Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51622
Рецензій: 96045

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 12086, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.145.206.121')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Містика

Ніч у хостелі (закінчення)

© Ігор Скрипник, 25-10-2008
Початок http://gak.com.ua/creatives/1/11615

Я вийшов з хостельської кухні, в якій залишилися сидіти Іван та Віктор, і почимчикував до своєї кімнати.
Вона, як і раніше, пустувала, лише розкидані речі знову нагадували про те, що в ній таки хтось живе. І я вже знав хто саме, - ті самі бельгійські велосипедисти, яких ми частували медовухою, й котрі врили у „Криївку”.
Я переодягнувся, акуратно поскладав у наплічнику скуплені вдень книги та ліг спати. Однак, сон десь гайнув та залишив мене наодинці із самим собою. Трохи покрутився, намагаючись добре влаштуватись, але чи то нове місце ночівлі, чи то враження минулого дня, не давали мені спокою, бо попасти у тенета Морфея я так і не міг.
- Що за чорт?! – вилаявся та встав з ліжка.
Почав тинятися із одного закутка в інший, проте зовсім скоро це набридло. Увімкнув світло та сів на ліжко. Витягнув придбану літературу та почав гортати сторінки, читаючи випадкові уривки тексту. Втім і це, незабаром, остогиділо і я відправив паперових друзів до рюкзака.
Знову ліг.
Сон не йшов, а десь гуляв, або насмішкувато підглядав із засідки, готовий полонити мене любої миті. Я інколи так засинав. Не поступово, коли розслабляється свідомість, кожна клітинка тіла, а раптово, немов накриває сніговою лавиною або хвилею цунамі. Однак, Морфей чи хто там відповідав за цю справу, певно не з’явився на робочому місці або ж не належно поставився до виконання своїх професійних обов’язків, бо як інакше можна було пояснити моє безсоння?
На вулиці пролунав цокіт копит. Вершники пронеслися під вікном та почвалали далі, поливши за собою, тишу, котра нервово дзвеніла, після того всього шуму.
„Не спиться ж комусь! – промайнула думка, а вслід. – І мені теж”.
Рипнули двері.
Я ледь розплющив очі, аби глянути хто зайшов, будучи впевненим, що це або Іван, який мав ночувати поверхом вище, або хтось із бельгійців. Але…
На порозі стояла не людина, а якась істота. Хоча дещо схожа на неї. Принаймні гуманоїдного типу. Я схотів закричати, але вона, певно перелякавшись, щезла за дверима, гучно грюкнувши на прощання.
„Що це було?” -  я зірвався на ноги та швидко зодягнувся.
Підійшов до дверей та уважно прислухався. За ними панувала тиша. Втім, це й не дивно у розпал гулянь діви Ночі.
Я обережно взявся за клямку та відчинив двері. Виглянув у коридор. Порожньо. Жодної душі.
Сторожко переступив поріг і тихо зачинив двері. Прокрався до кінця та виглянув з-за кута. Нікого. Прислухався. З інших кімнат не долинало жодного звуку. Голоси чулися з того керунку, де вони раніше пройшли реєстрацію. Я знову минув пустий відтинок коридору та заглянув у фойє.
І закляк.
Якась чортівня опанувала хостел!
А чим інакше пояснити бесіду двох істот, яких, дотепер, я ніколи не бачив наяву?
Хіба, інколи, на книжкових ілюстраціях, екранах телевізорів чи кінотеатрів або ж у сновидіннях.
На місці реєстраторки Наташі сиділа витончена довготелеса дівчина із зеленим волоссям, котре постійно спадало на обличчя. Раз-по-раз вона відводила його назад, відкриваючи дивне загострене вухо. Її співрозмовником був низький приземкуватий бородатий чоловік. Набагато нижчий звичайного росту. Зростом під метр, не більше. Але точно не людина, хоча схожий більше, ніж співбесідниця.
Але я одразу впізнав їх. Бесіду вели гном та ельфійка. Я навіть не сумнівався.
Слів я не розумів, але жести були, як і у людей. Тож про суть розмови я міг здогадатися. Мова йшла про мене. Адже цей гном і був тим невідомим, котрий відчинив двері, а потім утік. Він щось енергійно їй доказував, час від час киваючи в той бік, де знаходилася моя кімната. Очевидно, що мова йшла саме про той випадок. Але що йому могло не сподобатися? То ж моя кімната, й моє місце!
І тут до мене дійшла вся парадоксальність ситуації, що склалася.
Я бачив нелюдь – гнома та ельфа!
Нічого собі!
Перша думка, котра могла усе це розумно пояснити була негайно відкинута. Вони не ряджені люди, адже те, що це не костюми, було видно одразу. Може сон? Я так захотів заснути, то й маю те, що хотів. Проте це не було схожим на сон. Надто все реально виглядало довкола. Та й дуже рідко я бачу такі чіткі сни і можу ними керувати. Зазвичай, вони у мене вкрай сумбурні й не піддаються контролю.
Але що тоді?
Я почав оглядатися. Спочатку мені обстановка видалася звичною. Все було, як тоді, коли тут поселявся. Аж ось в око попала перша невідповідність – і пішло-поїхало.
Насамперед, я побачив портрет Володимира Ульянова, більш відомого як Ленін. Точніше, це був не його портрет, а якогось монголоїдного виду типа, із гітлерівськими вусиками та відверто огидною мордякою вкритою прищами. Дивлячись на нього, хотілось блювати. Єдине, що мені прийшло на думку – це був або орк, або троль, або інше паршиве та бридке сотворіння.
На стінах, де-не-де, вигулькнули написи на невідомій мові. А вкраїнські стяги, котрі висіли над стелею, перетворилися із блакитно-жовтих у помаранчево-зелені.
Одним словом. Усе довкола свідчило про одне – я не там, де був раніше. А десь інше. А де, я й сам не знав.
Однак, співрозмовники, схоже відчули, що їх хтось підслуховує, бо повернулися в мій бік. Я ледь встиг сховатися і позадкував назад, до своєї кімнати.
Ситуація, в котру я влип, мені геть-чисто не подобалася. Тре’ звідси вибиратися, і то якомога швидше.
І тут я прозрів.
Двері!
Це, мабуть, вони винні у тому, що відбувається. Цілком можливо, що у певний час доби вони ведуть не туди, куди потрібно, а в інший світ, або паралельний вимір, або у світ ілюзій. ”Або” – багато, але зрозуміло одне – лише через них я зможу вернутися у власну реальність.
Я вернувся до дверей. Відчинив їх та зупинився на порозі, намагаючись розгледіти морок приміщення.
В голові народилася нова думка.
”Вони  можуть бути входом не назад, у наш світ, а кудись інше, у щось таке, що дуже і дуже відрізняється від звичного мені буття. Туди, де усе вже зовсім не таке, як у цьому світі фентезійних героїв. У світ може й гірший, ніж цей.
Але, головне, не додому!”
Я завмер, роздумуючи, переступати поріг, чи ні.
Кроки наближалися.

