| © Тетяна Дігай, 14-10-2008
|
Кожухов Денис. ГУМОВИЙ КИЇВ РОЖЕВИХ МРІЙ: Роман. – К.: Дуліби, 2008. – 228 с. – (Книжечка для дамської сумочки).
Денис Кожухов – 28-річний киянин, працює пекарем-кондитером, хоча за фахом – будівельник. Пише пісні й виконує їх, акомпануючи собі на гітарі. Література, як він про себе пише, стала його життям: ,,Чи письменник я? Так! Я можу це промовити гучно, і не остерігаючись нічого навкруги. Адже письменник – це не той, хто може писати, а той, хто не писати не може” (,,Про автора”).
У романі, про який ідеться, події відбуваються на межі двох вимірів – реального й містичного. Тепер це модно, і майже всі молоді письменники починають із того, що ,,готують коктейль”, змішуючи все, що під рукою: автобіографічні факти-цікавинки, жахливі сновидіння, сексуальний досвід, і багато-багато з того, що було вичитано з улюблених книжок. Денис Кожухов робить так само: твір, безумовно, автобіографічний, за всіма ознаками – ,,модний”, певною мірою – еклектичний. В реальному вимірі все відбувається насправді, а в містичному – нафантазоване, але нічого надприродного там нема: ,,…за столом сиділи дивні суб’єкти, зовні схожі на людей”. Ось так просто: олюднені якості людей – Зажура, Доля, Мудрість, Оптимізм, п’ють чай і бесідують. Подальший розвиток сюжету свідчить, що вони не просто розмовляють ,,про те, про се”, а коментують події, котрі відбуваються в романі, навіть невимушено й толерантно щось таке радять героям із реального виміру. Отаке ідеальне, майже як у казці, співіснування з країною ,,… Сновидінь, в Забутті , де зустрічається Минуле з Теперішнім, Минуле з іншим Минулим, Існуюче з Ніколи Не Існуючим, Можливе з Не Можливим…”.
А в реальному вимірі нічого особливого не відбувається, окрім звичайного, буденного: переповнений людьми транспорт, набридлива зміна набридливої й виснажливої роботи, бажані випадковості й випадкові бажання, кохання, дружба, хвороби, смерть… Заради однієї, але головної мети, – стати знаменитими співаками, – покинуто провінційне містечко: ,,Я їхав до Києва з цілковитою впевненістю у тому, що мені не просто пощастить, а я своїми силами дістанусь туди, куди мені потрібно. Я цілився навіть не гроші (хоча від них не відмовлявся ніколи), Я прагнув більшого – стати відомим. Це звучить наївно, я розумію. Але це вже перетворилося на ідею-фікс – будь-якою ціною”. А ціну треба платити своєю кров’ю: ,,Все це життя поступово, піщинка за піщинкою, крок за кроком робить з тебе егоїста, чия свідомість блукає по пекучих лезах бритви…”. Ворожість Києва треба долати, хоча це ,,Важке місто, дуже важке, але від нього залежить моє майбутнє – майбутнє моїх мрій. Це місто без зірок – воно вичавлює з себе тих, хто слабкий. Чавить, як вранці зубну пасту з туби…”. Конфліктні ситуації у стосунках героїв із ворогами-конкурентами часом нагадують копійовані знімки з американських фільмів-бойовиків середини минулого століття. Автор прагнув доступними йому засобами маркувати тему – балансування на грані між безіменним натовпом й неординарною особистостю. Драматично змальовано неблагополучні реалії сучасної України, не обійшлося й без політики. Питання сім’ї, дружби, кохання – одне з головних у Дениса Кожухова. Душевний стан головного героя – музиканта Тараса – передано через дещо задовгі внутрішні монологи, що до прозорості демонструють авторське ставлення до подій.
Не можу не зауважити люмпенізованої лексики роману: на моє переконання деякі форми висловлювань повинні бути взагалі неможливі, тому що існує така річ, як обов’язкове дотримання т а к т у стосовно читача. ,,Матюки” перебувають за гранню літератури (останнім часом, їх так рясно в творах молоді, що викликає протилежну намірам автора реакцію читача: вже навіть не обурення, а сміх – ,,і цей туди ж!”).
Безперечно, читацька маса складається з окремих особистостей, і кожна з них відчуває й мислить по-своєму, але в сукупності ця маса підкорена психології колективу. Література ховає в собі непрогнозований вибуховий матеріал для суспільства, і гонорова місія письменника – впливати, не без дози деспотизму, на дух маси, що насамперед включає в себе всі зачаєні мрії та прагнення покоління.
Переростання біографічно-побутових колізій у притчу не відбулося – молодому прозаїкові явно забракло майстерності, але у моїх висновках усе-таки більше оптимізму , і ось чому: ,,Коли письменник вигадує відчуття, використовуючи силу власної фантазії – це гарно, але коли він на той момент ще й сам відчуває те, що описує – це читаєш так, ніби, власне, це пережив сам… Блаженне відчуття зверхності від того, що тобі це вдалося, і тебе нічого не стримує, щоб повторити експеримент, або розпочати його в інший чуттєвій сфері”.
Оптимізм Дениса Кожухова заразливий!
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
