Прийшла довгоочікувана п’ятниця, кінець робочого (рабського?) тижня, і господар квартири, яку я знімаю, зробив мені сюрприз – він знайшов більш вигідних квартирантів, тож “не буду ли я любезен, освободить помещение”. От сволота, не міг попередити раніше?! Все в останній день. Все через задній прохід. Як я це ненавиджу.Які будні – такі і вихідні.
Я, звичайно, мав екстренні номери телефонів, але – мені завжди щастить – жоден з них не запропонував мені навіть маленької кімнатки. Я би запідозрив початок курортного сезону, якби не те, що містечко в якому жив, рівновіддалене від усіх більш-менш пристойних місць відпочинку.
Отже, вся субота пішла на упакування речей та на марний пошук житла. Ввечері я вийшов купити рекламну газету і по дорозі додому, за старою звичкою оглядаючи оголошення на стовпах, побачив пошарпаний сірий аркуш (такі рівні квадрати паперу зазвичай дають “в нагрузку” до придбаних біляшів) наступного змісту: “Здаю квартиру дьошево. Тел. 3-24-09”. Судячи зі зовнішнього вигляду, оголошення висіло тут вже довгі місяці і логічно було би припустити, що воно знайшло собі вдячного клієнта. Проте, логіка – це неподобство у справах такого роду, тому я одразу зателефонував за вказаним номером.
О десятій годині недільного ранку я вже стояв на порозі двоповерхової халупи і дзвонив у пофарбовані в брудний зелений колір двері. Десь за хвилин десять на поріг виплив господар першого поверху у білій, на розмір більше майці та чорних спортивних штанях. Це був невиспаний, зачуханий, неголений алконавт невизначеного віку зі злегка рахітним пузом. Першою думкою було: «Куди я потратив і де мої речі?!» та іншого виходу не було тому мусив йти слідом за господарем мого майбутнього місця проживання. На диво, кімната виявилась охайною, хоч і спартанського типу, та без холодильника. Сергій Митрофанович, так відрекомендувався господар, взяв з мене гроші за місяць і щасливий пішов на хату до своєї, як він сказав «мадам», мабуть такої ж клієнтки місцевої «розливайки». Я ж роззирався довкола помешкання: старе масивне залізне ліжко під стіною, поряд тумба на три відділи, санвузол суміжний, електроплитка, що пам’ятала Хрущовську «відлигу», на місці вмивальника іржава труба, посеред кімнати стіл та два стільці. Жити можна. Весь недільний день та вечір пішли на перевезення своїх речей на нове місцеперебування. Десь о десятій довелося телефонувати шефу та просити відгул на понеділок.
Звичайних людських розваг, типу телевізора чи радіо в кімнаті не було. А за сім місяців перебування в цьому містечку друзями мені розжитись не вдалось та й не особливо хотілось. Тому застеливши ліжко чистою білизною, я ліг спати.
Наступного ранку мене розбудив дзвінок у двері. Я відразу подивився на годинник, що лежав на стільці поряд з ліжком. «Восьма ранку! Якого біса?!», - перше, що прийшло мені в голову. Поки я намагася встати з ліжка, натягнути штані та дійти до дверей, дзвінок просвердлив мої сонні мізки ще три рази. Відчинивши двері, я побачив огидну зовні та своєю поведінкою бабцю. В чому полягала її мерзенність сказати складно – мабуть у тому, що вона нічим не відрізнялась від решти таких ось бабок.
- Добрий ранок, – промовила до мене стара, навіть не посміхнувшись, – я мешкаю поверхом вище і не потерплю будь-якого шуму. Минулий квартирант тут надовго не затримався і ви, якщо будете поводити себе непристойно: водити сюди осіб протилежної статі чи влаштовувати посиденьки... я вас попередила. Я хвора жінка, лягаю не пізніше десятої . Мені потрібен спокій, і вза...
-Я зрозумів – ви поверхом вище мешкаєте, – перебив я стару своїм сонним голосом і продовжив, – Вибачте, бабусю, але давайте поспілкуємось пізніше, я зараз дуже зайнятий”. Гримнувши дверима, перед потворним обличчям сусідки, я почув від неї неприховану лайку на мою адресу та тихі кроки по сходах, що вели на другий поверх.
За десять хвилин я вже винищував яєшню та м’ясні напівфабрикати швидкого приготування. Ось вона вада сучасного життя: лінь та брак часу. Поївши, я запалив сигарету та згадав дурний сон, що наснився мені цієї ночі – мене душив якийсь напівзітлілий мрець у старому брудному бордовому плащі. Сил у нього було мало, тому опиратися йому було не важко, але скажу одне – не дуже приємно мати справу з гнилою, потворною істотою. Чомусь мені запам’ятався його одяг, ким би не був цей чолов’яга зі сну, а смак у нього припоганий.
Допаливши сигарету, я почав викладати та розкладати по полицях єдиної тумби решту свого шмаття. Взуття поставив біля дверей. Все інше вже було на місцях.
Користуючись, з ласки шефа, вихідним днем, я вирішив дослідити присадибну ділянку.
На дворі росло з десяток дерев: яблунь, вишень, груш. Не вистачало хіба що пальми чи кіпарису. Біля двометрового паркану стояла дерев’яна альтанка, оповита знизу доверху виноградною лозою. Зайшовши всередину, я помітив рештки розбитих пляшок, старі розірвані газети, дві чарки та зігнуту виделку. Зупиняти на цьому свою міні-екскурсію я не збирався. За будинком, у глибині двору я побачив невеличку будівлю, вигляд якої був ще гірший, ніж у моєї сусідки зверху, і нагадувала вона чи то літню кухню, чи то сарайчик.
Тут у моїй голові заграла банальна цікавість, зайти подивитись, що там всередині. Сарайчик виявився зачиненим. Випадково я намацав у кишені джинсів зв’язку ключів, яку вчора дав мені у користування Сергій Митрофанович. Перебравши декілька з них, я врешті відчинив важкі залізні двері. На підлозі сарайчика стояла велика кількість скляних банок та пляшок, картонні коробки. На стіну обіперлись мітла, граблі та лопата. У дальньому кутку були складені дрова, на них щось лежало. Щоб краще роздивитись, я увімкнув світло і побачив тіло у старому брудному бордовому плащі...
далі буде
