книга: “Гордість і упередженість” (Pride and prejudice, 1813), Харків, “Фоліо”, 2005
автор: Джейн Остен
фільм: “Гордість і упередженість” (Pride and prejudice), 1995, телефільм
режисер: Саймон Ленгтон
Жіноча проза померла. Ця сумна подія трапилася близько ста років тому внаслідок важкої хвороби – емансипації. Неймовірне число реанімувань зазнало поразки, адже неможливо вже відтворити ту ситуацію, де жіночий світ зустрічався з чоловічім лише у нечисельних, оговорених етикетом місцях перетину. Чим дивитися на сучасне гидке видовище розкрашеного трупу жіночої прози, краще згадати ті часи, коли померла була юнкою, а її вихователькою-англійкою була міс Джейн Остен.
“Мені здається, що будь-яка особистість має схильність до певної хиби, якоїсь природженої вади, котру не можуть подолати навіть добра освіта і виховання”, - каже Елізабет Бенет, головна героїня роману, у назву якого винесені ці хиби й вади. Зіткнення таких рис характерів і є основною сюжетною лінією твору. У книзі не буде карколомних пригод, дуелей, шаленого кохання – звідки вони в затишній англійській провінції? Двадцятилітня Елізабет дала б собі раду і з ними, але свою сильну вдачу змушена пристосовувати до розв’язання таких проблем як боротьба зі спробами матусі нав’язати огидного нареченого, вибриками молодших сестер, допомога м’якій старшій. До того ж їй освічуються два зарозумілих джентльмени, а третій, саме той хто їй сподобався, викрадає її молодшу сестру…
Серед творів Джейн Остен (1775-1817) є такі відомі як “Емма”, “Чуття й чутливість”, “Менсфілд Парк”, але саме Елізабет Бенет стала її найвідомішим персонажем (напевно, через багато автобіографічних рис, що визнавала й сама письменниця), а “Гордість і упередженість” досі виставляють шкільні драмгуртки англомовних країн.
Не дивно, що й екранізують цей твір мало не кожні десять років (останню версію 2005 року краще не дивитися – навіть присутність Дональда Сазерленда та Кіри Найтлі не рятує ту халтуру). Але найбільш відповідально до справи підійшли співвітчизники Остен – британська компанія ВВС замовила телефільм режисерові Саймону Ленгтону (автор багатьох телефільмів, у тому числі деяких серій “Джівса й Вустера”, “Пуаро”) і не помилилася з вибором. Автентичнішої екранізації тепер сподіватися годі: зелені англійські газони, маєстатичні провінційні (егеж, отака у них периферія) оселі місцевого середнього класу, кумедні жіночі капелюшки того часу та сукні a la мадам Рекам’є. Читаючи твір, перед очима не виникає певного візуального образу головної героїні, втім, з першого погляду на акторку Jennifer Ehle розумієш – це Елізабет. Тиха врода, спокійна вдача, розумні очі, що обіцяють незалежність суджень та неуважність до світських правил, що на ту пору межувало із зухвалістю та непристойністю. Colin Firth грає одного із залицяльників Елізабет – Дарсі. Про виконання ролі можна сказати тільки те, що грати у Голівуді (навіть у сучасній дурненькій комедії “Щоденник Бріджит Джонс”) йому дали персонаж з тим же ім’ям – настільки міцно тепер асоціюється зовнішність та поведінка цього актора із книжним образом.
Недоліком цього фільму (як і будь-якої, втім, екранізації творів Остен, взяти хоча б “Емму”) є втрата роздумів письменниці. На сторінках своїх книг вона промовляє багато цікавих стверджень, спостережень, подеколи парадоксальних (не забуваймо, наближується доба Оскара Вайлда) афоризмів. Проте вводити закадровий текст режисер (справедливо) не став. Це пішло на користь загальному враженню від фільму, але створило і певні незрозумілі місця для тих, хто ще не прочитав книги.
Не маючи, зрозуміло, жіночої інтуїції та проникливості, я аж до кінця роману не підозрював кого обере собі Елізабет. У фільмі ж, промовисті погляди майбутнього нареченого одразу ж зрадили закінчення твору. Хоча для англійських глядачів це не стало сюрпризом, адже для них, на щастя, цей твір – класика.
