Не зважаючи на те, що ми тепер були більше ніж друзі чи знайомі, ми не зустрічалися у романтичній обстановці, або прогулювалися допізна. Ми навіть не заходили один до одного на сходини додому.
Ми просто не мали змоги, адже я була у школі до 15 годин 30 хвилин, потім бігла на заняття чи на радіостанцію. А він просиджував свій день на «цікавій» роботі, яку інколи терпіти не міг, а іноді життя свого не уявляв без неї, без допитливих покупців і без поличок, повних книг, за якими за деякий час прийдуть люди, котрим потрібно пізнати щось нове або прочитати щось досить забуте старе, чи просто вчителі змусили купити нікому не цікаві підручники. А ще він казав, що життя свого не уявляє без мене – це може правда, а може й ні.
Тарас не вважав торгування у магазині чимось надзвичайним. Проте його ні на якусь іншу роботу не брали. Та й куди йому, хлопцеві поки що без освіти, подітися серед великого розмаїття людей з дипломами? Принаймні він не виявляв якогось навіть найменшого бажання піти з книгарні. Платили добре і він міг сплачувати комунальні послуги та купувати їжу. Хоч з теперішніми цінами на все і то добре, що вистачало хоча б на ці види послуг. Інколи мені здається, що політики хочуть аби люди реально думали лише про те, як заплатити за газ-світло і більше ні про що. Але Тарасу, як і всім іншим громадянам суверенної та мальовничої України, вдавалося виживати на цьому світі і з такою кількістю грошей у гаманці.
Проте таки існував одним день кожного тижня і один день кожного місяця, коли ми могли спокійно зустрічатися. Це субота і неділя. Лише сих два дні слугували нам на радість. Кожної суботи він зустрічав мене біля музичної школи, і ми могли протягом години бути разом. Ми гуляли парком, говорили про життя, про події, які сталися з нами...
Останньої неділі кожного місяця, після засідання літературної спілки, ми зустрічалися біля Народного дому та гуляли довше. Погода завше допомагала нам. Пам'ятаю, як посеред зими ясно та сильно світило сонце, восени дощ переставав плакати з неба на землю та хмарки розтуляли небесне світило. Проте час ніколи не стояв на місці. А шкода... Пригадую, як я відпрошувалася з уроків та ішла до нього. Не знаю чому, та мені було так приємно від того, що я так робила. Це було щось більше, ніж просто recontre. Тоді ми могли по п'ять годин бути удвох. Ми раділи цьому. Був ще один випадок, коли Тарас прийшов до моєї школи та чекав на коридорі з букетом хризантем, моїх улюблених квітів. Він просто хотів зробити мені приємний сюрприз. Йому дійсно вдалося. От тільки потім вся школа говорила про нього. Дівчата з сьомого та одинадцятого класів робили мені свого роду допит. Вони, бачте, хотіли знати що то за такий гарний хлопець приходив, чи є у нього хтось, який його телефон. А я на все твердила, що він мій троюрідний брат з Сербії і що він ні «бильмеса» по нашому не розуміє, а тільки по своєму, по-сербськи. Дівки не одразу уловлювали жарт. А коли уловлювали, то до них доходило, що він і хто він.
Ви можете сказати, що я була божевільна, тікаючи з уроків чи ще звідкись, говорячи незрозумілі речі, приховуючи почуття від усіх і кожного. Але так, я таки була божевільна. Проте не від наркотиків чи алкоголю, навіть не від гормонів, а від першої взаємної любові.
Але ж мені не вірилося, що я йому подобаюся. Розумієте, я не належу до людей, котрі закохуються з першого погляду. Мені потрібно аби я знала все і навіть більше про ту людину. Та одного разу я попалася, як то кажуть, «на любов». Але то було дуже давно і то була юнацька та безглузда любов. А ця зовсім не така. Ця була ніжна та чуттєва. Взаємна та безкорислива. Тарас тратив мало не всю зарплатню на подарунки для мене. Він казав, що йому нічого для мене не шкода і що йому нічого не треба в замін. Вже пізніше він познайомив мене зі своєю мамою Любов'ю Львівною. Вона одразу сказала, що я їй сподобалася. Проте у ролі майбутньої свекрухи я її щось не дуже вбачала.
