Розділ ІХ Там, де тепло
Ми зайшли у під’їзд. З морозу зайти у не дуже чистий і запашний, але теплий під’їзд, що не кажіть, а приємно. Аж захотілося вдихнути на повні груди цей застоялий сморід несправної каналізації, розпружити всі м’язи і думки. Одним словом, розслабитися. Я натиснула кнопку виклику ліфта – і перед нами розійшлися двері кабінки. Я пропустила свою супутницю вперед – вік треба поважати. Натиснула «5», і зі страшенним рипом канати почали піднімати ліфтову кабінку і нас у ній. Я (так я вирішила називати себе в старості, саме з великої літери – щоб хоч якось розрізняти) роздивлялася навколо. На її вустах час від часу ковзала добра усмішка. Не сказати б, що написи на стінках кабіни були надто приємними, але, певно, для неї вони все-таки були такими.
– Моє життя, моя юність, моя безтурботність. Ось «Коля любит Машу». Це Колько з десятого поверху надряпав. Не міг місця для освідчення кращого знайти. Бідна Маша…
– Чому? – втрутилася я у її думки вголос.
– Любив він її, певно, тільки, коли дряпав ось це.
– Та ні, нібито у них все гаразд.
– Поки що. Почекай ще. Побачиш чи радше почуєш її крики радості від цієї любові.
– ?!
– Та заб’є він її. Приведе до хати своїх друзяк по пляшці, нап’ється, дур в голову стрельне, і приревнує її до свого друга-доходяги.
– Ого! Так він же не алкаш!
– До цього недовго.
– І що?
– Ну, заберуть його, засудять, відсидить 8 років і вийде, як ні в чому не бувало. А за 2 роки від туберкульозу згорить.
– Ні фіга собі! – єдине, що я могла сказати. Я в цього Кольку в дитсадку закохана була. А в школі до нього не підступись – такий крутий пацик. Хлопці його всі боялися в школі зачепити – відметелить і не помітить. І чого це його потягнуло пити?
– Пити нікого не тягне. Так виходить. Від безвиході. Його ж після школи відразу до армії забрали. Прийшов мало не калікою. А Машка чекала. Не подивилася, що шкутильгає, бо дебільний сержант так віддухопелив його, аж сухожилля на нозі порвалися, та ще й з головою вже тоді не все гаразд було. Вийшла за нього. Бо не було за кого більше. Це вона так думала. Гадала, якщо пише освідчення в ліфті, значить, кохає. І от, маєш. Кохав. До смерті.
Ліфт зупинився. Ми вийшли.
– Здоров, мала! – мене ніби струмом вдарило. Це був Кольків голос. Так-так, того самого, чию долю я вже знала наперед. Я обернулася сказати «привіт», але його вже не було. Він злетів по сходах – і вже був десь двома поверхами нижче. А може, він мені просто примарився? Щойно про нього говорили – і тут він сам, власною персоною.
– Ні, не примарилося, – сказала Я. – Це був саме він. А я вже і забула, яким красунчиком був колись. В пам’яті лишилася тільки його п’яна фізія і кілометровий перегар. Який жах!
Важко, певно, бачити минуле, знаючи майбутнє. Час не повернеш і людей, якими вони колись були – теж. У цей момент я не заздрила Я. Вона виглядала гірше, ніж розгублена, вона була загубленою в часі і у власних спогадах. Заблукала, як у густому і темному лісі. І жодної стежини, жодної дороги до виходу не видно.
Я дістала з кишені ключ. Але двері були не замкнені. Ми зайшли. Мама поралася на кухні. Тато вже спав.
– Привіт! – весело сказала я і чмокнула маму в щічку.
– Ти чого це так пізно? Бал-маскарад вже давно закінчився.
– Ну, я трохи забарилася, бо… Олька запросила в гості показати нову шубу, то я й пішла. Вибач, мам, я не хотіла, щоб ти хвилювалася.
– Добре. Ти замерзла? Бачу! Зуб на зуб не попадає. Хутко в гарячий душ. А я тобі молока з медом нагрію.
