У тісному підвалі бару було доволі гамірно. Я оглянув слухачів. На цей раз їх було дещо більше, дехто доволі таки інтелігентного вигляду, інші з більш пролетарськими писками, очевидно хтось на цей раз поприводив друзів чи знайомих. Всі вони були мені незнайомі, мабуть зустрінь я когось із них на вулиці, то й не привітався. Але шанси зустрітися з ними десь ще, за стінами цього бару, були дуже вже мізерні. Бо ми збиралися лише тут, оповідач і його слухачі.
- Ви знаєте, хто я такий.
Вони схвально загуділи, підтверджуючи мої слова. Вже добре, бо сам я цього не знав.
- Та чому ви так зосередились? Я ж не буду розповідати вам про сенс життя, чи існування бога. Ми не для цього збираємось.
Дехто засміявся, та більшість продовжувала зосереджено мене розглядати.
- Вперше я побачив її у вікно автобуса. Я їхав додому, прихилившись до мутного холодного скла, та розглядаючи вечірнє місто, що повільно повзло мимо. Надворі було холодно і гидко, і десь таке саме коїлося в моїх думках.
Вона спускалася по східцях, що вели від двору одного з будинків. Вірніше навіть не спускалася, а весело стрибала вниз, не зважаючи на негоду. А я проїжджав мимо в автобусі, спостерігаючи за нею.
Я не хочу сказати, що відразу закохався. Швидше ні, я взагалі не знав, хто вона, і навіть не думав знайомитися. Просто, інколи, повертаючись додому, я бачив її там. Вона спускалася вниз і бігла кудись у своїх справах. Це траплялося не часто, може разів чотири за півроку. Але одного вечора вона спустилася східцями та зайшла до автобуса. Придбала квиток, відразу ж його закомпостувала і пішла, щоб сісти у самий кінець автобуса. Вона прихилилася до вікна, і за мить я почув тихі схлипування...
Я оглянувся: довкола стовпом стояв тютюновий дим, та ніхто не зважав, настільки всі зацікавлено слухали мої слова. Може й було щось в цьому неправильне, та я не міг спинитися на півслові. Тож мусив продовжити.
- Я відчув якусь близькість до неї. Не знаю, я ніколи не міг так спонтанно забалакати до незнайомої людини, а тут... я знайшов потрібні слова. Зізнатися чесно, мені теж було паскудно на душі, може саме це й допомогло. Я підійшов та забалакав.
- Не журися. Все не так паскудно, як здається.
Вона здивовано глянула в мій бік. І, хоч не зразу, відповіла: – Ти віриш в це?
- Да. – сказав я, дещо прибрехавши. – Тебе щось мучить?
Я не знав, звідкіля в мене взялося стільки сміливості, мене тисячу разів мали послати за таке нахабство. Але зараз я відчув, немовби мушу щось вчинити. І це штовхало мене казати все, що накипіло на душі.
- Я нікому не потрібна. Відчуваю, що нікому не потрібна.
- Я не буду казати порожнього. Просто, ти помиляєшся.
Вона повернулася і поглянула на мене, просто в очі, в глибину моєї душі, ніби пробуючи прочитати мої думки.
- А ти звідки знаєш?
- Бо сам почуваюся таким.
Я мить промовчав, потім продовжив. – Не бери дурного в голову. Воно того не варте. – мовив я, і помахав рукою. За мить автобус загальмував на зупинці, і я мусив вийти.
На цьому я спинився, очікуючи, як зреагують мої слухачі. Та вони завмерли, ніби очікуючи продовження. Врешті хтось не втримався.
- А що було далі?
- Нічого. Одружився я тоді. Ну тобто не тоді, значно пізніше...
Один із слухачів з посмішкою запитав.
- Слухай, чому ти оповідаєш нам, стороннім людям, такі інтимні подробиці свого життя. Інший із них, більш молодший теж запитав: - Тобі подобається моральний ексгібіціонізм?
Я дозволив собі добрий ковток пива. Потім відповів.
- Мені добре, коли я приходжу сюди, п’ю пиво, слухаю чиїсь історії, чи розповідаю власні. Коли я роблю це, то здається, ніби повертаюся до подій тих днів, від яких лишилися спогади в голові.
Я нарешті дозволив собі ковток пива, щоб змочити горло. Це був умовний сигнал іншому починати свою історію. Я ж ставав одним із слухачів, із своїми думками в голові.
Насправді була інша причина моїх візитів сюди. Цей бар, цей підвал, компанія що збиралася тут, можна сказати клуб анонімних оповідачів, з історіями свого життя, були єдиним, чим я жив, єдиним реальним, за що я міг ухопитися в цьому світі. Колись, у своїх безкінечних блуканнях містом, у пошуках спогадів, я зайшов сюди і спинився. Бо насправді я не пам’ятаю свого минулого. В голові спливають якісь мілкі уривки, занадто фрагментарні, щоб хоч щось пригадати. Цілком можливо, що я не мав його взагалі. І щоб не втратити розум остаточно, я вигадую минуле. І сумую за ним.