*                   *                   *

„Скільки житиму, але більше абсенту не питиму. Хоч вбий!”
Я зайшов у кімнату, в якій мав ночувати сам, і вкотре втамував шлункові заклики до волі. Все-таки цей полиновий напій був явно зайвим у сьогоднішній пиятиці.
„Нічого, брате, - я похлопав себе по животі, - ти ще й не таке витримував. Якось та й переживемо.”
У ліжко не потрібно влягатися, бо почнеться хитавиця й атака вертольотів, - тоді стане непереливки. Треба піти й прогулятися.
Я покинув кімнату, минув стіл реєстратора та Наталю, котра зосереджено заповнювала якісь папери та вийшов у під’їзд. Спустився вниз крученими сходами та вийшов на вулицю.
Нетипово холодне навіть для вересневої ночі повітря одразу мене освіжило і в голові дещо проясніло. Та й шлунок зупинив своє настирливе бубоніння.
Я вирішив пройтися до ратуші.
Але тут мої плани перервали.
Я почув, як щось гепнулось на бляшану покрівлю. Потім почулися лункі крокич. Обережно, так щоб не помітили вернувся назад і виглянув з-за рогу. І встиг помітити, як хтось зістрибнув на сусіднє подвір’я. Потім звідти долинули кінське іржання, стукіт копит і все затихло.
„Це цікаво!”, - я гайнув назад в приміщення хостелу, згадавши, що з його балкону добре видно те, що коїться в сусідньому дворику.
Двері відчинила Наталя, котра відразу повернулася до своїх справ. Краєм ока я встиг помітити, як у фойє заходить кремезний мешканець хостелу, що мешкав у сусідній зі мною кімнаті. Що там далі було, я вже не бачив, бо опинився у кухні. Вона пустувала. Залишений тут раніше Іван десь випарувався. Напевно пішов спати.
Я вискочив на балкон і глянув на сусіднє подвір’я. Нікого й нічого.
Пройшовся балконом і відчув, що поступово тверезію. Викурив цигарку, повтикав на нічне небо й поплентався назад у кухню.
Нічна сова, у вигляді бельгійського тренера, сиділа за компом і тарабанила по клавіатурі. Я глянув на екран. Не в Інтернеті. Це точно. Але й програми, в якій він працював, я ніколи не зустрічав раніше. Але менше з тим. Я не якийсь досвідчений програміст чи юзер, помішаний на цьому. Звичайний середній користувач. Дідько його зна’, що там вже нове могли понавигадувати іноземні чи вітчизняні комп’ютерні специ.
Я сів у крісло і дивився, як він працює за компом. Дивина та й годі. Тренер бельгійських велосипедистів спокійно сидить і щось хімічить собі, навіть не лає мене, за те, що збив з режиму та тверезості його підопічних, котрі пішли гульбанити нічним Львовом. А з ними може статися і якась серйозна прикрість. Натраплять, до прикладу, на компанію п’яної гопоти або якихось грабіжників. Одним словом, ускладнив я разом зі своїми друзяками йому життя. І то добряче.
- Зовсім ні.
Я оглянувся, намагаючись зрозуміти, хто зі мною говорить. Бельгієць навіть вухом не повів.
- Ти когось шукаєш? – в голосі прорізалися веселі нотки.
- Ти хто? Де ти?
І тут я допетрав, що мовчу, а цей дивацький діалог відбувається у моїй голові.
На мене оглянувся тренер, посміхнувся та знову повернувся до роботи.
- Це ти, - я мав на увазі іноземця.
- Так.
- Хто ти? Це телепатія?
- Так, ми зараз обмінюємося думками.
- Але… Ви мені так і не відповіли, хто ви?
- Мене звати Оакраасоогеннкок, але й не намагайся повторити ім’я – язик скрутиш або ж думки сплутаєш. Просто називай мене Оакр. Я з планети, назва якої ще більш складна для вашого сприйняття. Скажу лише, що вона знаходиться в сузір’ї Кассіопеї. Наша людська подоба – то ілюзія, насправді ми зовсім інші. Ми, це команда науковців, які прибули на Землю, щоб познайомитися із життям аборигенів, дослідити їх звичаї, психологію, свідомість. Ми, щось на кшталт… як у вас називаються вчені, що вивчають відсталі народи?
