З неба падав на землю білий лапатий сніг. Він торкався своїми м'ягкенькими пухнастими лапами будинків, людей, землі. Падав і танув під ногами. Олена струсила з вогняно-рудого волосся та вовняних чорних рукавичок білий пух й з огидою подивилася собі під ноги. Сніг майже відразу перетворювався на мокру квакаючу жижу. Бр-р-р. Навколо голосно гомоніли, кричали, обнімалися, цілувалися, щиро усміхалися на всі 32 якісь незнайомі люди. Олена тримала в руках фотоапарат і дивилася пустими очими на збуджену юрбу. Подумати тільки, вона, випещена і по-філософськи витончена особа, яка перечитала всього Канта, Ніцше,а Гоббса Томаса навіть в оригіналі, та й ще багато чого (легше,очевидно, згадати кого вона не читала) змушена силувано посміхатися у відповідь. Ліниво підняла фотоапарат на рівеь очей і пару разів натиснула на ґудзик. ЇЇ покійний батько, колись дуже знанний в міліцейських колах начальник, не один раз говорив: «Послушай, Лєн! Сотри с лица свою брезгливость, когда общаешься с народом… Они все очень хорошо читают у тебя на лице,что поделать – примитив, инстинкт толпы, это у них от животных…И помни – если ты не сможешь опускаться к их уровею хотя б изредка – плохо. Благодаря этому всегда можна научиться их использовать…» Вона раніше ніколи не слухала порад батька. Вона навіть бридилася його. В світлі пострадянських революційних подій Олена-Лєна була відкрита для світу. І було байдуже чому в пору тотального дефіциту, у них в домі завжди була повна чаша. До хорошого так швидко звикаєш. «Максимализм возростной!» - казав «папчик» (так вона його називала). І був впевнений, що це з часом мине.
Що можуть знати предки? А тут на очах маяло таке цікаве бурхливе життя. А тато – мєнт – це було тек не по Арістотельськи і так не по-сучасному, що вона з розпачу перетворилася з Лєни на Олену і навіть мамине простяцьке прізвище (Баран) змушена була взяти для маскування.
Правда примітивних забав в демократію Лєні вистачило не на надовго. Крім гламурних пропалених цигарковим димом і пропитих дешевеньким коньяком брудних барів час від часу, щоб підтримувати власний імідж, слід було ходити щей на мітинги, демонстрації і т. д. Від цього в Лєни почалася депресія і папчік, від гріха подалі, відправив свою єдину кохану дитинку на навчання в Англію.
В Англії було добре. Ностальгія за батьківщиною зовсім не турбувала. Так багато про неї читала, а виявилося все поетичною бравадою. Прекрасна чопорна, високомірна Англія, в якій майже не лишилося англійців! Це її стихія – гламурні кафе та бари, нові знвйомства, богемна публіка. Правда «публіка» не була найвищого ґатунку… Однак це вже нюанси: для кращого в папчіка було замало грошей. Та все одно – таке солодке й п'янке життя.
Та в одинь день все пішло шкереберть. Папчік загинув… Так по-дурному, задихнувся з коханкою від пічного газу в автівці. Лєна повернулася з Англії. Зла на весь світ… і на папчіка. Туманний Альбіон залишався далеко в тумані. І тільки вогняно-руде волосся та море знимок нагадували, що вона там дійсно була. Що чекає її тут, в цій брудній загадженій країні… В Лєни знову почалася депресія.
А її рідна небогемна країна жила від виборів до виборів. Лєна не хотіла жити в ній та мусіла. Про «ходіння» на заробітки за кордон і мови не могло бути. Так низько впасти – ніколи. Вже краще смерть. Отак вони і співіснували: Лєна і Україна, ігноруючи одна одну. І ось коли були витрачено майже всі «стратегічні» татові запаси, Лєна зрозуміла чия вона дитина. Все згадалося якось випадково. Вона, непоганий знавець англійської мови, виконувала замовлення для однієї дуже популярної серед «широких мас» газети. Прекладала статтю з англійської(здається «Таймс» чи щось таке). Статтю опублікували. Підписали її іменем. На слідуючий день Олена прокинулася знаменитим журналістом та аналітиком. І на диво чітко тоді вона почула в своїй голові слова папчіка: «Всегда можна научиться их использовать». Робота сама знайшла Олену, «дуже серйозного» аналітичного політичного журналіста. Тоді й почала жити по-новому в цій богом забутій країні…
-Дівчино, сфотографуйте нас, - шкірилася до неї парочка студентів – Це так кльово.
Олена силувано усміхнулась і зробила пару знимків, задовільнивши бажання цих двох. Побажавши доброго дня, вони, продовжуючи обніматися, посунули в саму гущу подій.
