Ви не чули про Сірий Каптур? Сашко раніше теж не чув. Поки не поїхав улітку до табору.
У таборі відбій били о десятій. У цей час загашували ватру посеред майданчику, довкола якого височіли великі шатрові намети. Це були не просто намети, а курені – як ото було в козаків, на Січі.
І тут у хлопчаків була наче Січ – тим більш, що той самий Дніпро-Славута ніс свої хвилі повз високий берег, на якому отаборилися хлопці. Тим більш, і вихователі в них були наче справжні козаки – чого тільки вони не навчали хлопців довгими літніми днями... І плавати, і боротися, і вогнище розкладати, і юшку варити, і пісні співати.
Але о десятій – усе. До ранку – відпочивати, набиратися сил для наступного дня, ще цікавішого.
Звісно, ще з півгодини хлоп’ята вовтузилися в спальниках, кидалися светрами та шортами. Кость, як завжди, намагався читати, втягнувши до спальнику голову, мов равлик, і присвічуючи собі ліхтариком.
Потроху всі втихомирювалися. Іноді навіть самі, і вихователеві не доводилося зазирати до намету й цитькати на хлопців – хоча без того рідко обходилося.... І ось тоді починалося найцікавіше. Навіть Кость вимикав ліхтарик, бо до того дійства найкраще пасувала цілковита темрява.
Тканина намету наче перетворювалася на екран, а тіні від гілок у місячному сяйві оберталися на велетенські постаті, що обступали намет... схилялися над ним усе нижче й нижче...
Ну, оповідку про Чорну Руку, що грала вночі на піаніно, або про Кнопку Позаостаннього Поверху Сашко, як і всі, чув безліч разів. Проте слухав, затамувавши подих, бо вночі, коли чутнішими ставали плюскіт хвиль, гудіння вітру та зойки нічних птахів, навіть ці добре знайомі жахалки лунали геть інакше.
Оповідь же про Сірий Каптур Сашко почув того літа вперше.
Ну що вам сказати? Піаніно в Сашка вдома не було. Ліфтом він їздив рідко, бо мешкав із мамою й татом на третьому поверсі старовинного будинку, затишного, просторого – але без ліфта.
От із Сірим Каптуром було гірше.
Мама ж сто разів казала таткові, коли той повертався з рейсу: - Зроби нарешті в коридорі шафу-купе! Страх як набридла ота вішалка! То в темряві за черевики перечепишся, то капелюх на голову впаде!
Тато обіцяв. Але йому бракувало часу. Перерви між рейсами - короткі, а справ безліч – щось полагодити, на рибалку поїхати з дядьком Петром, до зоопарку із Сашком сходити, бабусю в селі навідати, теж із Сашком.
Мама бурчала, але більше для годиться. По-перше, вона не вміла довго гніватися, а, по-друге, сама охоче прилучалася до їхньої компанії, ось, хоча б коли ходили до Луна-парку. І там каталася на таких карколомних атракціонах, куди Сашка ще не пускали... Але, коли Сашко підросте, він теж буде на них кататися. Бо він сміливий, як тато й мама.
І, дійсно, коли тато був удома, Сашко на ту вішалку в темному коридорі – нуль уваги! Та й коридор тоді рідко бував темним. З кухні пахло пирогами, і мама раз у раз пробігала до плити... Усюди світло горить, увімкнено й комп’ютер, і телевізор, телефон дзеленчить, дзвінок дверний не замовкає – де ж Сірому Каптурові на вішаку причаїтися в такому тарарамі!
А от коли Сашко з мамою залишалися вдвох, і мама, мовчазна, сиділа, запнувшись теплим халатом, а Сашко поруч щось малював під самотнім торшером, а навколо панувала тиша й примарами стелилися по кутках тіні, справа була геть інша.
- Синку, постав на плиту чайник, - просила мама. – Час вечеряти.
Мама працювала лікарем у поліклініці, і дуже втомлювалася. А ще вона сумувала за татком, теж дуже. То хіба міг Сашко сказати мамі: - Краще ти постав!?
Звісно, що ні. І зізнатися, що, минаючи похапцем вішалку з купою одежин, боїться, що одна з них, довжелезна, сіра, сплигне раптом із вішака, кинеться до нього та й обхопить мертвою хваткою, теж не міг.