– Ма-а-ам… – я терпіти не могла гаряче молоко.
– Ніяких «маам». Давай.
Я скинула куртку, розклала сукню на ліжку і почваландала в ванну. А Я сперлася об одвірок і, не відриваючи погляд, дивилася на маму. На нашу маму. Сльози стояли у неї в очах. Я швиденько зайшла до ванної, включила гарячу воду і залізла під душ. Гаряча вода стікала по моєму обличчі, змішуючись із солоними слізьми. Жаско дивитися на себе, коли плачеш. Починаєш жаліти себе, і від цього стає ще гірше. Хотілося підійти до Я, пригорнути, погладити по голівці і сказати: «Все буде добре. Вона ось – перед тобою» Та чи допоможе це? Їй так хочеться, щоб мама пригорнула її до себе, погладила по обличчі, як гладить мене, поділилася теплом і напоїла гарячим молоком. Хоч я його ніколи не любила. Не хотілося виходити з ванни, бачити Я зі сльозами в очах, бо, не дай боже, сама розревуся, а мамі ж не зможу пояснити, чому саме. Без пояснень подумає бозна-що, перелякається, що з її доцею-муркоцею сталося щось лихе цього пізнього зимового вечора.
Треба відіслати Я до кімнати, щоб не ятрила мені душу. Все ж таки, як старі люди люблять викликати жалість!
Я вийшла. Але Я уже там не було. Напевне, сама здогадалася, як мені. Я, загорнувшись в махровий халат по вуха, сіла на стільчик. В чашці парувало жовтаве від меду в ньому молоко. Я відсьорбнула. Солодкий напій був навіть приємним. Це Я мене так зворушила, що мені почало подобатися молоко. Не те, щоб дуже подобатися, просто цілком стерпно було його пити. Адже це не просто молоко. Це мамина турбота. А хто так піклується про Я? Треба її запитати про дітей, онуків чи з ким там вона живе.
– Дякую, мам. Я пішла спати – втомилася.
– Чекай, а як там маскарад?
– Нормально. Як завжди. – Мама подивилася на мене зі здивуванням, мовляв, як може бути “як завжди”, коли бал-маскарад в нашій школі вперше. Я чмокнула маму в теплу щоку і пішла до своєї кімнати.
Я сиділа на ліжку і мовчки плакала.
Розділ Х. Про високе
Зранку я прокинулася від страшенного головного болю. Але від чого? Не пила алкоголю, спала як вбита, не ридала перед сном… Стоп! Це ж Я ридала. Що ж це виходить, що мені передаються емоції Я, чи то пак, наслідки цих емоцій.
Я згорнулася в клубочок і лежала поряд. З розплющеними очима.
– З тобою все гаразд? – запитала я.
– Ні. – Ледь чутно відповіла. – Я так мріяла перед смертю побачити усіх дорогих моєму серцю людей, відвідати минуле, щоб знайти нарешті той вищий сенс, що мене тримає на цій землі так довго. І от, сенсу я так і не знайшла. А в минуле повернулася. І що мені тепер з цим робити?
– Стривай. Так ти сюди навмисне повернулася? Але як?!
– Я не навмисне. Я лише мріяла. А бог, певне, почув мої дивні мрії. Може, й не бог… Я опинилася перед тим люстром випадково. Точніше, не випадково – це моє старе люстро – на вигляд принаймні. А як воно стало таким – дивним – я не знаю. Може, смерть недалеко? А може, це вона і є…
– Ні… Ти жива так само, як і я. Але чому ти сенс сподівалася знайти в минулому?
– Всі люди думають, що сенс життя десь попереду. От і я так думала. Та ти це знаєш. Але прожила вік – і не знайшла його. То дай, думаю, спробую пошукати його в минулому – а що, як я просто його не помітила? А вийшло, що сенс життя – це лише міраж, що мріє десь вдалині – тільки руку простягнути, а підходиш ближче – і він віддаляється, бо насправді це всього лише оптичний обман.
