколо.  Я чекав, а транспорту не було - ні через хвилину, ні через дві, ні через три, ні через чотири, ні через п’ять, ні через шість… Щоб якось себе розважити, я кинув око на небесне покривало, яке вкрите було білими, як лікарські халати, хмариночками. На синьому екрані (на небі) показували різноманітних тварин, одноманітних предметів і багатоманітних, багатомагнітних різних магнітів… магнітів які притягували мій зелений погляд. Верхнім лівим краєм правого вуха, я почув цокіт каблуків. Автобусу ще не було. Переді мною повільно, як сонний слимак, проїхала іноземна машина із дзеркальними, як дзеркало, вікнами. У них я зміг побачити ще одного відвідувача зупинки. Спочатку не повірив. Озирнувся через праве плече і повірив, побачив, лицезрів - ледь не вмлів. Компанію на зупинці мені складала дівчина прекрасна, як назва рослини – «любисток».  Я поглянув на небо. Хмаринки в танці утворили сердечко. Пташки заспівали щось приємне. Асфальт під ногами видався чистим, як сльоза крокодила.  І я стою, в зеленій куртці і чорних кросівках. І я не Мирон. На зупинці ми стояли хвилин 10. Весь цей час я підбирав слова у своїй пустоголовій голові, щоб якось оригінально познайомитися. Версію із самокатом я відкинув одразу, коли згадав що він у мене не червоного кольору. І, мабуть, я б думав ще довго, якби не відчув ніжну, як пористий шоколад в роті, руку на своєму плечі. Я розвернувся на 90 градусів. Потім ще додав 90. В сумі із 180 градусами я був розвернутий обличчям до цього ангельського (не Енгельського) обличчя і тіла разом взятих. Із-за спини виглядали крила. Я придивився, але вони були не її – а голубів, які сиділи трішки далі. Вона промовила до мене і вібрації, які виникали в моєму вусі, від її голосу, примусили моє серце битися в два рази частіше.

- Я перепрошую, – сказала вона, – Ви, бувало, не Мирон?
- Я? – перепитав я. І тут в мене виникло кілька варіантів відповідей: «Нє», «Ні, я не Мирон», «Для тебе я можу бути хоч Пухнастим зайчиком», «Так, а що?». Я попрошу комп’ютер забрати два невірних варіанта відповідей. Залишилось: «Ні, я не Мирон»,  «Так, а що?». Тому, щоб не втратити такої нагоди, попрошу всіх критиків заспокоїтися, я відповів, - Так, а що?
- Вибачайте, я Вас  одразу не впізнала. Дещо інакше уявляла, тому одразу не підійшла…  - пролунали такі слова з її уст. На обличчі з’явився рум’янець. – я сестра Іри, Ви на фотографії мене бачили...
- О, «що-Ви-що-Ви» не переймайтеся… так-так, бачив. Я також не одразу Вас впізнав - заспокоїв дівчину я. «Ну ти й брехлооо, де твоя совість»  - хтось обурився у моїй макітрі. На що я тому «хтось» відповів: «Совість – це багатство. Ми студенти, люди бідні». Хоча студентом я себе не відчував, але це було найкраще виправдання.
- І як Ви себе почуваєте?
- Прекрасно, - відповів. «Так, потрібно вже йти звідси, поки справжній Мирон не прийшов і не надавав мені стусанів повний вагон». І дійсно, на горизонті з’явилася чоловіча постать, - иии… знаєте, я знаю прекрасне кафе неподалік, можливо, сядемо, вип’ємо по філіжанці чорної і заодно поговоримо. А то в ногах правди немає.
- Прекрасна думка. – погодилась дівчина-ангел. І ми рушили.

   Дорогою, я намагався триматися нейтральної теми – говорили здебільшого про погоду. І весь цей час не міг відвести погляд від дівчини. Вона струнка, як струна, із волоссям кольору каштан, як каштан, небагато макіяжу, як макіяжу, у світлій куртці, що лише підкреслювала її світлість. Чорні штани у поєднанні із чорним взуттям та сумочкою, також чорною, разом із її курткою нагадувало «цінь і ять». Але взагалі не вірилося, що в такої дівчини щось може бути темне… крім чорних штанів, чорного взуття та чорної сумочки. Я дивився на неї і сяяв сильніше ніж сонце на небі. Я не йшов, я плив. Якби я був собакою, то мій хвіст, подав би заяву на звільнення, за понаднормове «мотиляння» . Це кохання?