Юрба шуміла, мов хвилі в морі… «Якого дідька я тут роблю?»- питала вона себе і змушена була вкотре силувано усміхатися на радісне «Так! Так! Так!» Це все Іван. Через нього вона тут. І приходить вже цілий тиждень, щоденно, майже в одну і ту саму годину на цю площу. Коли тобі далеко за тридцять і немає за спиною справжнього, хоча б батьківського, тилу комизитися недоводиться. А тут під руку попався він… З таким правдиво графським прізвищем, богемний, вишукано-безпосередній, знанний і шанований в Україні,як д-у-у-уже талановита молодь , художник… І яке було здивування в Олени, і навіть розчарування, коли виявилося, що він справжній «селюк». Правда з таким аристократичним прізвищем.Та це нічого. Такого вона і шукала. Доброго, вірного, до безтями закоханого, терплячого, який готовий на все заради родини. Є у нього ще один «пунктік» – часто заносить на все українське. Доведеться терпіти, бо це генетичне. От і зараз, які тільки хитрощі використовувала, і лесощі, і благання, і слоьози – нічого не допомогло. Разом зі своїми батьком, братом і шваґром попленталися чи не в перший день на помаранчеву революцію. Нічого – час все виправить, тепер головне залетіти… Родина у нього понад усе.Жінку з дитиною він не залишить. Мораль, релігія і ще щось там…
Правда та його родинонька попила крові у неї. Братові діти, ці малі гидкі монстри, кличку їй придумали. Коли Іван вперше знайомив Оленку з братовою родиною, то молодший п'ятирічний Василько зухвало і безпосередньо поцікавився: «Чи вона, мовляв, не та сама Зміючка-Оленка, що хотіла зжерти бідолашного Івасика? І чи не задумала вона, випадково, з'їсти вуйка Івана?» Замість того, щоб покарати малого а чи нагримати хоча б, всі чомусь довго і весело реготали. Довелося відбиватися жартами. Мовляв: «Я не я і хата не моя. Зміючку впічці Івасик – Телеск спік і т. д. і т.п.» Правда малий цілий вечір косив в її бік і на всякий випадок пересів від неї подалі, на інший кінець столу. А його старша сестра Орися хотіла ніби «заступитися» перед братом за добре ім'я Оленки. І ляпнула: «Речі не завжди здаються такими, якими є насправді, Василько.» … І зовсім не смішно. Вислів, звичайно, вона перекрутила, але було якось незатишно після цього.Краще б вже мовчала. А ця дурна кличка, як приклеїлась відтоді до неї… Зміючка Оленка.
Та все ж, впевнена, все буде добре. Заробляє ж Іван огого, а з його вмінням і талантом – пряма дорога на Захід, подалі від родиноньки. Живуть люди в Англії, брати- сестри, буквально в сусідніх будинках і майже не бачаться. Ніхто ні до кого не пхається. В кожного власне життя. А тут, така халепа. Подалі від родичів, ой подалі. Богу дякувати у неї ні братів, ні сестер немає…
«Так зроблю ще декілька знимків і додому. Замерзла, як собака. Яка сирість. Ні зима, ні осінь… Зараз би кави, коньячку…Але, насамперед, вишлю своєме милому по емейлу в Київ ці дурнуваті знимки . Хай думає, що я тут просто без революції і оранжевого шалика жити не можу. Чокнулися всі . Все одно нічого не зміниться. Які вони ідіоти! Цей оранжевий вождик копія мого папчіка. Тільки ще більший цинік і просто неперевершений аферист. Але який талант. Так високо забрів. Талант. Тепер важливо – не загратися. Бо ці голодранці можуть підняти, а можуть і…»
Олена зробила ще кілька знимків. Розвернулася і пішла додому, безцеремонно розштовхуючи людей. Вона крокувала по бруківці рідного міста. Їй, здалось, що в повітрі вже пахне кавою. Під ноги падав білий сніг та ставав брудним і чорним від кроків перехожих. Попереду Олени йшла бабуся з малим онуком і доволі жваво та голосно розмовляли. Обійти їх вона немогла.Тротуар був вузесенький. Зліва - трамвайна колія по якій двиготить старий трамвай, справа - мокра стіна.Мимохідь почула розмову.
Малий запитував:
- Бабусю, а що це падає?
- Сніг, онучку, білий сніг.
- А чому він тане?
- Тому що немає морозу. От і тане.
- Немає морозу, немаю заметів, немає криги. То що, зима уже була? Незабаром весна?
- Ні.Відлига, любий, це ще не весна. Це так, спогад про тепло.
- Бабусю, а скільки має впасти снігу, щоб він перестав бути болотом?
- Багато-багато білого, чистого і світлого, навіть у місті. Це так гарно.
Бабуся раптом різко зупинилася.Від несподіванки Олена чуть не налетіла на неї. Стара повернулася обличчям до віддаленого та все ж ще досить гучного шуму революційної юрби. І голосно сказала, вже очевидячки не внукові:
- Так-так. Багато-багато білого снігу,чистого і світлого. Та на жаль все одно знайдуться ті, хто залише на ньому брудні сліди. Біле так легко зробити чорним, а навпаки – не буває…
Олена без вагань повернула на трамвайну колію, благо трамвай вже продвиготів. Їй було байдуже до старої дивачки, до снігу, до людей… Вона влетіла в перше-ліпше кафе, сіла за стіл, витягнула з сумочки пачку цигарок і замовила каву по-віденськи... з коньяком.
-