– Ти хочеш сказати, я ніколи не знатиму, в чому сенс мого життя? То для чого тоді мені жити?
– Щоб жити. Сенс життя – це не щось конкретне, матеріальне і досягнуте, сенс життя – в його пошуку, в самому процесі, в самому житті.
– Тоді чому ти з’явилася тут саме зараз, коли мені 15? А не в 30 чи коли-небудь ще?
– Знову ж таки, питання не до мене.
– Якщо ти знала, що сенс життя у самому житті, навіщо ж ти його шукала в минулому?
– Щоб змінити це минуле – і все своє подальше життя, надати йому сенсу.
Розділ ХІ. Сніданок утрьох
– Наталочко, ти вже прокинулася? – долинув голос мами, а далі в дверях показалася і вона сама. – Що це ти сама до себе говориш?
– Я?! Та ні. Тобі почулося.
– Ну, добре. Ходи снідати.
– Зараз.
З кухні пахло чорною кавою і свіжими оладками. Каву я не п’ю: це мама собі зварила, а мені насмажила оладок, хоча я вже з тиждень на дієті.
– Ма-а-ам, я ж просила...
– Нічого з тобою не станеться від одненької чи двох. Нічого іншого в хаті просто не було. Підемо до магазину, купимо щось, а тоді і сиди собі на дієті.
– Аякже ж!
Сидіти на дієті я могла лише за умови, якщо нічого смачного вдома немає. Тоді і моїй силі волі не треба працювати. А коли є щось солоденьке і смачненьке – оладки теж сюди належать – то дієта моя накривається мідним тазом. І всі тортури виявляються на марне. Ні-ні, ви не подумайте, що мені спати не дають анорексичні сухі модельки і їхні ноги-патички. Просто завжди хочеться купувати і носити той одяг, який подобається, а не той, в який влізеш. От і страждаю. Не весь час. Періодично. Спочатку набираю вагу – їм як не в себе або просто забуваю, що тістечка і шоколад роблять свою недобру справу непомітно для мого неуважного ока. А потім, коли перестаю влазити в улюблені джинси, які ще з місяць тому висіли на мені, як на вішаку, то хапаюся за голову, а точніше за ту частину тіла, яка не влазить у ті джинси, і відмовляюся від цукерок, тістечок, картоплі, макаронів і всього того, що їдять нормальні люди без таких бздиків фігури, як у мене.
Тож сметанку і варення я відразу відсунула подалі. Все ж менше калорій і зайвих сантиметрів запасу.
Я старалася жувати кожен шматочок пухкої оладки довго й нудно, але це так важко мені давалося! Смачнюща, зараза! Кажуть, що повільніше їси, то швидше наїдаєшся. Вирішила перевірити. Хоча наперед знала достеменно, що однієї – та ще й такої запашної, пухкої, словом, супер-оладки – мені буде малувато. Я не їсть. То я і за неї поїм. Вона не образиться. На відміну від мого шлунка. Але він подасть голос потім. Ну, і подумаємо про це потім.
Замість маминої чорної кави я випила чашку зеленого чаю з м’ятою і медом і відчула себе нарешті добре. Адже за час, який пройшов з початку моїх “захопливих” пригод і знайомства із майбутнім, я нічого толком не їла. Зате тепер вже нарешті відчула приємну наповненість всередині.
Я пішла чистити зуби. А Я так і лишилася сидіти на табуреті. Вона весь час дивилася на маму, поки я їла. А мама її, звісно ж, не помічала. Тобто не бачила. Раз навіть всілася прямо на неї. Я скорчила таку жалібну міну, але стерпіла і не подала й звука. Проте я мало не вдавилася оладкою, коли побачила, як мама “посунула” Я, навіть того не знаючи. А Я мало не впала. Знаю, сміятися зі старих нечемно, а просто так – по-дурному. Тож я стрималася, щоб Я не образилася, а мама не зрозуміла неправильно.
Мама домила посуд і пішла в магазин. А ми з Я лишилися вдвох.. Тата я зранку не бачила. Та і Я не особливо горіла бажанням його побачити.
Ми пішли до моєї кімнати, і тут з’явився він.
Розділ ХІІ. Кіт
Ледь чутний рип дверей сповістив, що він тут. Його лапи ледь торкалися підлоги, він рухався тихо і граціозно, сховавши кігтики у м’які подушечки, ніби й справді хотів нас налякати своєю несподіваною появою. Ні, він не хотів бути непоміченим. Якби хотів, то і лишився б непоміченим. А так, він навмисне зайшов тихо – не як злодій, а як фактичний господар оселі (як привиди в старовинних замках), шляхетно не привертаючи уваги до себе. Але ж знав, хитрюга, що не звернути увагу на нього ніхто ніколи не міг. Самовдоволений і певний свого шарму, як єсенінський Джим.
Проте хазяйська пиха десь зникла, щойно він зауважив невідомий об’єкт. Він притис вуха до голови, а всім своїм розкішним відгодованим тілом притиснувся до підлоги, і так, пересуваючись обережно, проте швидко, перебіг кімнату, і заховався під диваном.
Я хотіла, було, погладити його, але не очікувала такої реакції. Він шмигонув повз неї, як ошпарений. Я стукнула себе по голові “от, дурепа!” і знову засмутилася. Звичка стукати себе по голові і здатність до самокритики збережуться, як бачу, у мене на все життя.
– Чому він тебе не пам’ятає? – спитала я. – Коти ж мають відчувати більше і краще, ніж люди. Я не дивуюся, що мама тебе не бачить, але ж кіт!
– Він відчуває мою присутність – невже цього мало?! А відчувати щось, але не бачити – погодься, досить моторошне відчуття – навіть для кота. Тим більше, що біополе у нас одне на двох. Йому ж не поясниш, як таке може бути – дві особи з одним біополем.
– Відверто кажучи, я про це не замислювалася... А мені ти можеш це пояснити? Бо я в цьому відношенні не далеко пішла за кота.
– Гм... Це мої здогадки. Ти ж знаєш, що з фізикою дружби особливо ніколи не було. Але мені так здається, що це єдине можливе пояснення того, що ми з тобою спілкуємося, бачимо один одного, а всі інші – ні. Нас мусить щось поєднувати – не лише спільна пам’ять, яка, до речі, в мене значно відрізняється від твоєї і якістю, і обсягом. Тому я й думаю, що саме біополе – це те, що уможливлює наше співіснування в одному часі і просторі. І усвідомлення цього.
– А якби я потрапила у твій час – у майбутнє – мене там би також ніхто не бачив, і я би не відчувала ні голоду, ні холоду?
– Щодо голоду і холоду – можливо. Але щодо невидимості я сумніваюся.
– Чому?
– Ну, хоча б тому, що пам’ять у людей завжди була, є і буде. І вона завжди стосується лише минулого. До майбутнього вона не має жодного відношення. Тому мене і не бачить тут ніхто. Просто в їхньому житті такого явища, як я саме в цьому віці і вигляді, не було. А в житті багатьох людей майбутнього таке явище, як ти в твоєму віці і вигляді, було, і можливо, вони тебе аж надто добре пам’ятають. Тому не виключено, що вони здатні тебе бачити.
– Але ж ти казала, що всі повмирали.
Я говорила лише про родичів, які є в цьому часі. А про знайомих, мало знайомих, друзів, їхніх дітей і онуків я не говорила.
– Але ж як діти і онуки моїх друзів можуть мене пам’ятати такою, якою я є зараз?
– Гм... – Я посміхнулася і поглянула на мене, як на недорікувате дитя. – З фото, звичайно. А їх у тебе, слава богу, немало. В усіляких позах і ракурсах. А казала, що не любиш фотографуватися. – І вона знову подивилася на мене з легкою іронією.
Розділ ХІІІ. Мама
Дивна якась Наталочка повернулася зі школи. Не така, як завжди. Хоч і намагається поводитися, як завжди, але ж від мене не приховаєш. І що їй сталося на тому маскараді? Може, посварилася з кимсь із подруг. Хоча ні. Вона не така, щоб брати близько до серця якісь дурні сварки з колєжанками. А може, я її просто мало знаю? Який жах! Усвідомлювати, що ти так мало знаєш свою дитину.
Це в неї від батька. Він також ніколи нічого не розкаже, не поділиться, хоч як би гірко і бридко не було на душі. Важко йому в житті через це. І мені. І їй так буде. А може, вже і є. Розумію, що про почуття важко говорити батькам, але ж я ніколи їй не нав’язувала ніяких категоричних моральних чи будь-яких інших принципів. Завжди намагалася показати, що зрозумію будь-що і будь-кого. А тим більше власну дитину. Так, у неї такий період. Перехідний, кажуть. Тому, певно, і треба втрутитися, щоб перехід стався в той бік, де краще. Хоча що таке краще? І чи мені про це судити, що їй краще. Адже не все, що добре для мене, добре і їй. Та ще й з її характером.
В її віці мені теж не надто хотілося відкривати душу кому-небудь, але не могла – не стримувалася, ділилася і з подружками, і з мамою, якщо це не стосувалося якихсь аж надто особистих речей. Та і про що ділитися було? В її віці з жодним хлопцем не спілкувалася так, щоб впустити близько в своє життя. Та і в неї ж ніби також нікого немає. Але чи знаю я це напевне?
Та і не хочу я їй в душу лізти – захоче, сама розкаже. Така натура людська – вихлюпувати на когось своє життя. Але моя доця не така. Все життя, здається, намагаюся її пізнати, але не вдається. Гени. Це все ті кляті гени. Від татка. От і живе він зі мною, ніби за стіною – високою і міцною – ніколи мене в душу не пускав, хоч ніби і любив колись.
Що ж, нехай побуде наодинці зі своїми думками. А може, це моя провина, що виростила відлюдницю? Жила весь час одна, без братів-сестер, то і звикла бути завжди сама, наодинці з собою. Адже дитину вповні зрозуміти може лише така сама дитина, і аж ніяк не дорослі. По-іншому ми дивимося на світ, хоч і брешемо собі, що пам’ятаємо себе в дитинстві. Але яка ж все-таки коротка та наша, доросла, пам'ять. Все хочемо зрозуміти по-їхньому, а виходить по-нашому, бо, бач, ми більше життя побачили, у нас досвіду більше. Та який там досвід? Він, безумовно, присутній. Але який з нього толк?! Наступаємо на одні й ті самі граблі по кілька разів на день, а потім ще й вважаємо себе мудрішими від наших дітей. Діти хоч не лізуть до праски більше, якщо один раз обпекли собі ручку. А ми граємося нашим життям, гадаючи, що це лише чернетка, а скоро, ось-ось, ще трішки, і почнемо жити по-справжньому, як треба, начисто. Це правда – діти від нас розумніші, навіть в тому віці, коли говорити ще не вміють. Тоді ж яка-така сила диктує нам, що ми маємо право диктувати їм, як жити, що думати, як поводитися. І життя сприймати. Та ні чорта ми не розуміємо в цьому житті! Ні в 30, ні в 55. Просто звикли так вважати, ніби мудрість приходить з досвідом, а досвід – з роками. Бо так вважали наші батьки, батьки наших батьків, і, напевно, Адам з Євою.
А життя ж коротке і нерозумне. То чого тоді пнутися, гризти вудила, намагатися скочити вище голови самого Бога і переплюнути світовий порядок? Піщинка вона і є піщинкою, як би не хотіла стати кришталем.
І моя доня, певно, зрозуміла це раніше, ніж я почала над цим замислюватися. Такий собі неповнолітній геній-мислитель. Ще в пелюшках, бувало, втупиться в одну точку на стелі чи десь за вікном – і ти її хоч брязкальцем розважай, хоч соскою, хоч сам гопки скач – не відірветься. Думало, мале, про цей світ, новий і незрозумілий. Намагалося пізнати і зрозуміти. Та чи вийде це в неї хоч до кінця життя? У мене ще не вийшло. Але ж я не вона, і вона не я.
Головне, щоб не розчарувалася і не плюнула на це заняття. Бо тоді все, гаплик. Це єдина ниточка, за яку підвішена людина до небес, яка тримає її на землі і не дає впасти.
Це розповіла мені вона. Я її скоро побачу. Та навіть і відчую. І буду говорити її голосом і словами. Буду кашляти і сякатися, як вона, і кліпати очима, як вона, – часто-часто. Тільки її думками не можу поділитися ні з ким – не зрозуміють. А Ната, може, і зрозуміє. Тільки не зараз. Згодом. Коли так само побачить у своєму відображенні пооране зморшками лице і відчує незмивний запах незворотності небуття. Не доведи господи! Не хочу остаточно повірити у повторюваність доль. Не хочу давати їй у спадок це. Та хто мене питатиме?
Розділ ХIV. Запах
У ніздрі вдарив запах злежаних речей і чужого дихання. Може, це Ната копирсалася у старих речах з антресолей? Та ж ні. Я їх провітрюю регулярно двічі на рік. Взимку на морозі, а влітку – на сонці. Та і хто міг прийти до нас чужий! Може, сусідка з нижнього поверху? Вона стара, їй нудно самій. Але ж із моєю Наталею їй точно веселіше не стане. Та відрубає їй, що мами вдома нема, і сусідці швидко перехочеться спілкуватися. Та й Левко щось дивно поводиться. Забився під диван, носа не висовує. Хоча, завжди, як я повертаюся з магазину, летить до мене, як із голодного краю, бо знає, що його чекає рибка або печінковий паштет. Аж тут ні. І жоден рибний запах його не приваблює.
– Левчику, маленький, ходи поглянь, що у мене для тебе є!
Кіт ніби й не чує. А де це Натка поділася?
– Наталочко, ти де заховалася, чому не виходиш, я тобі дещо купила. Ходи!
Квартиру і її мешканців ніби підмінили. Кіт заляканий. Донька оніміла. Та ще й цей запах. Чула я вже його. Але де? Крутиться в голові, а згадати не можу. Ну, так, у всіх старих людей цей запах. Але здогад мій не новий.
– Наталю! Ти чуєш чи ні?
Дивно, чому це моїй доні здалося передивлятися свої знімки? Вся кімната встелена килимом фотографій. От прийде (точно кудись пішла) тільки, я їй розкажу про порядок. Чорт! Знову. Скільки не хотіла в молодості бути схожою на маму, але марно. Самій лячно стає від свого голосу – точнісінько, як у неї. І слова навіть ті ж самі. Хотіла наперекір природі бути іншою. Зависоко замахнулася – сперечатися з природою. Цікаво, чи Натка так само не хоче бути на мене схожою в деяких моментах? Певно що! Я ж далеко не ідеал – ані як мати, ані як жінка, ані як коханка… І Орест мене на цьому і підловив. А чого я ще, дурна, хотіла? Не даю йому щоночі, бо в мене, бачте, то місячні, і яєчники ніби розриваються всередині, то голова болить, бо на роботі за день так накричишся, що черепушка аж тріщить. І чого я ще чекала? Щоб він мені вірив і порався сам, у ванній чи під ковдрою? Він здоровий мужчина, в розквіті сил, можна сказати, ну, і сублімував своє лібідо… в іншу. Ну і на здоров’я.
Головне, щоб Натка не дізналася, бо зненавидить. А мені цього якнайменше треба. Батька треба цінувати й поважати, хоч він сам більше цінує й поважає чужих дітей, ніж свою єдину доньку. Цього вона точно, навіть із віком, не зрозуміє. Любити не навчиш (хоч і намагалася все життя це робити), тим більше не змусиш, тим більше, якщо він нічого для цього не робить, щоб вона його любила. А дітям інколи мало того факту, що це батько, їм треба ще й любові та уваги. Хоч у цьому я їх розумію, моя дитяча пам'ять, ще не зовсім розчинилася в дорослих проблемах. Коли філософи замислюються, голови собі ламають над питанням «Що у цьому житті вічне?», я можу їм безкоштовно підказати: прагнення любові. Це не минає. Навіть із віком.
Розділ ХV. Сніг
Гуляти з Я великого задоволення не приносило. Вона якась аж надто неповоротка, хоча, чого я хочу від неї – їй не 15. Але ж це вона сама напросилася, так би мовити, погуляти, ноги розім’яти та і повітрям свіжим подихати. Однак мами вдома немає ще. І кота нервувати зайве нема чого. Я замоталася шарфом по самісінькі вуха, а то ще знову доведеться пити те бридке молоко. Краще перестрахуватися. Я, як і вчора, була лише в спідниці, тоненькій кофтині і домашніх капцях. Але казала, що не холодно. Ми чалапали по свіжому снігу, який тільки вночі випав і ще не встиг розм’якнути під тисячами ніг людей. Та і топтати його вже особливо нема кому. В цьому парку гуляють переважно школярі: хто уроки гуляє, а хто просто гуляє. Та ще пенсіонери. Але зараз канікули, і діти сидять по квартирах і лише з вікна спостерігають за зимою. І лише кілька підстаркуватих пенсіонерських пар прогулюються по засніжених доріжках старого парку. Певно, тому Я сюди потягло. Хотілося подивитися на своїх. Хоча які вони їй свої?! Між ними прірва. Кому, як не мені це відчувати.
Мені захотілося покидатися сніжками, але я згадала, що Я не видно, і ці доброчесні пенсіонери приймуть мене за божевільну, яка сама із собою грається сніжками.
Та ще я забула, скільки їй років. Який же мені товариш в сніжках 95-річна бабуся, яка ледве пересуває ноги. Напевне, за нею простягнувся лижний слід. Я обернулася. Ні! Жодного сліду! Ніби привид зі мною ходить: слідів не лишає, у дзеркалі відображення не має, ніхто її не бачить, а кіт шарахається. Але мені цей привид подобається: він добрий і розумний, ну, хіба що трішки скептичний, зовсім як я. Значить, я собі подобаюся. Це вже добре. Можливо, мене і мої внуки люблять.
– Слухай, – я звернулася до Я і вивела її із задуми. – А внуки тебе люблять?
– Не знаю, – і Я посміхнулася непевною посмішкою.
– Як це не знаєш? Невже цього не видно? По-моєму, такі речі очевидні.
– Ну, взагалі-то любов не є найочевиднішою річчю. Ненависть – так, а любов – ні. Люди ховають часто свою любов у найпотаємніші закутки душі. Вони думають, що від цього вони менш вразливі. А от ненависть приховати неможливо, як би не намагався.
– Вже добре, що не ненавидять, – я зітхнула з полегшенням.
– Хто?
– Ну, внуки твої.
– Я не знаю.
– Ти ж сама щойно сказала...
– Я не знаю, чи любили би мене мої внуки, чи ненавиділи б... якби вони в мене були.
– Як? А діти? А діти в тебе хоч є ? – ви не уявляєте, як я злякалася. Паніка на кораблі.
Я промовчала.
Мовчала вона довго, доки ми гуляли. Сніг злітав з дерев білою порошею. Я навмисне йшла і смикала гілки, щоб потрапити під такий собі снігопад. Не все ж снігові вирішувати, коли йому йти. Мені теж хочеться, щоб хоч що-небудь залежало і від мене. Я мовчала, і я не могла змусити її заговорити. То нехай хоч сніг змушу йти, коли мені того хочеться. На всі мої дитинячі вибрики Я не звертала жодної уваги, а може, вдавала, що не звертає. Хоча що для неї може бути в цьому нового? Усе це вже колись було в її житті, але сумніваюся, що такі дрібниці можна пам’ятати. Хоча я завжди пам’ятаю саме дрібниці. Якісь важливі події вилітають у мене з голови. Напевно, після стресу мозок намагається звільнитися від причини стресу і забуває просто про них, витісняючи у непам’ять. А щось приємне він тримає завжди напоготові. Думаю, вона все ж таки пам’ятає цей сніг. Я би запам’ятала.
Розділ ХVI Повернення
Боюся, що цей сніг останній, який я бачу у своєму житті, – сказала Я, коли ми піднімалися в ліфті додому.
– Чому? – ця фраза була як сніг (вибачте за тавтологію) на голову. Мені невтямки було, що Я, можливо, думає про свій відхід у небуття.
– Відчуваю.
Я не готова була до цього. Хоч переді мною була стара 95-літня бабуся, чомусь про смерть мені думалося найменше. Може, через те, що, якщо вона вже дожила до цього віку, то їй недалеко і до безсмертя? Але це було лише моє сприйняття. Що робилося в її голові, я не знала. Та, відверто кажучи, і не дуже то й хотілося. Мені було про що подумати і з дзвіниці свого віку.
Я ще нічого не розуміла в цьому житті. Хоч і весь час намагалася. Але, певно, що більше зусиль ти докладаєш, то менше у тебе виходить. Наприклад, я не можу й досі зрозуміти, що знайшов такого в Ольціній матері мій тато – такого, чого б не мала моя мама. Невже вона встигла йому набриднути? Але ж тоді і Олькина мати так само йому мала би вже набриднути. Хоча…
Усі вони – і тато, й мама – думають, що я нічого не знаю, навіть не підозрюю про злам у їхніх стосунках. І тому мама повірила мені, ніби я ходила дивитися Ольчину шубу. Та я би нізащо у світі не ступила тепер на їхній поріг! Татові, певне, зраджувати нічого не коштує, але мені йти слідами його відступництва зовсім не посміхається. Бридко. Запах його одеколону приємний лише у нас в хаті, але аж ніяк не в чужому домі. А Олька вдає, ніби все нормально. Але ж я не дурна, тим більше не сліпа. Цікаво, скільки ще мене триматимуть за дурну? Певно, вічність. Не скажуть же мені у вічі про це, принаймні доки зовні у нас ще є сім’я. Тата не пробачу, скільки б не просив. І не проситиме.
Маму шкода. Не через татову зраду – через те, що вона боїться зі мною поділитися своїм болем.
– А з ким тато залишиться? – запитала у Я.
– З собою.
– Тобто?
– А він ні з ким ніколи і не був. Він завжди сам по собі, незалежно від того, хто фізично з ним поряд. Мар’яна його через це покине. А мама терпітиме до смерті.
– То значить, мама помре раніше тата?
– Ага.
– Блін. Яка несправедливість!
– Чому несправедливість? По заслугам. Повір, на старість залишитися самому це не найприємніше.
– То він буде геть самотнім? І без мене?
– Я з ним спілкувалася тільки через маму. А після її смерті не бачила в тому потреби – ні для себе, ні для нього. Не думаю, що він страждав дуже через це.
– Яка фігня! Оце той пшик, що лишиться від моєї сім’ї?
– А ти думала, що все так рожево у житті? – і знов іронічна посмішка.
– Ні, не думала. Але ж і не так паршиво. Хотілося вірити, що існують якісь вічні цінності, які не змінюються, тим більше не зникають з часом.
– Твої думки зміняться, побачиш. Можеш мені вірити.
Ще б пак! Ясна річ, хоч-не-хоч, а повіриш, коли тобі в очі дивиться жива очевидність.
Ліфт зупинився. Ми вийшли. Я дістала ключі і вставила в замок. Але, що за фігня, ключ не той. Тобто ключ той, що і був. Але замок не той.
– Дай-но я спробую, – сказала Я і дістала з кишені якісь ключі.
Вона вставила їх у замок – і двері легко відімкнулися.
