- Не кажи мені про те, що цей світ дивний чи жорстокий. Ні він абсолютно не такий, він не може таким бути. Він цікавий і світлий. Навіть тоді, коли сонця не видно за сльозами, що застилають очі. Навіть тоді він чарівний та яскравий. Щоправда не для тебе, а для когось іншого, але на справді прекрасний. Просто потрібно відчувати цю красу. Просто хотіти її відчувати.
Ні, це не банальність, не дзвін чергової білявки. Ні. Я просо знаю це. Достатньо лише захотіти побачити, а потім забрати цю красу для себе. Всього на всього.
Я вмію тримати в руках небо. Я вмію ним керувати. Вірніше не зовсім керувати, а пояснювати йому, чого саме від нього хочу. І воно це розуміє. Небо розуміє все. Все, що я йому кажу. Якщо хочеш, я скажу йому щоб пішов дощ. Але не сильний, трішки, трішки легкий. Такий, після якого завжди з’являється веселка. Ті любиш веселку? Я її дуже люблю. З дитинства. Я пам’ятаю якось я бачила одразу дві. Одна була велика-велика. Вона починалась в одному кінці поля і закінчувалась десь за лісом. Вона була яскрава-яскрава. На ній було кольорів десь з чотири. Хоча вони і тримались не надто довго. Так, ось, а під тою райдуга була ще одна. Зовсім трішки менша, проте не менш яскрава. Це було дуже гарно.
Ну так, що? Хочеш щоб пішов дощ? Хочеш побачити райдугу?
Не хочеш? А грозу? Грозу, хочеш? Грози, вони також гарні, але в ночі. Коли ночі теплі-теплі і пахнуть м’ятою та бузком. Саме такі як ця. Тоді грозу надзвичайно гарні.
Я сказав, що не хочу. Сказав, що хоча я й не проти дощу як такого, але сьогодні в мене не такий, не дощовий, настрій. Вона відповіла, що гаразд, вона не буде просити у неба дощу, а навпаки попросить хмари не затуляти місяця, аби коли я буду повертатись додому, я міг добре роздивитись дорогу. Я відповів, що добре, хай вона зробить краще так.
- А ти парасолю з собою взяв, - запитала коли я вже виходив від неї?
- Так, - відповів я.
Через кілька хвилин по тому, як я вийшов з лікарні, почалась гроза.
Їй тринадцять років і вона вміє жити так, як ніхто інший. Як ніхто з тих, хто живе в широкому світі а не в „білій кімнаті”.
Вона любить помаранчі та гранати. Помаранчі любить тому, що вони великі та помаранчеві – як сонце. А гранати - тому що вони гарні в середині. Прозорі соковиті зернята, які дуже легко лопають у руках. Коли я приношу їй гранати і вона починає з ними бавитись на її одязі та постільній білизні з’являються криваво бордові плями. Лікарі вже кілька разів мене просили не приносити їй гранатів. Бо вона ними маститься, але вона ж так їх любить...
- А чому люди ходять похмурими? Це не добре бути похмурим. Ти скажи ім. нехай побільше посміхаються. Люди набагато гарніші коли вони посміхаються. Тоді в них на скронях грає сонце.
Вона сама майже ніколи не ходила хмурою. Вона любила сонце, особливо сонце в когось на обличчі.
- Коли я бачу сонце в когось на обличчі мені радісно і мені хочеться всміхнутись. Тому і я ходжу посміхаючись. Можливо хтось помітить моє сонце і йому стане веселіше. Люди такі гарні, коли вони посміхаються, чому вони ходять похмурими?
Їй тринадцять років, сім з них вона провела у „білій кімнаті”. Її поселили сюди, бо вона вміє керувати небом, ну не так, щоб керувати, просто воно слухає її. Тому що вона любить помаранчі не за їх смак, а тому що вони нагадують сонці, а гранати – тому, що, тому що у них просто гарні зернятка... і нехай від них потім покривається бордовими плямами вся піжама та постільна білизна. Вона просто любить світ, той світ який бачить з-за вікна. Вона тут, тому що не розуміє чому, іноді, люди ходять похмурими. Вона тут, просто тому, що не змогла б жити в якомусь іншому місці.