- Мироне, Ви добре спите? – раптом ні з того ні з сього запитала вона.
- Так… дякую. А чому Ви запитуєте – якась вона дивакувата… але яка красива… вона просто креативна і любе запитувати цікаві запитання і нічого дивного в цьому немає. Можливо психолог?  - я погано виглядаю?
- Ні-ні… якраз Ви добре виглядаєте. Дуже навіть добре. Занадто добре…
- Дякую. Знаєте, Вам, мабуть, це говорили більше тисячі разів, але Ви надзвичайно гарна… казково прек…
- Дякую – перебила вона мене . Задзвонив мобільний. Дівчина підняла трубку і промовила: «Слухаю. Так. Мг. Скоро буду». І поставила трубку.
- Ви кудись поспішаєте?
- Ні. Поки ми достатньо не поговоримо, я нікуди не спішу. – після таких слів моє серце застукало ламбаду, мозок склав якусь баладу, а душа полетіла до райського саду. Після її (душі) повернення я перевів тему на вірші
- Ой, знаєте, така осіння погода, нагадує мені слова одного письменника…
- Я переб’ю Вас… Просто згадала про моє улюблене кафе. Ви маєте там побувати… - вона подивилася на мене і швиденько кліпнула кілька разів очима. А потім погляд заглянув мені у душу. Я міг відмовитися? …ну теоретично міг… Але я не міг… - Ходімо?
- Ходімо… - розтанув у посмішці як, як морозиво на сонці, у літню «спекоту».
- Я знаю як тут можна скоротити дорогу. Ходімо цією вуличкою.

   І я пішов на задніх лапках за шлейфом її парфум. А в голові одна любов і музика «на-на-на-на-на-на-на-най, на-на-на-на-на-на-на-най».  Ми йшли між будинками, минаючи облуплено-зелені сміттєві баки. І тут перед нами виросла стіна і зовсім не цегляна. Молоді люди до 30 років утворили її. Їх було п’ятеро. А нас... нас двоє. Якби я був сам і якби я був вороною я б полетів у небо. А так я з нею. Шляху назад немає. Він є… але її каблуки…
Хлопців було 5, хто не запам’ятав із першого разу. Всі в «жинсах» різних відтінків синього. В кросівках. Куртки були спортивні. Але ні, в одного, найменшого, була шкірянка. І він, промовив до мене:

- Куди ідемо? – після цих слів мене і ангела обступили так, що нам прийшлося стали спиною до стіни. В мене в голові виникло кілька варіантів: «Що вам треба?» (варіант цікавості), «У кафе» (варіант відповідальний на питання), «Пішли ви на…» (варіант зухвалий), «Дівчину не чіпайте» (варіант порадницький).  Я попрошу комп’ютера забрати не правильні відповіді. Комп’ютер всі відповіді вважає неправильними. Тому всі і забрав.
- Що вам треба? – запитав я. Не те щоб я був таким допитливим і прагнув нових знань, але це перше що прийшло на думку. Тепер дозвольте дещо пояснити:

   Колись в дитинстві я ходив на боротьбу. Звичайно зараз із мене ніякий борець. Не та вага, не ті мізки. Мені стало досить страшно коли підійшли аж п’ятеро. Але біля тебе дівчина, якою б вона не була: чи ангелом прекрасним, чи страшком «ужасним» (жахливим), чи рідна, чи не рідна, чи знайома, чи просто якась невідома, то ти не можеш відступити. Навіть якщо тобі страшно - так на грам 100-200. Можливо, це природний інстинкт не показати себе слабшим, як звірі стада воюють один з одним за право спарюватися із кращими самками. В такій ситуації, навіть коли ти нічого не здатний зробити, ти йдеш в бій із сміливим виразом обличчя, наче ти герой із коміксів, ти згадуєш усі прийоми із бойовиків, всі прийоми, яких тебе вчили друзі, всі прийоми які ти читав у книжці «Карате До - для всіх». Хоча, згадуєш, але воно не згадується. Ти поглядом шукаєш якусь дошку, пляшку, дрючок будь що, що допоможе тобі довше протриматися і завдати супернику найбільших втрат. Звичайно, якщо будуть нападати на дівчину, ти як лев захищає свою здобич від гієн, так будеш боротися і захищати її.

