Я прокинулася досить рано, зважаючи на те, що люблю поспати інколи до обіду. Приготувала примітивний сніданок з чаю та цукерок, подумала про все на світі. Прокинувшись, одразу вирішила, що не буду залишатися у бабусиній квартирі, а похожу, наберуся натхнення та придбаю необхідні для мене речі.
Я прибрала (хоч се гучно сказано, бо ще не встигла насмітити), зробила макіяж (хоч не надто любила наносити його на своє обличчя, та сучасна мода і хотіння не відставати від неї брали верх наді мною), одягнулася, перекрила крани з водою та газом (про всяк випадок), вдягла на свої зелені очі великі сонячні окуляри та кепку і натягнула козирок так, щоб не було видно зіниць. Хоч за вікном лютий, проте сонце світило з якоюсь невимовною силою, наче хотіло розтопити останні залишки льоду на вулицях міста та у людських серцях і пробудити нестримне бажання жити, а не існувати. А в тім, це була не єдина причина чому я їх вдягла. Я просто хотіла сховатися від усього світу, не хотіла, щоб мене хтось впізнав, помітив чи зачепив з своїм дурнуватими пропозиціями, які, на його погляд, були надто важливими для світу, розвитку цивілізації та найбільш ваговитими для нього самого.
Закриваючи вхідні двері, я підспівувала про себе «Все буде добре» і вірила, що насправді буде так, а не інакше. Мені було страшно іти по до болі знайомих сходах старенької чотирьохповерхової «хрущовки». Проте я не дрейфила від сходових кліток чи від сусідських дверей, або, навіть, від самих сусідів, котрі могли зробити із чогось дуже маленького і незначного проблему світового масштабу. Мені, мабуть, було не по собі від вчорашнього. В мене таке часто траплялося. От, наприклад, зроблю щось, а потім цілими днями не можу зрозуміти чому так вчинила. І тепер я не могла зрозуміти. А в тім, навіщо мені цим перейматися? Є і інші нагальні проблеми, які необхідно вирішити не сьогодні-завтра: треба купити речі, які я потім закину десь далеко-далеко і навіть не згадаю про їхнє існування на території свого дому; чисто символічно виконати домашнє завдання (так, щоб вчителі потім не сварилися), а ще не забути полити вазони у себе вдома та погуляти з котиками, зробити декілька дзвінків, аби привітати кількох знайомих з минулими іменинами та сотворити нове «дитя», себто новий твір.
Я дійшла до останніх п'ятьох сходинок та призупинилася. Перехрестившись, відкрила ногою (я часто любила витворяти таке) старі та пошарпані, зроблені ще у старий-добрий радянський час, промальовані незліченною кількістю раз дешевою глянцевою фарбою, вхідні двері. Сонце сьогодні було на висоті: воно світило так, наче нині звичайнісінький літній день. Проте, як кажеться у одному вірші, світило, та не гріло сонце золоте. Його промені осліпляли очі усіх пішоходів та тих, хто ще спав в обнімку з своєю коханою людиною чи старим і вірним собакою, даруючи надію на те, що скоро стане тепло і затишно, не буде слякоті та болота, яке пристає до черевиків і потім дуже тяжко відмивається від підошов.
Біля лавки, що була вже безліч років навпроти входу і на якій просиджували свій день бабусі-пенсіонерки, та грали на гітарі перед службою в армії юнаки, стояв якийсь хлопець та тримав у руках букет. Я не надто придивлялася до нього, бо вважала, що він не має жодного навіть віддаленого відношення до мене, проте я помилялася... За мить цей молодик підбіг і схопив мене за руку. То був мій тепер знайомий та нічний провідник Тарас.
- Привіт, - сказав він невпевнено та схвильовано
- Здоров. А ти що тут робиш? - відповіла я здивовано. Таки-так, чого, а такої
зустрічі я нізащо не очікувала. Я впевнена, що у моїх найбуйніших та
найзухваліших фантазіях я і близько не мріяла про таке.
- Взагалі-то на тебе чекаю. Ось, це тобі.
Він дає мені букет жовтих хризантем та лагідно всміхається. А мені так приємно від цього! Та я не показую се. Натомість кажу йому:
- В честь чого?
- Просто так. І в честь того, що ти така хороша дівчина.
- Дякую тобі. А навіщо ти тут стояв? Невже для того, щоб подарувати мені
квіти?
- І для цього також. Я хотів запросити тебе кудись, якщо ти не заперечуєш,
звичайно.
- І що ти думаєш, що я погоджусь? А якщо ти маніяк чи якийсь злочинець і
переховуєшся від закону?
- Навіщо ти так? Повір мені, я не такий. Та хіба маніяки бувають такі, як я?
Ні, я слабодух. Муху вбити можу, а людину - ніколи.
- Навіть за мільйон?
- Навіть за мільйон.
- Я думаю, що з цим ти трішки закрутив. І куди ми підемо?
- Хай це буде сюрприз.
