Шоста вечора. Кінець звичайного «напруженого трудового дня». Біля прохідної звичний «корок» із працівників, які поспішають додому. Вітаючись з тими, кого вдень не бачив повільно просуваюся до турнікету. Пропускаю вперед жінок. У всіх якийсь піднесений настрій. Навіть в охорони, яка усім чемно киває. Врешті, опиняюся за межами рідного підприємства. В кількох метрах від прохідної курять Вася і Діма.
– Що, хлопці, – третього чекаєте? – стандартно підшпилюю їх.
– Ні, ми суто символічно, по одному пиву і зразу додому. Йдемо з нами, – відповідає-запрошує Діма.
– Дякую, але не сьогодні, треба додому. Вдома гора справ, а по дорозі ще до супермаркету та на ринок зайти, – відповідаю я.
– Ну, наша справа запропонувати. А в генделику добре пиво – «Балтика» бочкове, холодне! – спокушає Вася.
– Знаю я вас, – парирую я, – спочатку по пиву, потім по «100», і, врешті, серед ночі на таксі додому.
Мужики сміються і я сміюсь.
– Бувайте здорові! – прощаюся і прямую до супермаркету.
З покупками в супермаркеті вдається впоратися швидко, черг біля кас нема, не зважаючи на час пік. Перевіряю – чи забрав чек. Вдома перевірю чи не обрахували. Ніби нічого не купив, а стільки грошей. Чи то ціни виросли, чи то апетити? А ще дивує: от коли що не візьмеш ¬– усе вироблено або вчора, або сьогодні! Як це вдається? Фантастика якась. Тепер ще треба на ринок сходити – купити фруктів. Зусиллям волі змушую себе не дивитися на вагу. Щоб не зіпсувати собі настрій тим, як хвацько мене обважують та обраховують. Такі закони, продавцям теж треба з чогось жити. Звісно, можна було би посперечатися. Зажадати зважування на контрольній вазі. Але що це дасть? Зекономлю пару копійок, а втрачу час та нерви.
От думаю, якщо ми не самотні у всесвіті, якщо ще десь є розумне життя, то там такий саме неподобство як у нас, чи якось краще живеться. Чи там також такі ціни і така сама жахлива інфляція? Зранку болить голова і жінка не говорить? Кожен думає лише як тебе обдурити та образити? Міжнародні конфлікти там теж як у нас, чи живуть дружньо? Цікаві питання. Може є якісь рецепти досягнення того ідеалу, тої ідилії? Чому все так має бути? Зранку прокидаєшся і як на війну. При чому війна починається відразу у ліжку. І так весь день, тільки те і робиш, що слідкуєш як би тебе не обрахували, не обважили, не підсунули щось несвіже або прострочене, не обійшли без черги. І так щодня. Що місяця. Все життя.
От нарешті і під’їжджає тролейбус, перериваючи ланцюжок невеселих думок навіяних відвідуванням супермаркету та ринку. От не ходив би у ті магазини, то й настрій би не псувався. А сходив би з хлопцями пива випити. А потім по «сто». І настрій був би гарним. Сідаю в тролейбус. Саме сідаю, тому що є вільні місця. Оплачую проїзд. Хоча вже на наступній зупинці до салону заходить повненька жіночка бальзаківського віку. А вільних місць, звичайно, вже нема. Встаю та пропоную їй сісти. Після недовгого диспуту вона погоджується. Пропонує на знак вдячності потримати мої пакети. Я відмовляюся, мотивуючи тим, що вони не важкі. Обманюю. Пакети якраз досить важкі, але що зробиш? Така вдача. Дивлюся у вікно. Настрій поступово кращає від споглядання у ньому напівроздягнених самочок, які відважно повиставлявши напоказ свої принади кудись поспішають, або і просто прогулюються. Час від часу трапляються просто відчайдушно гарні екземпляри. Ех – і до когось же вони поспішають, хтось цю красу топче! Не все ж так погано у цьому житті. Нарешті моя зупинка. Виходжу із душного тролейбуса в спекотне міське надвечір'я. З’являється думка зробити сюрприз дружині. Купити їй квітів. Коли я востаннє купував їй квіти? Ще минулого тижня. Тим більше, що квітковий кіоск поряд. Хай їй буде приємно. При покупці квітів райдужний настрій псують траурні вінки та кошики, які теж продаються у тому кіоску. Що зробиш? Таке життя. Все поряд. Радість і горе. Святкові букети і траурні кошики.
Та годі філософствувати. Час додому. Тим більше, що і голод дає про себе знати. Ритуальне «привіт-привіт», ритуальне в квадраті «цьом-цьом» та ритуальне в кубі «–Вечеряти будеш? – Буду!» на цей раз розітнуті врученням букету та її радістю. «З якого приводу?» «Просто я тебе люблю». У вітальні по телевізору показують серіал. Поки я перевдягаюся та мию руки, жінка розігріває вечерю.
– Переключи собі: там на якомусь каналі, я бачила, футбол іде, – каже жінка, заносячи паруючі тарілки.
– Та не хочу футбол дивитися, – відповідаю я згадуючи, що ніякого нормального футболу сьогодні ніби нема, а показують, напевно, муки місцевих аматорів. – Дивися серіал.
Вечір минає за звичним сценарієм, за звичними справами. От уже і дітей вкладено спати. Йду у ванну. Подумки уже обіймаючи жінку, чищу зуби. Уже собі фантазую, що і як зараз буде. Підморгую собі у дзеркало. А що? Ще непогано виглядаю, як для своїх років. Подумаєш – кілька зайвих кілограмів. А луска ще темно-зелена, як в молодого. Ще і не думає жовтіти. І під лускою мускули: ого-го! Щупальця великі і сильні. Ще раз моргаю правим оком, потім лівим. Після цього примружую середнє. Ну хіба можна перед таким красенем встояти?
