1. Єдине, що міг тоді робити – це награвати в голові Місячну сонату і дивитися у вікно. Соната заспокоювала. А надворі падав сніг... І люди. Сусідні хмарочоси де-не-де наче обтрушували себе від людей: вже непотрібних, вже жалюгідних, вже безпомічних. Місячна соната, така спокійна і пристрасна, робить ясним усе довкола. Особливо коли довкола все так паскудно.
– Дивись, і там хтось падає, – майже шепотом мовила Софія до Марини. Вона не хотіла, щоб я почув. Точніше, вона не хотіла, щоб я коли-небудь почув такі слова від неї: сказані тихо і спокійно. Але я почув.
В кімнату увійшов Сергій. Його погляд був рішучим. Бо, безумовно, Сергій – єдиний з нас чотирьох, хто не змирився. Це право господаря квартири. Право ж гостей – чемно чекати.
– Вже пройшло близько восьми годин, – почав Сергій. – Можливо трохи більше, можливо трохи менше. Думаю, зараз – десь третя-четверта ночі. Звичайно, я не можу стверджувати, адже годинники не працюють. Ситуація наступна: харчі в квартирі є, їх вистачить десь на тиждень, води – може на днів чотири, але не в цьому проблема. Розпочинається сезон. Вчора казали, що вже сьогодні о півдні температура буде мінус 36. Через три дні вона опуститься до 52. Цей корпус побудований за класом В. І, якщо я не помиляюсь, через годину тут різко почне падати температура. За десять годин тут буде ледь тепліше ніж надворі.
Я довго думав, – продовжував він, – за вісім годин можна було відновити енергопостачання нашого полісу, якщо проблема: незначна, серйозна і дуже серйозна. Якщо не відновлено енергію за вісім годин, то сталася катастрофа. Або геть усі енергостанції вийшли з ладу, або супутники і передавачі вийшли з ладу, або обидва варіанти. Вибору у нас небагато. Ми не зможемо вибити двері: вони відкриються, тільки якщо відновиться енергопостачання. Ми в пастці і головна проблема – це холод.
– Чому вони падають?! – скрикнула Марина.
– Це відчай, – сказав я, – вони абсолютно ізольовані. Їхні квартири не освічуються, нічого не працює – люди беззахисні і нажахані. Ніхто навіть уявити собі не міг, що в наш час може зникнути вся енергія.
– Єдиний вихід, на мою думку, це вибити вікно, – продовжив Сергій.
– І стрибати вниз?! – зареготала Софія.
– В мене є канат, – крикнув на неї Сергій. – Він з роботи, його вистачить! Його має вистачити!
– І що ми будемо робити там, внизу, – запитав я.
– Ми побіжимо до тих новеньких біобудинків.
2. Це відбувається не зі мною. Не я зараз б’ю зі всієї сили по вікну стрендером. Це не я кричу, бачачи тріщину. Потім ще одну, ще одну, ще одну. А за вікном падають люди. Один за одним. Один за одним. Один за одним. Так опадає листя в Центральному парку. Так буду падати я. Адже той канат обов’язково обірветься. Я знаю про це вже зараз. Та я намагаюся не думати. Тріщини стають більшими, їх візерунки складнішими. Це не я.
Ще одну, ще одну, ще одну. Один за одним, один за одним, один за одним. Я кричу.
3. Коли ми лізли, неначе павуки по зовнішній стіні хмарочосу, я дещо заспокоївся. Минаючи поверхи, встигаєш переконатися, що не так вже й багато людей падають вниз. Більшість просто сидять та чекають. Дехто б’ється усім тілом об вікно, падає, встає, і знову б’ється. Хтось просить допомоги, хтось кричить, хтось спить, а хтось реве. Не реви, дівчинко з двадцять якогось поверху, краще помолись за мене. Тому що я – останній ідіот: бо зараз канат обірветься і я, так незграбно, так по-дитячому впаду і переламаю собі усі кінцівки, і врешті замерзну, і в ту ж хвилину включать енергію, і усі радітимуть та відкопуватимуть нас – чотирьох ненормальних скелелазів. А якщо не впаду, дівчинко молись за мене, бо мій костюм зігріватиме тіло ще сім хвилин, а далі я буду бігти на морозі два блоки, аж до тих біобудиночків. І не факт, що там нам будуть раді.
Сергій правий, ті нові будинки – єдине спасіння. Вони здатні самостійно забезпечувати себе енергією. Фактично, це великий організм, що сам себе регулює. В сезон вони братимуть енергію від холоду. Це непоганий вихід. Тільки от в біса хто нас туди впустить!
4. Дорога рівня +6 забита машинами. Нам здалося, що цим рівнем буде швидше. В Софії закінчився підігрів. Зрештою, у нас всіх він скоро закінчиться. Спокій. Поодинокі крики будять поліс, але він вперто спить, очікуючи на сезон. Я біжу по правій крайній смузі. Ліворуч мене шістнадцять рядів машин. Темно. Єдине світло, що сюди доходить це місячне сяйво. Мені пригадався похорон ортодоксів. Розумієте, вони не спалюють тіла як всі, а їх закопують у такі собі ящички. Ті ящички називаються трунами. Вони завжди добре прикрашені і гарно виглядають. Так от, оті шістнадцять рядів машин зараз нагадують труни. Саме так – труни, в яких заживо поховані люди. Адже, товариші, всі виходи ваших ультрасучасних машин заблоковані. І не варто кричати – ми вас майже не чуємо. Не варто бити в вікно – це всього лиш проекція. Панове, ви поховані в товстому коконі суперкомфортабельних та гіпершвидких машин. Мені шкода вас, але себе шкода більше. На вулиці холодно, а в мене зовсім не багато часу і...
– Залиш їх! – кричу я Софії. – Ти не допоможеш їм!
Я відтягую її від новенького Ікь-Ка 4. З проекції машини видніється лише долоня. Хтось гукає там всередині „Випустіть”. Але те „Випустіть” поглинає тиша. І лише де-не-де чутно крики. Так опадає листя.
– Ходімо через парк, – кричить Сергій десь далеко. Його силует майже не видно.
Вибачте мене. Вибачте мене, усі шістнадцять рядів. Я мушу бігти.
5. Коли впала Софія, коли не хотіла вставати, коли ми тягли її, коли Я її врешті відпустив – грала Місячна соната. Це моя маленька таємниця. Я з’їхав з глузду. І єдине, що мені допоможе вижити цієї ночі – це спокійна мелодія Місячної сонати.
6. Навколо біобудиночків було багато люду. Тисяч три. Ну, звичайно, не ми одні додумалися сюди рушати. Двері будівель заблоковані, поставлений захисний режим. Так гостинно зустрічають нас господарі цього кварталу. І їх можна зрозуміти. Їх треба зрозуміти: байдужі покидьки самі прагнуть вижити. А навколо будинків розкидані тіла. Це невдахи, що намагалися пробити поле. Навколишні вулиці забиті людьми, що ходять по закостенілим трупам. Сергій не зупинився і ми побігли за ним. Ми пробігли весь натовп напівживих спантеличених осіб. Темні провулки старого міста зустріли мене запахом крові. Ми зупинились. Сергій пояснив: „Біжимо до Адміністрації. Там один корпус теж має біосистему, але про нього мало хто знає.”
Сергію, мій найкращий друже, послухай себе. Яка адміністрація?! Наївний дурню! Це ж мінімум дві години!
7. Бігли будинки, площі, дороги, а я стояв. Наш поліс прекрасний, але куди ж він так спішить? Куди поспішаєш старий Шевченківську? Куди тебе так несе?
8. Я тримав її за руку. Сергій біг попереду. Ми не бачили його і наче ті сліпці бігли на „Сюди!”, яке він кричав в такт, ніби награвав якусь мелодію. Мелодію надії. Я тримав її за руку і ми бігли. Я тримав її за руку і ми бігли. Я тримав її за руку і ми бігли. У вікнах старих будинків – тіні. Це люди, що чекають. Вони стукають у вікно з надією, що ми їх замітимо. Ми бачимо вас, тіні. Ми чуємо ваші погляди на собі. Хтось співчуває нам, а хтось хоче приєднатися. І стукаєте ви із жахом розбити свої вікна та розумінням своєї приреченості. І ніхто вже не зробить соціологічного дослідження, щоб дізнатися: ці тіні, весь цей поліс, хоче вибратися з темрявим чи в ній залишитися? Вже не має вибору більшості. Є просто страх.
9. Вона сказала, що не може. Вона сказала, що хоче повернутися. І встати з капсули. І щоб гаряча кава. І дивитися своє шоу. І говорити про наступний день. Вона хоче сісти. Вона хоча впасти в провалля холоду і темноти. А я завмер, слухаючи цю маячню, і піддаючись їй, кивав головою. А потім хтось впав за п’ять метрів від нас. І я прокинувся, вдарив її в лице і закричав: „Не смій! Без тебе я не добіжу! Ти ж знаєш!” В темряві ледь чулося „Сюди”. Але воно зараз зникне. Тому хутчіш. Біжімо в темряву, бо тільки там на нас чекають.
10 Площа біля Адміністрації полісу. Кілька десятків людей знайшли там свій спочинок. Сергій чекав на нас біля службового входу. Він закричав „Зчитуй!” і Адміністрація підкорилася.
– Двоє незареєстрованих, – почувся привітний голос Адміністрації.
– Вони відвідувачі, вони зі мною, – впевнено сказав Сергій.
– Відповідальність: Сергій Короленко 178545651Ань. Проходьте.
Двері відчинилися і я побачив світло. Тускле економне нічне світло коридору Адміністрації. І я хотів плакати. Ми раділи як діти і кашляли. Ми кашляли і раділи. Біокостюми знову запрацювали і розпочався процес оздоровлення. В мене він триватиме шість годин.
– Так, ми з Мариною – в відпочинкову зону, - мовив Сергій, - подивимося як там з їжею і водою. А ти – на „сорок восьмий Д”. Там є Інформаційний центр. Зчитай усі попередні повідомлення. Нам треба знати, що трапилося.
– Може запитати Адміністрацію? – поцікавився я.
– Адміністрація не має доступу до повідомлень. Адміністрація відповідає за функціонування приміщення, – відповів вже знайомий привітний жіночий голосок.
11. Я почув Сергія і Марину десь в коридорі. У них були радісні голоси. Попереду мене проекція в режимі перегляду повідомлень. Я стою, обпершись руками на стіл.
– Ей, Грос, тут ще парочка людей. Харчів вистачить на років шість! Вода поступає з резервуару! – радісно кричав Сергій десь в коридорі.
Грала Місячна соната – така спокійна, така пристрасна, така щира. Вона робить ясним усе довкола…
– Так що в біса сталося? Ти дізнався?
Грала Місячна соната…
– Грос! – він вже в кімнаті.
– Грос!
Ясність. Спокій. Ясність. Сум.
– Грос! – його рука на моїй потилиці.
Стоп. Я обернувся. Стоп. Я дивлюсь на них. Стоп... Стоп, Місячній сонаті.
– Нічого на сталося!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Абсолютно нічого не сталосяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяя!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Розумієш?!!!!!!!!!!!!!!! Ти мене розумієш?!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
12. Двоє незнайомих чоловіків тримали мене попід руки. Чому вони тримають мене? Я ж хочу впасти. Просто впасти і лежати на цій підлозі. Чотири віки. А потім перевернутися на правий бік, скрутитися в маленький клубок і спати вічність. Я так втомився. Чому я так втомився? Чому Сергій витирає кров? Чому Марина його заспокоює? Чому столи перекидані?
Мені вже байдуже.
13. Коли мене огорнув спокій і я кивав головою, і казав, що все добре, і казав, що я впорядку, і казав, що буду себе добре поводити, вони ще раз ввімкнули проекцію. А я механічним тоном почав пояснювати: „21 число. Вчора. Коли вимкнули... Звичайний день... В Новому Шермані підписали якусь угоду... Наша збірна виграла ще одну медаль. Офіційно відкрилася нова станція на Д16. Мер привітав технологів з професійним святом. І в Мердебурзі, здається, спекли найбільший торт. Здається... Ні слова про аварії, пожежі чи катастрофи.”
Сергій гарячково нишпорив по базі, шукаючи повідомлення за 21 число. Бо, безумовно, Сергій – все ще не змирився. І ті троє, здається, теж не змирились. Це право господарів. Право ж гостей – чемно чекати. І я чекав, сидячи на підлозі, з Мариною і ще двома.