- Етнографи.
- Так, ми етнографи, котрі досліджують відсталі цивілізації.. Оце взялися за вас, за людей. Ви дуже цікаві гуманоїди. Таких дуже й дуже мало в нашій Галактиці.
- Почекайте. Ви завжди говорите „ми”, ви хочете сказати що не самі? – Але перш, ніж той встиг подумати, хлопнув себе по лобі. -  Усе зрозуміло. Ви керівник експедиції, певно професор, а ті спортсмени, тренером буцімто яких ви є, ваші співробітники, щось на кшталт лаборантів, ба може й студентів.
- Саме так.
- Оце так! Ну й ночівля у хостелі! Ще й назва відповідна – „Космонавт”! Заждіть, а цей хостел випадково не космічний човен?
- Ні.
- Слава Богу!
Я на мить завмер, не вірячи у те що відбувається. Відчував себе героєм якоїсь науково-фантастичної книги. Я розмовляю із прибульцем! Може є учасником першого у світі контакту із представником позаземної цивілізації. Фантастика!
- У це важко повірити, - засміявся я.
- О, так.
- А чим ви зараз займаєтесь, - кивнув на комп’ютер.
- О, то є дуже цікавий експеримент. Зараз мої колеги працюють із представниками вашого виду, з тими, що ви прийшли. Це цікаві експерименти зі свідомістю людини, коли їх ставлять у незвичні умови та вивчають реакцію на ілюзорну, але реальну для них дійсність. Дивна реакція, дивна реакція.
Псевдобельгієць знову повернувся до монітора.
”Та за кого ви себе маєте! Бач, влаштували тут на людях експерименти! Так, ніби ми якісь піддослідні тварини, а не представники розумної раси! Знахабніли! Та й що там за експерименти, ще не дай Бог зашкодять здоров’ю моїх друзів!”
- Ти не переживай, усе буде добре, - відповів на мій лемент прибулець.
”Цікаво тільки для кого. Певно, що не для нас.”
- У нас добрі наміри.
”…якими встелена дорога до пекла.”
- Так справи не підуть.
Я підвівся.
- Ти не в змозі нас спинити. Не можна переривати експеримент у самому розпалі.
- Це ми ще побачимо.
Я вхопив кухонного ножа. Прибулець зірвався з крісла і обернувся до мене.

*                   *                    *

Богдан полишив хлопців і почимчикував геть.
Тут вони знайдуть затишок та відпочинок.
І тут їх вилікують. А його професійний обов’язок – допомогти їм.
”Усім трьом приверзлося, що вони потрапили в хостел, а не в дурку. Це ж треба!”
Кандидат медичних наук та, за сумісництвом, консультант однієї з психічних лікарень вийшов на проспект Свободи та попрямував повз Оперний театр до свого будинку.
Із першого погляду на своїх нових знайомих він зрозумів, що ті несповна розуму. А якщо бути точнішим – шизофреніки.
А втім, хто його зна’.
Інколи йому здавалось, що причинний він сам, а не його пацієнти. Адже часто зринала така думка:
”А може вони не божевільні? Може їхнє тіло перебуває тут, у реальному світі, а свідомість у той же час знаходиться в якомусь іншому, паралельному світі? Тут вони сприймаються, як несповна розуму, а там є звичайними адекватними особистостями. І так кожен. У своєму індивідуальному чи персональному світі. Адже паралельних вимірів – безліч. А я, для них, пацієнтів, мабуть виглядаю, навпаки, як не доктор, а якийсь дивак чи безумець, або якось інакше, не так, як зазвичай”
Потрібно далі йти у цьому напрямку в своїх дослідах. Можливо йому і вдасться відкрити дійсну причину божевілля.
Перші каплі впали на землю. Він підняв обличчя, розкрив рота та почав ловити крихітні сльози дощу.
Хтозна, може і він причинний?  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.042692899703979 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати