Я вирішила влаштувати собі свято. Адже мені потрібно зовсім не багато для того. Достатньо лише гарного настрою і більше нічого. Ну хіба що ще теплої м‘якої ковдри, здоровецької чашки запашної міцної кави з лимоном, що її я щойно зварила власноруч, кілька едозволенно здоровенних бутербродів та включеного телевізора. Я вкрай рідко дивлюсь ТБ, проте зараз мені можна. Мені можна все і обпиватися міцною кавою з лимоном і напихатися бутербродами з ковбасою. Все крім одного – палити.
Дивніше всього те, що зараз я і не хочу палити. Вперше за довгий-довгий час. Навіть коли я вирішила перестати катувати свій організм нікотином та смолами заради НЬОГО, тому що ВІН так попросив. Навіть тоді, попри неймовірне бажання перейти до лагерю противників нікотину у мене ніц не виходило. Все рівно через тиждень-другий купувала чергову пачку цигарок.
Я давно так добре себе не почувала. Так давно, що навіть не пам‘ятаю коли саме. Мабуть ще в дитинстві, коли тікала з уроків а залазила під ковдру взявши з книжкової шафи чергову “жертву” яку ковтала за пару вечорів.
По телеку показували старий-старий фільм про мушкетерів. Той в якому головну роль поганенько, проте завзято грає Боярський. Цікаво, те що він поганенький актор, принаймні судячи по цьому фільму, я помітила лише зараз. Але від цього “кіно шедевр” радянської епохи гіршим не став.
Від нього все рівно пахло карамеллю.
Природу цього феномену я ніколи не могла пояснити, навіть самій собі. Не те, що комусь іншому. Але від деяких старих фільмів пахло. Ні не нафталіном та пилом книгосховищ, а карамеллю, морозивом, апельсинами та шоколадом. Правда згодом з‘явились фільми із запахом чіпсів та пива. Але то вже було зовсім, зовсім інше.
Так ось, фільм про мушкетерів пах саме карамеллю. Давнішньою, солодкою теракотового кольору під назвою “Киць-киць”. Ці кубики були зазвичай твердючими і погано розгортувались. Тому доводилось засовувати їх до рота прямо у папері, який вже, коли був добре розмочений слиною, відставав від карамелі. І саме тоді і починалось саме цікаве. Розжувати таку карамельку було справою нелегкою. Вона була надзвичайно тверда і для того, аби вона розм‘якла хоч трішечки її необхідно було дуже довго тримати її у роті. Проте, звичайно, витерпіти це було не можливо і щоб прискорити процес я її починала жувати. Жувати відчайдушно до болі на обличчі . Карамелька приставала до зубів та склеювала щелепи. Але я продовжувала несамовито жувати поки вона не ставала все меншою і меншою і повністю не щезала.