За кілька кроків від нас я побачив таргана. Він зник за столами, а я почав реготати. Як так, у наш час, коли немає жодних шпарин... коли не може бути жодних шпарин, бо будуємо виключно в нано, ми й досі не можемо вивести отих тарганів. Завтра вони стануть тут господарями. Разом з щурами будуть влаштовувати бали на тілі переможеного замерзлого і спантеличеного Шевченківська. Ну, а ми станемо гостями в їх королівстві і будемо виживати, намагаючись не порушити спокій люб’язних господарів...
14. „Це всі повідомлення за двадцять перше число, – офіційним тоном підсумувала Інформаційна база, – бажаєте переглянути найостанніші повідомлення за двадцять друге число?”
– За двадцять друге число?! – спитав Сергій.
Я підвівся.
– Так, за двадцять друге число, – відповідає База.
Підійшовши до вікна, я побачив, що світає. Значить, зараз десь шоста. В такій годині я встаю зі своєї теплої капсули, йду під душ, потім переглядаю ранкові новини.
В кімнаті запанувала тиша. Її можна зрозуміти, адже як можуть бути будь-які повідомлення, якщо енергії в полісі немає. Взагалі немає.
– Звідки одержуєш повідомлення, база? – тихо запитав Сергій.
– Центральний інформаційний центр Полісу.
Тиша.
15. Я дивився на ранковий Шевченківськ. Люди вже не падають з вікон хмарочосів, адже в полісі небагато будинків, що можуть утримувати тепло так довго. Людських силуетів за вікнами майже немає. А внизу, там на площі біля Адміністрації, усіх шанованих громадян радісно вкрив сніг. Спіть спокійно.
– Оголоси повідомлення, – байдуже перервав я тишу.
16. – Увага, шановні жителі полісу та його відвідувачі. Сьогодні розпочинається сезон. Тому радимо вам не виходити на вулиці, а користуватися підземними і повітряними сполученнями. Будьте обережними і перевіряйте справність вашого біокостюму.
Мер полісу оголосив, що сьогодні розпочинається реконструкція стадіону „Спарта”. 0 7.00 відбудеться урочиста церемонія його закриття на час ремонту. Вболівальники клубу запрошуються на церемонію.
В секторі „Ц54” з п’ятої години розпочався фестиваль шоколаду. Фестиваль триватиме два дні.
Економічний індекс полісу впав за минулих п’ять годин на 0,3 відсотка. Експерти пояснюють це падіння початком сезону.
За ніч відбулося триста пограбувань і сто сорок шість вбивств. Злочинці проскановані, проводиться розшук.
Компанія Фервел розпочне сьогодні демонтаж старого корпусу зорепорту. На час демонтажу та початку сезону, зорепорт буде закритим. Адміністрація зорепорту просить вибачення за тимчасові незручності.
Середня температура на поверхні полісу складає мінус 29 градусів. Бадьорого ранку.
Вибір: Програма „Доброго ранку, Шевченківськ”, „Прямий ефір подій, що відбуваються”, „Спортивні новини”...
– Прямий ефір, – сказав незнайомець.
Проекція почала показувати плани ранкового полісу. Перехожі поспішають на роботу, відкривається нова сесія Ради сенаторів, на стадіоні Спарта готуються до майбутньої церемонії.
17 Наступні дні ми спочатку уважно, а потім механічно переглядали новини. Одного разу там йшлося навіть про Адміністрацію: на ній виявляється офіційно ввели біосистему. І було багато люду, і всі раділи, і мер щось бовкнув. Ми не розуміли, що сталося. Взагалі, хоч щось сталося?! Хто всі ці люди у новинах?! Чому вони на проекції живуть звичним життям, сперечаються на рахунок реформ та майбутнього бюджету?! Хто радісно їсть увесь той шоколад?! Кілька разів мені навіть здалося, що я бачив на проекції себе.
І таким бачили Шевченківськ не лише ми. Звичайно, адже, якщо ми одержуємо відповідну інформацію з Центральної бази, значить і решта світу таким бачить Шевченківськ. Шевченківськ, що запихається шоколадом, вітає своїх чемпіонів та готується до сезону. В сусідніх полісах новини теж були звичними. Світ увійшов у стабільний передбачуваний ритм життя. На проекції. І ми не знаємо, що правда, а що – ні. Ми не знаємо, які поліси живі, а які просто удають живих. І єдине, що нам залишається… єдине, що залишається мені – це слухати Місячну сонату. Таку просту і таку глибоку.
– Вимкніть, будь-ласка, проектор.