- Це Мирон? – зненацька запитав шірЯний (той що в шкіряній куртці – мабуть, патрон їхній) у ангела мого.
- Так – відповіла вона. І стала біля хлопців. (на цьому місці зупиніться на пару секунд і переваріть прочитане. Поїхали далі…)

   Поки я намагався зрозуміти що тут відбувається краєм ока побачив, як ліворуч «летить» кулак до мого обличчя. Це все відбувається дуже швидко, але для мене все стало в три рази повільніше. Коли кулак зіткнувся із обличчям – в голові пролунав звук, який схожий на звук удару кулаком по стіні. Якщо б можна було в повітрі намалювати рейки, то моя голова поїхала із кулаком в одному напрямку по тих рейках. Коли він покинув площу мого обличчя, я, як швабра, полетів на зустріч мокрому асфальту. Саме так, там був асфальт мокрий, бо тіні будинків не давали йому просохнути. Так от, в очах все потемніло і я падав додолу. Поки летів, я дивився на дівчину і питав себе «Що тут в біса відбувається?». Моє обличчя потрапило у холодну калюжу. По відчуттях це було так, ніби я стрибнув у басейн.  Поки  лежав, почув наступний діалог дівчини-ангела із групою хлопців:

- Почекайте, не бийте його!
- Чого?  – із здивуванням запитали її
- Він не зрозуміє за що його б’ють…
- Ти йому не сказала?
- Я не встигла… - «вибачальним» тоном промовила вона. Який прекрасний в неї голос, як народна пісня…
- Ти неправа. Ми ж тебе просили…

   Далі я відчув як мене взяли за «шкварки» і поставили до стіни. Кілька ударів долонями («лодонями») по обличчі привели мене в реальний світ.

- Чуєш, Мироне, Це тобі за Іру! – сказав хтось
- Пацани, я не Мирон… - після цих слів хлопці процедуру побивання повторили але ще добавили пару ударів ногами.
- Почекайте,він сказав що не Мирон… - зауважив хтось із хлопців
- Це Мирон? – перепитав шкіряний у ангела
- Ну сказав що так… - після цих слів хлопці продовжили свій організаційний захід.  

Але зненацька в дівчини задзвонив мобільний.

- Тихо! – сказала вона. Хлопці перестали колошматити мене. Я скористався цим, набрав повітря, і краще руками захистив обличчя перед новими атаками. Дівчина відповіла на дзвінок,– Алло. Привіт… Та якраз в процесі виконання операції «відкрути півню яйця». В смислі кого!? Мирона. В смислі не того Мирона!? Та того! Він мене, тебе знає. Коли дзвонив? 7 хвилин тому!?? Питав чого я не прийшла??? Боже…. – після таких слів вона поставила трубку і сказала, - це не той Мирон…
- Як не той!???? Ти ж казала що той!!!
- Ну він казав що він Мирон, і Іру бачив, на зупинці один стояв – більше нікого не було… - тремтячим голосом прошептала дівчина
- Ми що, дурно його б’ємо?
- Мене ще так здивувало, що він до мене «клеється», вірші читав, хоч Ірка казала що він грубіян і не романтик…
- Опа-на… приїхали. Тепер він на нас в суд нєфіг дєлать подасть. Що будемо робити?
- Він нас знає в обличчя… може вб’ємо? – запропонував хтось…

… може далі буде… ні не буде...
                                                                                          * КІНЕЦЬ *

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

А, може, хай живе...=)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов, 27-10-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Оля Биндас, 27-10-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олег Derim, 26-10-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4756379127502 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …