“Пишу тобі, мабуть, свій останній лист в житті. Чому останній, спитаєш ти? Тому, що мої руки більше ніколи не будуть здатні тримати в руках ручку чи олівець, як ніколи більше не будуть здатні промовляти губи, як ніколи більше не буде здатне битись моє серце. Та знай, що останні його поштовхи ― лише для тебе. Я кохаю тебе, як би банально не звучали ці слова. Знаю, я б повинна була вважати тебе братом, та, повір, це було аж ніяк не можливо. Я полюбила тебе ще тоді, коли ми були зовсім маленькими, коли ти часто дражнив мене за мої руді кіски й картате обличчя. Я ніколи не тримала зла на тебе, бо не вміла ображатись. Пам'ятаю одну твою дуже цікаву фразу. Про сонечко. Ти сказав, що я його донечка, щоб поверталась до нього і не заважала тобі весело й безтурботно жити з батьками. Ти ніяк не міг зрозуміти, звідки я взялась і назвалась твоєю сестричкою. Вже потім, коли ти подорослішав, тобі все розказали. Що мій батько ― твій вітчим, що ми з тобою зовсім не рідні. А я завжди про це знала...”
Руки Сергія тремтіли від невимовного хвилювання. Букви на папері розпливались перед очима від потоку сліз. Голова розколювалась від болю й реагувала ниттям на кожне биття годинника на стіні. “Господи, чому ти робиш це саме зі мною? Допоможи їй, благаю...”
З важким зусиллям юнак відірвався від читання. Треба трішки заспокоїтись, взяти себе в руки, чоловік ти чи ні?
У протилежному кутку лікарняного коридору сиділи мама з татом. Гірко було дивитись на них. Мати - із запухлими очима, а на батькові взагалі лиця не видно. Мабуть, не краще виглядав і він, Сергій. Якщо врахувати те, що він не спав уже три ночі, то про решту можна цілком промовчати.
Очі знову опустились на білий аркуш паперу. Останній лист. Останні слова Анечки. Значить, вона його кохала, а він дурний цього не помічав. Думав, вона лише насміхається з нього цими вибриками й неприємними історіями. Думав, що дражниться. А тепер він навіть не встиг сказати їй “пробач”. Та ось вона зовсім близько, за цими палатними дверима, лежить на операційному столі. На операційному столі... Господи, чому все так складно, чому?..
Кілька тижнів тому Сергій навіть не міг уявити собі, що події отак складуться. Коли він зустрів Анечку на вокзалі, то зовсім не впізнав її. Маленька дівчинка з рудими кісками перетворилась на прекрасного лебедя, дівчину, в яку не можливо не закохатись. Та все почалось із насмішок, то цим воно, юнак думав, мало й закінчитись. Своє ставлення до себе хлопець сприймав, як помсту за минуле. Тоді він дражнив Анечку, а тепер її черга. Вона не випускала жодної можливості, аби в чомусь зачепити Сергія. То він зовсім не вміє заварити каву, то з нього нічого путтєвого не вийде в музиці. Чіплялась за найменші дрібниці. Терпіння хлопця зовсім лопнуло, коли дівчина скинула на нього вину в розбитті маминої антикварної японської вази. Тоді він зі злості скрикнув:
- Забирайся з нашого дому до своєї матері наркоманки!!! - всю значимість сказаного Сергій усвідомив лишень тоді, коли на горішньому поверсі стукнули двері Аниної кімнати й мама побігла її заспокоювати.
Анечка не виходила з кімнати чотири дні. Не враховуючи походеньок у ванну. Тато з мамою самі приносили їй поїсти на підносі. Сергієві було страшно соромно, він не міг заговорити до батьків, адже не знав, що сказати. Ті також зберігали мовчанку. Ходили вони по будинку, мов чужі.
А потім настав цей страшний день. З самого ранку в атмосфері відчувалось тяжке напруження. Тоді батько повернувся додому з кам'яним обличчям, ніби спокійно, сів за кухонний стіл і вимовив одну єдину фразу:
- Я був у лікарні, - й залився риданням. Хлопець ніколи не бачив заплаканого батька. Той завжди був врівноваженим і спокійним. Значить цього разу трапилось щось дуже серйозне. Потім Сергій взнав, що те щось було не просто серйозним, воно перевертало догори ногами все їхнє життя. Анечка помирала. Виявлялось, вона вже зовсім давно хворіла важкою хворобою. Й тепер вона вбивала її з середини.
Не можливо було описати Сергієвий розпач. У цей вечір він наважився прийти до Анечки й вибачитись, розказати про все наболіле і... про свої почуття.
Та він встиг сказати лише одне:
- Анечко, ти ангел...
У дівчини почався приступ і прийшлось викликати швидку допомогу...
Тепер він сидить тут, у лікарняному коридорі, перед палатними дверима, за якими, мабуть, помирає його кохана. Цей лист... Сергій віднайшов його на письмовому столі в дівочій кімнаті. Дивно, але вона писала його саме перед тим, коли він зайшов до неї. Й не встигла цього доробити.
Раптом відхилились двері операційної й звідти вийшов стомлений лікар. Він подивився на Сергія червоними очима й безнадійливо похитав головою. Повільно до нього підійшли батьки.
- Пробачте, ми зробили все, що могли, але...
Мати присіла поруч із Сергієм і заплакала. Батько зразу попрямував в операційну. А Сергій... він не міг вимовити ні слова. Невже це кінець? Отак просто? Ні! Не може бути!
- Вибачте, пане лікарю! - хриплим голосом звернувся юнак.
- Так, хлопче?
- Анечка... вона нічого не говорила? Ще перед операцією?
- Та ні, здається. Точно, нічого...
- Вона сказала, зовсім тихенько прошепотіла: “Ангели також помирають...” - це була якась медсестра, що випадково почула їхню розмову. - Дивні слова, чи неправда?
- Так, дивні... - Сергій заглянув через плече в операційну. Там, прикривши своїм тілом Анине, здригався в риданнях тато. Юнак не плакав, ні. Йому було просто невимовно жаль.
- Ангели також помирають... Тепер ти повернешся до сонечка, Анечко... Повернешся...