... Того вечора мама забігла до кімнати в жакеті й з сумкою в руці. Вільною рукою вона підштовхнула до здивованого Сашка сусідську Оленку, що знедавна оселилася в їхньому будинку, удвох із мамою. Вони переїхали до їхнього великого міста з іншого, маленького, а Оленчин батько мав приїхати до них пізніше.
Сашко бачив Оленку у дворі, але ще не роззнайомився з нею, як слід. Вона не грала ані в м’яча, ані в піжмурки. Сиділа тихенько на лаві, дивилася на дітей. Мама пояснила Сашкові, що Оленка хворіє, але в їхньому місті є лікарі, що її вилікують. Потрібний тільки час.
- Сашко, за старшого, - сказала мама. – Припильнуй Оленку. Її маму забирають до лікарні, я поїду з нею. Скоро вернуся. Оленко, ліки твої у вітальні, на столику.
Сказала й вибігла поспіхом.
Оленка була блідою, і очі мала червоні. Але мужньо спробувала всміхнутися.
За годину Сашко вже вирішив, що Оленка – прикольна. Вона грала в комп’ютерні стрілялки не гірше за нього, і дротики кидала влучно. Коли гра в дартс була в розпалі, раптом погасло світло.
Сашко клацнув вимикачем, визирнув у вікно – усі будинки стоять темні.
- Це не пробки, - промовив у пітьмі до Оленки.
Щось було не так. Оленка спочатку пискнула, наче злякано, - ну, звісно, дівча! – а тепер не відповідала, і було чути лише її хрипке, зі схлипами, дихання.
- Оленко, ти чого? – сказав у темряву Сашко. – Полагодять, не бійся.
І почув уривчастий голос Оленки: - Ліки, там, у коридорі, на столику... Швидше...
Коридор був налитий чорнотою по вінця.
Виставивши перед собою руки, Сашко напомацки просувався до столика. Добре, що вішалку не треба минати... Вона попереду й праворуч.... Хоча, Той може й напереріз стрибнути... не думати про це... Ось! Столик!
Поверхня столика була холодною й порожньою. Ліків не було.
Сашко обмацав крісло. Тоді підлогу. Немає...
Хрипке дихання Оленки лунало так голосно, наче вона була не в кімнаті, а поруч.
А може... Може, це не Оленка!... Може, це Той підкрався в темряві, дихає просто у вухо... Ось зараз схопить!!!
У Сашка аж у животі похолонуло. – Світло, - подумав він. –Треба запалити світло!
Але як? Сірників нема, плитка електрична. А ліхтарик? У його кімнаті, на полиці! Це ось тут, за дверима...
Тут було трохи світліше, і було видно, що ліхтарика на місті немає.
І раптом Сашко згадав. У неділю вони з батьком їздили до села. І Сашко брав із собою ліхтарик. Він і зараз має бути в кишені куртки.
А куртка – на вішалці.
... Він не чув під собою ніг, коли боком підбирався до вішалки. Не чув тремтячих рук, коли простяг їх до одягу. Ось тут завжди висить його куртка.... великі ґудзики... так, це вона!... тепер кишеня... ось....майже-майже...
І цієї миті щось довжелезне, важке, м'яко й нечутно ковзнуло згори й накрило його з головою.
Але ліхтарик уже був у нього в руці, і він натиснув на кнопку так, як натискають на гашетку...
... – Оленка перебуде в нас декілька днів, - думала Сашкова мама, повертаючи ключ у замку. – Апендицит - це не страшно. Встигли вчасно...
- Діти, агов!– покликала вона.
В усіх кімнатах горіло світло. Оленка спала в кріслі, укрита її халатом, і той спускався аж до підлоги.
Сашко заснув, поклавши голову просто на стіл, із фломастером у руці. Поруч - увімкнутий, уже кволий ліхтарик і Оленчині ліки. Мама взяла зі столу аркуш із дивним малюнком – хлопчик, мабуть, Сашко, судячи по окулярах, переможно поставив ногу на розпростерту на підлозі постать у чомусь сірому, з каптуром... Придивившись, мама впізнала по зелених смужках свій халат, яким була вкрита Оленка...
- Фантазер ти мій, - з посмішкою зітхнула мама.
