книга: “Гамлет” (The Tragedy of Hamlet, Prince of Denmark),1600-1602, В. Шекспір
фільми: top-3 “Г”-ів
Кому як, а мені творчість Вільяма Шекспіра не особливо подобається. Це стосується трагедій. Ну хоч вбийте, не тягне мене перечитувати класика. Одно разу достатньо, це я стосовно трагедій. Ну хіба що деякі комедії та не всі сонети можна читати раз на рік.
Ось такий я гнівний критик творчості «недоторканого» митця.
Зрозумійте мене правильно, крім того, що на полицях книгарень обов’язково зустрічаються збірки творів Шекспіра, до того ж і його п’єси ще досі ставлять у театрах та знімають кіно. Будь-які акторки мріють зіграти Джульєту, а актори Гамлета. Все ж вершиною загального несмаку стало оспівування найграфоманнішого з усієї творчості автора твору – “Гамлета”. Про датського принца ми зараз і поговоримо.
Ельсинор, місце подій, є, по суті, мозком самого автора – там суцільний протяг і порожніми коридорами блукає божевільний принц. Гамлет не може не вдавати божевілля, бо він і справді втратив розум. Не дарма ж, він так переконує самого себе, що це лише гра. Огидне видовище – спостерігати поведінку душевнохворого, описану, до того ж, з таким натуралізмом і цинізмом. Цікаво, що відчуває пересічний читач, коли перед його очами постає монолог Гамлета, спрямований до черепа його блазня, який принц тримає в руках (череп-череп, ви правильно зрозуміли)? І такими сценами рясніє вся п’єса.
Звичайно, для більш-меншої правдоподібності у твір введена єдина нормальна людина – Офелія – але її автор топить (з якоюсь дитячою жорстокістю він уб’є всіх своїх персонажів). У божевілля героїні не вірю – бо вдати божевільну було єдиним тоді способом скоїти самогубство, не накликавши ганьби на родину церковним засудженням.
Не виключено, що “Гамлет” – предтеча постмодернізму. Але то вже зовсім інша історія.
І ось на таку історію було знято більше тридцяти екранізацій. O tempora, o mores…
Кіногамлет – це театр абсурда на екрані. З усього сімейства кіногамлетів (Cinehamlet vulgaris) я опишу лише три екземпляри, гідних уваги глядача, що цікавиться подібного роду дивами.
№1. Гамлет похмурий (англійський). Цей вид дуже розповсюджений у театрах різного штибу, тому він легко знайшов собі місце і на екрані. Лоуренс Олів’є – світова (більш того – англійська) кінозірка – зрежисував та зіграв головну роль у “Г” 1948 року. Вразивши своєю блондинністю (довелося пофарбуватися) та віком (юний принц віком 40 років) кіноакадемію, він таки отримав “Оскара”. Я мало зупиняюся на цій класичній екранізації, бо вона вже відома з уривку з ”Last Action Hero”. Пам’ятаєте ту сцену з відомою фразою Арнольда Шварценеггера: “To be or not to be? Not to be!”, а потім Ельсинор вибухає… Шекспір відпочиває.
№2. Гамлет емо (американський). Завжди носить на голові шапку, сам знімає фільми, перманентно під кайфом. Хлопця треба відправити в наркодиспансер! Чому? По-перше балакає з привидом батька, по-друге постійні дипресії, параноя та схильність до суїциду. Зрозуміло, що від такого персонажу підуть друзі, з горя отруїться мати, і дівчина теж вкоротить собі віку. Врешті і сам Гамлет доводить своє життя до логічного смертного кінця. Таким от чином Вільям Шекспір вибивав сльози у глядачів середньовічної Британії, а сучасний режисер (забув як звати) показує нелегке життя золотої молоді Ну Йорка.
Єдиний плюс – дядю принца грає Кайл МакЛахлан, а це означає, що існує можливість, того, що насправді він таки агент Купер з Твін Піксу і дасть собі раду з усякою нечистю штибу тіні свого брата.
№3. Гамлет неголений (австралійський). З’являється в обличчі Мела Гібсона, гасає неправдоподібно зеленими газонами Ельсинора та лякає сумирних мешканців замку. Тьху, навіть описувати гидко.