І ми пішли. Якщо чесно, не мало жодного значення куди і навіщо. Я до сих пір не розумію чому я погодилася. За свій короткий час блукання по землі, я вже навчилася відділяти хороших від негожих та благородні помисли від задоволення своїх фізичних потреб. Як то кажуть: «Життя навчило». Та й інтуїція моя мене ніколи не підводила. Хто-хто, а вона завше говорила мені правду, тільки правду і нічого крім правди. Стара-добра інтуїція витягувала мене буквально за шкірку, коли я опинялася по вуха у багнюці. Вона допомагала мені зробити єдиний правильний крок, який ставав тоді суперуспішним.
Проте все вище перераховане не мало ніякого значення. Головне, що мій Eсlat був поряд. Вам може здатися, що це просто підлітковий вік і не більш. Але це точно не так. Ми весело говорили і мені здавалося, що весь світ заздрить нам. В той час я бачила лише його карі очі. Такі бездонні та веселі. Він міг нічого не говорити, бо все було в його очах. Вони виблискували лагідністю і щастям та знову ставали тьмяними при одній згадці, коли я казала, що скоро поїду в інше місто на науку.
Біля озера Тарас раптом зупинився та сказав мені:
- Стань моєю дівчиною, будь ласка.
- А тобі не здається, що це...
- Так, я знаю, що це може видатися смішним та, подекуди, нерозумним,
проте я... я... Розумієш, я знаю тебе заочно вже більше трьох років. Ти
приходиш до мене у крамницю, купуєш, що треба та ідеш.
Він побачив, що я хочу втулити своє слово і почав говорити ще швидше.
- Спочатку я вважав тебе звичайним покупцем, але потім почув, як ти ведеш радіопрограму, побачив, як ти виступаєш, прочитав твої твори, а вже пізніше побачив тебе у Оксани і збагнув, що не маю права відпускати. Я знаю, що можу тобі не подобатися, та все-одно плекаю надію на те, що ти мене не відкинеш від себе. Я тебе благаю, не квапся, подумай. Можливо, ти зможеш відповісти взаємністю?
Я не надто довго думала і приблизно через дві хвилини сказала:
- Ну що ж. Я прослухала твої аргументи. Ти знаєш, дуже переконливо.
Говориш ти вправно (добре локшину на вуха вішав!). Все це добре. Але
скільки тобі років?
- Двадцять три.
- А мені сімнадцять. І ти готовий проводити свій час з неповнолітньою?
Дивись, бо тебе можуть засудити за розбещення.
- Не страшно. Я ж ні про що таке не думаю.
- А ще я не зможу ходити з тобою пізніше шостої години вечора.
- Переживу. Можна по телефону спілкуватись.
- У мене характер інколи нестерпний. Та чому інколи? Завжди!
- Бувало і гірше. Я також не подарунок.
- А ще...
- Не намагайся мене відговорити. У тебе нічого не вийде. Я якщо щось
вирішую, то це назавжди.
Ось так я отримала його у якості хлопця. Раs possible! І це правда. А ж самій не віриться. Ми ще дві години ходили навколо озера та дізнавалися більше одне про одного.
Я навіть не могла уявити, що він такий смішний. Він розповідав мені багато чого про своє насичене пригодами та перипетіями життя і воно здавалося мені якимось романом чи кінофільмом, яке сповнене небезпек та цікавих фактів. Я знала багато хлопців, які розповідали мені анекдоти та намагалися розсмішити, проте це все марно. Вони не знали, що потрібно дівчині, а просто вгадували. Тарас явно був не такий, як усі вони. Я могла говорити з ним про все на світі і він розумів мене. Він мій єдиний хлопець, який знав більше від мене. Більшість молодиків, які підбивали до мене клинки не знали і половини того, що пізнавала я. А з Тарасом я могла бути вільною у своїх твердженнях та роздумах. Він таки особливий. Значить я не помилилася, коли назвала його Eсlat. Невже вперше в житті я не зроблю грубої помилки за яку потім буду шкодувати ціле життя? Невже це все реально, невже воно не сниться?
Я знаю, що вам може видатися натягнутим та цілком нереальним, але воно було насправді. Се казка, котра закрутила мені голову та поневолила на довгий час, забрала у свої тенета і не давала вибратися з них. Байка, яка мала cвій досить цікавий повчальний зміст. Але я до сих пір, коли згадую сей день, кажу собі : «Pas possible!»
Частина III
Recontre (Зустріч, побачення)
І
І ось настав той день. Ура!!! Як казали у одному фільмі: «Жизнь удалась» Навіть у своїх бурних фантазіях я не могла уявити, що це БУДЕ. Я чекала на сей день, дайте подумати,... 18 місяців, 5 тижнів, 85 годин (це приблизно).
Встала зранку. Зробила зарядку. Помилася. Поїла. Почала підбирати вбрання. Скільки у мене лахів! А вибрати нема що. Помучившись годинку-другу, таки обрала. Можливо, моє вбрання не виглядало надто вражаюче, проте в деякій мірі виділялось своєю оригінальністю: коричнева спідниця з бісером (мабуть, зараз таке у моді), туфлі на шпильці (моя мрія), біла сорочка з відкритим декольте та короткими рукавами (моя щаслива), сумочка та капелюх, адже сьогодні дуже жаркий та сонячний день. Тим паче, в цьому вбранні я почуваюся комфортно. А то б натягнула на себе казна-що і не знала б як поводитись. Потім почала накладати макіяж: старалася, щоб був не буденний і не крикучий. У мене вийшло! Та що я радію наче мала дитина? Це ж лише зустріч. І не більше. Та як би там не було я повинна виглядати бездоганно. Та ні, це не просто зустріч. Можливо, для Тараса так, а для мене точно ні. Це ж моє перше справжнє повноцінне побачення. Не подумайте, що я раніше не зустрічалася, та це було зовсім не романтично. Я подекуди зовсім не хотіла тих зустрічей. Але, для того щоб їх не засмучувати, таки погоджувалася. Усі мої попередні кавалери запрошували мене у парк (дивитися на нього уже не можу), до своїх домівок (ніколи не ходила, бо всяке може бути), або у якісь «забігайлівки», котрі просмерділися дешевими папіросками та оковитою і були насичені обкуреними та п'яними молодиками, котрих, до речі, після такої кількості випитого тягнуло на подвиги. А Тарас запросив мене до мого улюбленого маленького та затишного кафе. Фантастика!
Радіючи всьому я вирушила до центру нашого славного міста. Довелося іти повільно, адже я вийшла на дві години раніше від назначеного часу. По дорозі зустріла своїх однокласниць. Хоча навіть вони не могли зіпсувати мені настрій. Перекинулися декількома словами про воду і погоду та й розійшлися. Хвала і шана Богові, що вони не почали розповідати про своїх «зразкових» кавалерів, про їх романтичні стосунки (не без сексу і алкоголю), вихвалятися ними (було б чим) і все таке і тому подібне. Говорячи стисло, про все те, що я і близько не хотіла слухати. Принаймні сьогодні.
Погода просто чудо! Сонечко світить та виграє на озері різними промінчиками, створюючи химерні малюнки; вітерець підіймає вгору порох з доріг та закручує його у дивовижному танці; люди нікуди не квапляться, а повільно та романтично прогулюються у парку, насолоджуючись присутністю поруч коханої людини. Все просто чудово. Навіть дивовижно. У моїх вухах, як завжди, чутно лише одне: «Буду завжди, ти так і знай, другом твоїм, ну і нехай...» Ця пісня, так би мовити, є гімном мого життя (не враховуючи «Ще не вмерла України...» та «Зелені очі»). Весняно-літня Коломия просто прекрасна! Се й не дивно, адже це місто стоїть на березі Пруту у мальовничій місцевості Прикарпаття. У цім місті хоч-не-хоч опинишся у тенетах світлих почуттів.
Зважаючи не те, що я є дуже пунктуальною, мені не хотілося прийти до назначеного місця першою. І ви знаєте, переборюючи себе, я запізнилася тільки на 7 хвилин. І це, мабуть, тому, що я не хотіла його втратити. Тарас був людиною рішучою, тому міг подумати, що я не прийду. А я не хотіла його втрачати. Нізащо. Eсlat був занадто дорогий для мене. І не тому що він був моїм найкращим другом, і не тому що він мене ніколи не покидав, і навіть не те що він був моїм хлопцем, а тому що ніколи не завдавав мені болю. Я могла говорити Тарасу все і навіть більше, і він розумів мене. Сей рік багато значив у моєму строкатому житті. Я знайшла Тараса. А може він знайшов мене? Та як би там не було, зараз ми разом. Я розумію, що се звучить дико, але Тарас був моїм першим справжнім коханням. Дехто казав, яке може бути кохання? Справжнє! Тарас ніколи не робив те, що я не хотіла. І я його за те цінила. Тепер я знаю точно, що такого хлопця у мене вже не буде.
Того дня у кафе ми тільки говорили. Я заслуховувалася його розповідями. Хоча що в них такого надзвичайного? Звичайні інциденти, які можуть траплятися з усіма. Але з його уст це звучало, наче фантастичні та неймовірні історії з інших світів. А чого варті його очі... його волосся... його голос... він сам...
Ми не цілувалися, не обіймалися. Ми просто говорили. Мені цього вистачало. Хоч мої батьки чи рідні завше вислуховували та допомагали мені, та то все було не те. З Тарасом я почувала себе захищеною. Я могла дозволити йому практично все, бо я знала, що він ніколи не образить і не скривдить мене. Тарас наче з іншої планети звалився на сю і не знав що означають слова «завдати болю». Мабуть, майже всі дівчата хотіли б мати біля себе такого хлопця. Але я ні з ким не збиралася його ділити. Ні з ким.