Любов Львівна була жінкою дуже хорошою та я б сказала дворянського виховання. Вона навчала дітей історії у середній школі. Її чоловік, Володимир, батько Тараса, помер 20 років тому. З тих пір вона сама ростила сина, відмовляла собі у багатьох речах задля його блага. Я не могла повірити, що жінка з такими прекрасними блакитними очима та блискучим розумом протягом стількох років була сама. Але то була правда. Хоча я її в деякій мірі розуміла. Моя бабуся також була вдовою стільки ж років і сама ростила двох дітей. Проте, на превеликий жаль, вона померла, так і не дожити до мого весілля. А вона цього дуже хотіла…
II
...Минали дні, проходили місяці... Минули мої екзамени, зовнішнє тестування та вступні іспити до університету. І я поступила! І поступила я до Львова, як і хотіла. І тут таки можна з величезною силою та впевненістю крикнути «УРА!!!» О так, Львів - місто моєї мрії. Мене більше нікуди так не тягне, як до Львова. Як там прекрасно і чарівно! А особливо вночі, коли вмикають світло на вулицях і на пам'ятках архітектури. Повірте мені, то варто не сидіти вдома, а вийти пізнього, навіть зимового вечора, надвір і пройтися під серпанком стародавнього царя Львова.
Але... Як же Тарас? Я поїду і значить все, кінець усьому?... Ні. Хоча... Хлопець він гарний, точно знайде собі когось кращого від мене, буде щасливим з нею. Але як буду себе почувати я? Всі мої попередні хлопці, коли я їхала на два-три дні з мого маленького та провінційного міста куди-небудь, одразу забували про моє існування та знаходили собі якихось намальованих «мальвінок» і водилися з ними по місту, цілувалися і показували всім свою міцну та вічну «любов». Мабуть, вони сподівалися, що я нічого не дізнаюся, і будуть далі замилювати мені очі і вішати локшину на вуха, брехати і від того отримувати мою прихильність. Але на сім світі є багато добрих людей, котрі усе про всіх знають та мають «всевидяще око». Такі їхні виходьки повторювалося неодноразово. А я далі не вірила, що вже в котрий раз мені попадаються такі паразити і розривають мої думки, а деколи і серце.
Але, на превелике диво, Тарас був не такий. Коли я їздила на курси до Львова він завше телефонував до мене та писав SМS. Коли я приходила до нього він кидав усі справи та приділяв час лише мені. Éclat дуже відрізнявся від тих хлопців, яких я зустрічала на своєму шляху. Мені до сих пір дивно те, що ми ніколи не сварилися. Та ні, я серйозно. Я ніколи не чула від нього ні одного кривого слова у мою сторону. І сама ніколи його не ображала. Коли поверталася із занять чи радіостанції, він завше телефонував мені. Тарас хвилювався за мене, особливо коли я сама йшла пізніми вечорами додому. Бувало так, що він мене проводив до домівки. Але тоді я хвилювалася за нього, бо Тарас мешкав не іншому кінці міста. А самі знаєте, які зараз часи.
Щоправда, спочатку ми старалися приховувати наші відносини. Ми нікому не розповідали про нас. Але, зважаючи на те, що наше містечко маленьке і всі про всіх знають, відають про те, що сталося у тій чи іншій сім'ї (а якщо не знають, то добрешуть щось своє задля підсилення ефекту), у нас працює так звана «бездротова пошта», тому десь за декілька місяців практично все місто знало про наші взаємини. Деякі «добрі» люди радили забути, покинути, викреслити його, бо він, бачте, поганий хлопець (а самі були б не проти провести з ним не одну ніч). Інші хотіли посварити нас (цього я своїм екс-подругам не пробачу ніколи). Бувало так, що прийдуть до Тараса на роботу і замість того, щоб придбати книгу, починали розповідати про мої «почуття» до інших хлопців, поливати мене брудом. Але Тарас виявився досить розумним і не зважав на ці ідіотські історії з боку моїх «приятельок». Як би там не було, їм не вдалося роз'єднати нас, пересварити між собою.
III
Час не стояв, не стоїть і стояти на місці не буде. Минали ті щасливі години, проходили ті прекрасні дні. Усе минало і не поверталося. Ось так я почала студіюватися у Львові і дедалі рідше приїжджала додому. Я сумувала за своїм містом, за своїми батьками, за своїми домашніми звірами. Але найбільше я сумувала за Тарасом. Одного місяця я зовсім не телефонувала йому і не відповідала на його дзвінки. Мені було дуже тяжко від свого страху. Я боялася, що він може телефонувати лише для того, щоб попрощатися зі мною і розлучитися назавжди. З одного боку то було смішно, бо ми домовилися, що не покинемо один одного ні за яких умов, а з іншого то могла бути правда. Я боялася. Серце йокало, а я далі не відповідала на його дзвінки. Щоправда побоювалася, що так можу його втратити, та все ж не насмілювалася віддзвонювати.
Саме тоді і вирішила написати йому листа. Дехто може сказати, що це дивно. Так, в деякій мірі дійсно ненормально. Та й хто тепер тратить свій час на написання чогось до когось на простому аркуші паперу? Навіщо, якщо є комп’ютер чи мобільний телефон? Але я була натурою романтичною і наївною. Мабуть, тому і написала йому листа. Та й коли мені важко, я завше щось пишу. Наче божевільна, я досі пам’ятаю усі його строки:
«Який гарний сніг сипле за вікном! Так гарно та чарівно! Шкода, що тебе нема поруч. Дуже шкода. Ти вибачай, що так сталося. Я не знала, що сесія затягнеться і ми так довго не побачимось. Я не могла написати се все і SМS, бо не вмістилось би. А по телефону також було б погано – багато часу зайняло б, а у тебе покупці.
Шкода, що тебе нема поруч. З мого вікна у квартирі добре видно кучугури, які робить всемогутній сніг. Діти тішаться ним, граються та ліплять снігових баб. А я наробила сніжок та поклала на балкон, а прохожі думають, що я хочу жбурляти їх у них. Та я цього вдень не роблю. Я чекаю ночі і тоді кидаю їх в нікуди. Так весело, коли сніжки розбиваються об дерево чи асфальт. Ти знаєш, це єдина втіха поки тебе нема. Нещодавно влучила у сусідське вікно. Але мені нічого за це не буде, бо сусіди спали і не чули, що сталося.
А ти знаєш, я колись хотіла лише розмовляти з тобою. Тільки розмовляти. Я не хотіла бути твоєю дівчиною чи ще кимось. Я хотіла лише одного – бачити твою посмішку. А пам’ятаєш, як колись я начебто зовсім випадково опинялася на твоїй дорозі? Тоді я навіть у своїх найбурхливіших фантазіях не могла уявити, що ти станеш моїм хлопцем. Лише моїм. Тарасику, ти не забувай про мене. Тим більше, я скоро буду.
Шкода, що тебе нема поруч. Тарасику, вибач мені за все. Пробач. Я скоро буду. І ще: не забувай хоч раз у день виходити зі своєї «комірчини» на свіже повітря. А як вийдеш, то подивись на сей прекрасний світ. А він таки, дійсно, прекрасний.
Цілую і люблю.
А.»
Частина V
Etrange songe
Дивний сон
І
Тарас отримав мого листа. Його напарник казав, що він постійно читав його, коли не було покупців, а потім ховав поближче до серця. Андрій (напарник) повідав мені, що і Тарас щось писав чи записував у свій зошит. Він замкнувся в собі. Став хворобливий та блідий. Андрій добре попрацював, дивлячись за Тарасом на моє прохання. Шкода мені Тараса. А може дійсно розстатися з ним? Та мені від того легше не стане. І це точно.
Я знову борюся сама з собою. В мені знову говорять дві половини. Одна каже, що треба бути з ним, а друга твердить, що треба його покинути. Ще на самому початку наших стосунків я пообіцяла собі, що не буду прив'язуватись до нього. Але все вийшло з точністю до навпаки. Не знаю, що я значу для нього, але він точно багато значить для мене. Тарас змінив мене. І, тим паче, на краще. Він подарував мені багато приємного. Хоч він був старший за мене, проте не цурався моєї персони, не казав, що я мала і не розумію чогось.
Пригадую, як я з нервів почала палити. Ідіотська погана звичка, котра руйнує організм та відносини з оточуючим світом. Просто дуже переймалася закінченням школи і вступом до університету. І Тарас таки відучив мене від цієї поганої та дурної звички. А ще я гризла нігті та постійно твердила, що я негарна. Та Тарас дав мені зрозуміти, що більш прекраснішої, аніж я ніде немає. Тарас... Тепер кожен день мого життя не проходив без нього. Кожної миті я згадую його голос, сказані ним слова, його прекрасні брунатні очі. Він навчив мене багатьом речам, які стають мені у нагоді. Мабуть, це через те, що він старший. Проте бувають іще більші різниці у віці. А що ця різниця в порівнянні з іншими?
А може через те, що любить мене. Хоч я не впевнена в тому, що він мене любить. Та й що таке та любов? Поцілунки? Обов'язки? Прив'язаність? Секс? Страх? У тлумачному словнику мудрі люди, котрі, мабуть, самі відчули силу почуття, дають пояснення любові.
Любов — це почуття глибокої прихильності до особи іншої статі.
Нічого собі «глибокої»! Я думати ні про кого іншого не можу. Хоч і познайомилася з багатьма чудовими хлопцями у Львові, та Тарас для мене дещо більше, ніж просто хлопець. Він для мене все. Просто він один змінив круговерть мого і без того закрученого життя.
А хто я для нього?...
II
Перед поверненням додому мені наснився дивний сон. Незважаючи на те, що постійно бачу чудернацькі сни, се був куди більш дивний.
Я бачила наш міський цвинтар з тисячами могил та вінків, як завжди сповнений скорботи та печалі, людей, котрі прибирають могили та N-кількість років оплакують своїх рідних, друзів, знайомих... Я блукала по кладовищу, хоч ніколи не любила цього робити і до сих пір не люблю. Згодом я побачила солідне скупчення людей. Мені одразу ж стало цікаво кого ховають. Підійшовши, я не повірила своїм очам і своїй бурхливій уяві. То був похорон мого Тараса. Він лежав у великій темно-синій труні, вдягнений у класичний чорний костюм з галстуком та взутий у до блиску начищених чорних черевиках, від яких навіть відбивалося світло. Усі люди навколо були у скорботі. Я опустила очі додолу і побачила, що і я теж у чорному. Я хотіла доторкнутися до Тараса і розбудити його, бо мені досі не вірилось, що він... мертвий. Я доторкнулася до нього і відчула, що він зовсім не крижаний, а дуже теплий. Поруч з його гробом стояла його мати і з її блакитних, наче небо, очей котилися великі солоні сльози. А потім вона звернула їх до мене і ледь чутним голосом сказала : «То не твоя вина у тім, що сталося. Але все-одно іди геть». А вслід одним із гостей крикнув „Momento more”, тобто, „Пам’ятай про смерть». Після цієї фрази Тараса опустили у огидну вириту яму. Я хотіла витягнути його, та не могла, бо він був уже далеко. І я прокинулася... Але у чому не моя вина? Що може статися? Я просто не уявляю, що Тарас може померти. Цього точно бути не може. Та й куди йому, такому молодому та дужому, умирати?
Коли я приїхала, то одразу ж побігла до нього. Тарас був на своєму робочому місту. Хвала Богові та небесам, що з ним усе було добре! Я вирішила не говорити йому про той сон. Проте тривога не покидала мене ні на хвилинку. Усі мої сни, без перебільшень, віщі. Я пригадую, що лише два сни за все моє життя не збулися. І тому я молила Світотворця, аби і сей не втілився в життя. Хай він буде третім нездійсненим сном!
Тарас твердив, що все добре, що він себе прекрасно почуває, що нічого з ним не трапилося. Коли ми прогулювалися у парку, йому раптом стало погано. Проте він далі казав, що все добре.
Як завжди, я, побувши дома лише два дні, сіла на поїзд та помчалася до свого тепер уже улюбленого міста, себто до Львова. Тарас провів мене до болі знайомого вагону. Мені було дуже приємно, що саме він відправляв мене з дому. Тарас допоміг зібратися та вирішити нагальні справи. Проте це було не головне, а головне було те, що він був поряд. Біля перону взяла у нього слово, що він піде до лікарів, аби пересвідчитись, що все дійсно добре. Я дуже хвилювалася за нього. Тим паче, я знала, що він колись був хворий на якусь хворобу, котру наче вилікував. Та мені щось важко у це вірилось. Та до лікарів він не пішов. Вперше Тарас збрехав мені. Проте про це я дізналася набагато пізніше…
Частина VI
Nouvelle
Новина
І
Одного похмурого березневого вечора Тарас назначив мені зустріч. Його голос був дуже збентежений, проте рішучий. Мені видалося дивним, що він навіть не привітався зі мною по-людськи, хоч ніколи не забував цього робити. Під серпанком ночі ми зустрілися біля мого (тепер нашого) улюбленого місця – театру. Наші обличчя освітлювали вуличні вогні, наче у старих-добрих гангстерських фільмах часів НЕПу. Наші погляди зустрілись. Проте цього разу його очі були повні смутку і печалі, а не радості. Але чому?
- Тарасику, що з тобою? На тобі обличчя нема. Як ти себе чуєш?
- Послухай... нам варто розстатися...
- Що? Чекай, я щось не зрозуміла.
- А що тут не ясно? Нам варто розійтися. Розбігтися у різні сторони, розумієш?
- А, я зрозуміла. Ти просто жартуєш. Насміхаєшся, так? Насправді нам не
треба розходитися.
- Ні, ти мене не чуєш... Послухай мене! Так буде краще!
- Та для кого!? Що для мене?! Чим ти краще зробиш? А сам обіцяв мені,
що не кинеш ніколи. Якщо ти маєш іншу, то так і скажи. Я ж маю право
знати. Невже ти так легко цураєшся своїх же слів?
- Ні, не в тому річ.
- А в чому? В чому річ? Кажи. Не мовчи!
- Я не можу тобі сказати. Але так буде краще. Я сам цього не хочу, але
треба.
- Треба... Тобі вічно все треба. Я знала, що цим все кінчиться, що всі твої
слова були брехнею, що ти ніколи не виконаєш обіцяного. Але, ти знаєш,
я надіялася. Я сподівалася. Та бачу, що тепер марно. Вразі того, як
передумаєш - зателефонуєш.
- Послухай, сонце...
- Не називай мене більше так. Бачити тебе не хочу!
І я, мало не розплакавшись на його очах, розвернулася і пішла в іншу сторону. Того дня було вже темно, хоч і тепло. Я добре пам'ятаю той день, бо то був День народження моєї троюрідної сестри. Ми відмітили, в мене був прекрасний настрій. Але я не мала жодної гадки, як він закінчиться.
Я ішла по порожніх вулицях міста, а з моїх очей лилися сльози. Я не могла зупинити їх потік. Ви, мабуть, і не знаєте, як це важко, коли таке трапляється. Ні, ви не плачете. То плачуть ваші душа і серце. Серце стискається у грудях та клекотить щосили. Проте ви не в силах сприймати його клекіт. Ваш мозок відключився. Ви мабуть подумали, що він міг пожартувати. Ні. Тільки не він.
Він завжди був серйозним та цілеспрямованим. Він ніколи не жартував так зі мною. Ніколи.
ІІ
Ледь притягла ноги додому. Мамі нічого не сказала. Ви мабуть запитаєте чому? А кому стане від того ліпше? Кому? Мама тільки б знервувалася. Батько... Я навіть не уявляю що би він зробив з ним.
Пішла до своєї кімнати. Замкнулася. Нічого не хотіла. Я не плакала, не сміялася, не кричала. Сиділа то на ліжку, то на кріслі. Навіть не знаю скільки так просиділа, бо коли мама зайшла до кімнати, то було вже дуже темно, а я сиділа без ввімкненого світла.
В мені перемішалися бажання. Я не могла обрати одне-єдине. Це просто неможливо описати. Вам ні тяжко, ні важко. Вам ні погано, ні добре. У вас багато чогось і одночасно нічого немає. Вас щось переповнює, але не може вийти назовні. Ви є і водночас вас немає. Ви наче сидите в кріслі, а докричатися до вас просто не можливо. Ще зранку ви раділи життю, а після сеї зустрічі проклинали його. Ви були, але зараз вас немає. Ви просто випали із життя. Раз і немає. Просто немає...
Ледве заснула і ще важче прокинулася. Варто сказати, що спала близько двох-трьох годин. Нічого не снилося. Наче мене не було. Наче мені стерли пам'ять. Я зірвалася. Протягом шести місяців я не вживала ані хліба, ані чорного чаю, ані солодкого. Зранку встала та пішла на кухню. Випила великий кухоль чорного чаю, додала туди п'ять столових ложок цукру, наїлася хліба, випила келих давно відкоркованого червоного вина. Думала, що від цього стане краще. Набагато краще. Але і це не допомогло.
Я наче поділилася на три зовсім протилежні частини. Одна – порожнеча (нічого не відчуваю, нічого не маю, нічого не хочу, нічого не знаю), друга – велике бажання чогось (хочу плакати, а не можу; хочу кричати, а не вмію; хочу побігти, та боюся), третя – утримання (лише ходжу). Утримання перемагало. Воно стримувало перші дві частини. Я перетворилася на рослину. Так, без перебільшень на рослину. Без бажань, без охоти, без любові. Я просто ходжу з одного місця в інше. Ні на що не здатна. Ні на що. Думок немає, бажання теж відсутні. Я наче примара. Мені залишилось лише розчинитися в просторі і часі. Щоб навіть сліду не залишити. А може так стане краще? Та для кого? Якщо для нього, то хай буде. Та навряд краще стане для мене.
Ся новина перевернула моє життя. Точніше те, що від нього залишилось. Так гірко, що аж... Так гірко, наче у вас всередині прорвався жовчний міхур і випустив свій вміст до організму. Свого роду зондування.
