Вересневі коні паслися на лузі. Трава виблискувала росою... і тут під руки полізло порівняння "як діамантами", але то була б неправда. Діаманти - красиві, правильної огранки - налиті холодною водою пихатої байдужості. А та роса була живою,прекрасною, трохи втомленою, як сумна сорокарічна жінка.
Вони так ідеально пасували одне одному: отіі коні вересневої днини і миготливе море мокрої, як лице заплаконої дівчини, трави.
Я споглядала на цю дивовижучерез запилене вікно електрички і думала про щастя. Що воно і є ось таким тихим, непоказним і справжнім, як втомлена трава,як покірні коники, як трепетні краплі сліз під осіннім сонцем...
