Ковтаємо повiтря і живемо... По старій звичці – ходимо, щоб не стояти... На плечi скапує ностальгiя, падає з дерев, разом із краплинами туману – осiння агонiя... Чим холодніші і коротші дні тим теплішим увечері і ніччю стає домашнє затишшя, тим наполегливіше притуляємося до гарячих людських сердець...
Кожна пора викликає в нас якусь асоціацію. Зима це дрижання вкритих інієм сріблистих гілок в засніженій тиші лісу... Дзвінок при санках... Весна це перші розцвітаючі дерева, а згодом зелені океани збіжжя на широких сонячних просторах... Літо є мабуть найменш особливе. Це якби продовження весни, коли відроджене після зими життя досягає своєї повноти. А вкінці приходить золота, червона осінь... За нею наступає холод, повітря стає сире і ступаючи по розм’яклій землі чуємо крик ворон в висоті хмарного неба, а все стає сіре й чорне...
І повторюється все це сотні, тисячі разів – чи ми цього хочемо, чи не хочемо... Бачимо, чи не бачимо...
Сонцепромiнний одвечiрок на схилi вересня – вулиці і площі порізані тiнню будинкiв. Тихо проспiвується спокiй. Вiтер... На бруківці танцює зеленов’яле листя, а трубадур новiтнiй грає Сеґовiю... Тут мiсце для мене. Серце це горiх розлущений, його неспокiй шепоче тихо... Він допоможе з душi сотати тканину, з якої шиється театральнi маски, костюми комедiї i мелодрами – нашого життя...
Осінь... Час, коли гасне зелене вогнище весни й літа, коли приходить момент рефлексії й ностальгії за минулим... Адже проминає все – і пори року, і колишній світ дідів-прадідів наших, які жили у згоді із ритмом природи. А ми, замкнуті у міських стінах, так часто зміну пір року впізнаємо лише завдяки календарю та післясезонним розпродажам у магазинах з одягом. Апе чи не дрімає десь у нас глибоко закорінене прагнення, щоб вирватися у інший світ – щоб брести піщаними стежинами, дихати вологим повітрям осені, та милуватися мохом порослими і притрушеними опалим листям залишками старовини, яка також проминає – безповоротно...
Золоте і криваве листя... Час стогне вiтром у гiлляках. За вікном – помазана жовтневим сонцем усмiшка свiту за вiкном...
Листопад. Половина місяця. Золота осінь помалу стає чорною. Щось помирає в природі, щось завмирає, щоб зимувати. Дерева дочекають весни, багато людей – ні. Принесуть труну на могилки, поставлять над порожньою ще ямою та стануть роздумувати. Дехто подумає, що так помер як і жив. Інший подумає, що як жив так і помер. Де тут причина, де наслідок? Люди все більше відмежовуються від смерті – займаються нею похоронні фірми. Але як би не відвертатися від неї вона й так прийде – до твоєї сім’ї, прийде і до тебе. Але тоді то певно не буде несподіванка, адже скільки разів чув про людей, як прожили 80-ть, 90-то, 100 років, ранком спокійно сповіщали, що сьогодні помруть і справді увечері біля їхньої труни читали Псалтир, співали пісні про вічність та Суд Господній. Так, я вчора був на могилках у Новому Березові, де спочивають прадіди дітей моїх та дивився на почорнілі дерев’яні хрести та позеленілі від моху кам’яні пам’ятники. Що ж – осінь...
