Усе на світі піддається своєму нерозгаданому закону. Рухаючись по траєкторії, яку ніхто крім Бога не може осягнути, ми потрапляємо в простір отих невідомих законів, які керують всесвітом. У нас завжди багато припущень, але так і ніхто не знає чи наблизився до істини, а якщо наблизився то наскільки? Наскільки короткотривалим буває щастя? Так хочеться вірити, що сам здатен щось вершити, міняти, творити, і що житимеш вічно. А чи існує вічність? Не в розумінні чогось всеосяжного, а примітивного - вічність для мене? У планетарному, чи математичному сенсі вічність і правда реальність. І все ж чи може щастя тривати вічно, моє щастя, маленьке, безневинне? Чи піддається поясненню те, що для нас не зрозуміле, чи здатні ми вмістити, чи просто занадто мала посудина? Вічне життя, вічна молодість, чи знайде хтось відповідь? Єдиний світ, чи таких світів безліч? А може десь є кращий світ ніж наш? Якщо їх безліч, то яким чином можна перейти з одного виміру в інший в пошуках щастя? А чи потрібно переходити? Можливо прагнучи до невідомого і потаємного ми руйнуємо себе? І аж ніяк не стаємо від того щасливіші? Макс Ткаченко Space Hub
Щасливий той хто живе в мирі з Богом, так говорять, і в тому є напевне правда.
Але як жити в мирі з Богом, коли ще не навчився не грішити? Як вистояти перед спокусами, коли твої вчинки наперед передбачені, і все що ти маєш зробити написано в твоїй книзі життя. І ти як той, що гребе проти води перед водоспадом: бачиш свій кінець, знаєш, що врятуватись просто нереально, але всіма силами намагаєшся усе це змінити.
Як не озлобитися після того, коли всіма силами намагаєшся жити по правді, а твоя зміна нічого не приносить. На тебе звалюються нещастя і не зрозуміти звідки вони беруться, а головне за що? Коли твої слабкі плечі не витримують тих випробувань, що сипляться зверху. І ти думаєш, хіба ангели не бачать? Звісно бачать. Чому ж мовчать, не втрутяться, коли їх так гаряче просять? «якщо вони є» закрадається думка, і от після таких думок тебе вже є за що карати! І все дійсно справедливо. Тільки чомусь від тої справедливості комок обіди піднімається в гору і перекриває дихання. І знову гріх, важкий, смертельний, чорний, він давить плечі і розриває серце. То чи можемо ми жити без гріха, і чи можемо ми бути щасливими? Сказано, що людина створена для щастя. «З її то характером і вадами!?» і знову сумніви. І ми ніяк не можемо виплутатися з того чорного клубка. Слабне наша віра. А без віри ми втрачаємо надію на щастя, і лише безмежна любов, що є в серці вибачає, гоїть рани, захухує набиті шишки, і дає знову надію на щастя. І як би в житті не було гірко, якою б важкою не видавалася дорога по якій прямуєш, прямуй по ній з Любов’ю і обов’язково будеш щасливим!
