- «Як пахне! Прямо дух забиває. Хоч би двері прикрили !» - Рудий безхвостий кіт, на прозвисько «Малюк», лежав на траві й мружився від весняного сонечка. Навколо щебетали пташки, вітерець лагідно гладив хутро, але думки «Малюка» були не про цю чудову погоду. Він увесь перетворився в нюх; його ніздрі жадібно роздувались, втягуючи повітря, наповнене ароматом свіжої шинки.
- « Ні, не піду! Краще поніжусь на сонечку.» - В Малюка ще боліла спина, по якій тільки вчора, отримав віником від господині.
- « Але ж, як пахне! Ще й спеціями приправили.» - Кіт перевернувся на інший бік, щоб не бачити шпарки в дверях, із якої йшов запаморочливий дух.
- «Краще на метелика подивлюсь!» – Він примружився до сонця, вдаючи з себе безтурботного. Та шлунок не дав йому розслабитись, нагадавши про себе. У животі забурчало й у рот, набігло повно слини.
- « Але, що тут такого, я просто підійду і зазирну, чи великий той шматок.» - Малюк повагом підвівся і неквапливо підійшов до дверей. Шпарина була мала, і коту не вдалось навіть зазирнути в середину веранди.
- «І чому вони дверей не зачинили? А потім, казатимуть, що я в усьому винний. Та хіба тут встоїш, перед такою спокусою?» - Малюк просунув у щілину лапу, зачепив кігтями із середини, потягнув до себе і тяжкі дерев’яні двері прочинилися настільки, що могла пролізти голова кота. Малюк із силою пропхнув голову, напружився й зайшов до заскленої веранди. Тут, уся безтурботність кота, де й поділась, він став злодійкувато озиратись. На порозі, біля дверей, його вже чекали подружки – дві пухнасті кицьки, що перед цим теж «не звертали уваги» на прочинені двері.
- «Я так і думав, м'ясо в каструлі, ще й кришкою закрите. Але я тільки загляну, чи добре посолене.» - Малюк швиденько підбіг, до великої емальованої каструлі і втягнув у легені повітря. Тут м'ясо вже так пахтіло, що кіт, мало не зомлів. Під ложечкою так засмоктало, що він уже на міг гаяти часу. Безхвостий злодюжка, заходився працювали лапами, намагаючись відкрити тяжку кришку. Кіт шкріб, кусав її, але закривка була тяжка й не піддавалась. Та Малюк був не з тих, хто швидко здається, він прикладав усе своє вміння й хист, щоб, хоч зрушити ненависну кришку з місця. На кінець, після кількох невдалих спроб, накривка таки посунулась, даючи змогу рудому просунути лапу до середини. Малюк, швиденько, підчепив її кігтями й тяжка залізна накривка із грюкотом покотилась по підлозі.
Коротка руда шерсть на спині кота настовбурчилась від оглушливого гримотіння, він зіщулився й хотів тікати, та відступати було вже пізно – на дні каструлі лежав: великий, рожевий, соковитий, запашний, смачний шматок м`ясааа!!! Очі в Малюка покругліли, вуса стали дибки, він уп'явся зубами в шмат, і виволік його з каструлі.
- А, що це за тарарам? Хто там, уже хазяйнує? - донісся з кухні голос господині.
Наляканий кіт кинувся тікати на двір. Та як би ж то, просто тікати, у зубах він міцно тримав свою здобич. Але кусень м'яса був настільки великий і тяжкий, що переважував Малюка. При кожному стрибку, він, мало не перевертався через голову. А із двох боків, ніби ескорт, кота супроводжували подружки-кицьки.
- Дай, шматок! Дай, шматок! – волала по черзі, кожна з них.
- «Ото приставали, надокучливі, що б вам заперло…» - вилаявся подумки Малюк. – Дай те, хоч самому вкусити. Але ж і тяжкий кусень, скоріше б у сховку.»
До кролячої клітки, де зазвичай він ховався від переслідувань, було ще далеченько, а господиня вже кричала з веранди:
- Ой, лишенько, усю шинку витяг!
І от, нарешті, рятівна сховка, тут можна й дух перевести, аби тільки ці, набридливі кицьки, не вкрали роздобуток. Він уже згрупувався, щоб шмигнути під клітку.
- «Але, що це? Тільки, не це! В-і-і-і-н-и-и-и-к!!!» - прямісінько перед носом Малюка, з’явився, такий знайомий, ще з учорашнього дня предмет. Зразу ж згадалось, як болісно він приставав до спини. Яка тут уже здобич, аби шкуру врятувати. Кинувши шинку, Малюк прожогом кинувся в кущі. Більш за все на світі, кіт боявся віника в руках у господині.
- Ах ти ж шкіднику, злодюго, я тобі зараз задам!.. – лунали погрози за спиною в кота.
Віник прошурхотів над головою й врізався в огорожу.
- Фу, пронесло! – видихнув полегшено кіт, шмигнувши в зарослі.
- Що, рудий, спіймав облизня? - кудкудакали, аж заходились зі сміху, кілька чубатих курей.
- « Хай тішаться, пустоголові. Забули, певно, як получали прочуханки за розриті грядки» - Малюк не став сперечатися з «дурними», а зневажливо поглянув у їхній бік, пхекнув і поплентався на своє улюблене місце.
Уже з під куща смородини, кіт спостерігав, як ґаздиня дістала з під клітки м'ясо, обмила водою й понесла назад до каструлі вимочувати в розсолі.
Через хвилину Малюк уже знову, ніби нічого й не сталось, лежав під квітучою смородиною й тільки, облизував лапи, що ще пахли м’ясом. Він думав, що до вечора господиня забуде про його провину й почастує, як завше, теплим козиним молоком. Удаючи, що нічим більше не цікавиться, а тільки мріє, він знову, мружив очі проти сонця. Та з-під замружених повік, він пильно стежив за безпечним горобцем, що, втратив пильність, розніжившись на сонці, і неподалік поринав із головою в кубло пилюки, щойно покинуте курми, при цьому, радісно цвірінькаючи.
