Вона бігла поміж деревами в темряву, в негоду, прагнучи відірватись якомога далі, сховатись десь серед дерев, розчинитись у пітьмі. Та як не місили її ноги осіннє багно вперемішку з опалим листям, її наздоганяли.
Врешті решт трапилось очікуване, її ноги запнулися об коріння і вона впала на землю. Падіння болюче, вона збила руки та ноги, але пробує не зважати на те, підіймається і біжить далі. Жах, що до цього просто бив у голову, здається сконцентрувався і почав випалювати череп. За секунду вона усвідомила чому. Високий чоловік вийшов із темряви одного із дерев і перепинив їй шлях. Бігти не було куди. Він витягнув з кишені ножа та швидким рухом вдарив її у живіт. Посміхнувся, від чого його лице стало просто пекельним і потягнув вістря на себе, поки врешті лезо не вислизнуло із рани та вона не заточилася на землю.
Було пекельно боляче але не зважаючи на це вона почула як ззаду хтось підійшов. Вона повернула голову та побачила стару каргу що посміхалася. В ту ж мить сильні, жилаві руки схопили її за волосся та потягли на себе. Чоловік із сумом глянув на неї а потім віддав ножа та відступив назад. Вістря ковзнуло по горлу і в ту ж мить вона прокинулась. Прокинулась зіщулена, злякана, важко дихаючи від пережитого тільки що страху.
Коли вона була мала, то кричала кожного разу, коли бачила цей сон. Кричала немилосердно, просто нестерпно. Але тепер вона мовчала, лише важко дихаючи на скло. Довгі роки навчили ховати паніку, ховати жах, наскільки б звіриним він не був.
Двигун старого авто розмірено гурчав, інколи постукуючи, пічка гріла, батько зліва рулював та тихенько підспівував почуту по радіо вдень мелодію, а бабка хропіла, зайнявши ледь не все місце на задньому сидінні. Вона лежала там, настільки це було можливо, вкрившись ковдрою та з подушкою під головою. Вони вже не вперше так переїздили з міста в місто, по різних регіонах, туди і сюди, із однієї провінції в іншу. Все було добре, все, якщо не зважати на той сон. Настільки жахливий, що вона і досі не сказала нікому, хто вбиває її ввісні вже не вперше.
Нескінченний дощ барабанив у вікна, і фари вихоплювали лише з десяток метрів мокрого асфальту попереду. Їздити так, під зливою посеред глупої ночі було небезпечно, але для них тоді все минулось, як неодноразово до цього. Вже незабаром після її пробудження вони звернули з автостради, проминули розвилку і в'їхали до міста. Там вони ще трохи попетляли вуличками, поки врешті не виїхали ледь не на саму окраїну міста. Колеса зіскочили з асфальту на щебінь що гучно зашурхотів та застукотів по днищу авто. Тоді вони заїхали до якогось провулка і спинились під одним з будинків, заїхавши просто до двору, що не мав воріт.
Дощ став млявим, але все ще не вщухав, тож коли двигун заглух, її батько виліз і відкривши двері повів бабку до будинку, тримаючи над нею парасолю. Вона ж декілька хвилин посиділа у пустій машині, поки її родичі не відкрили двері і заховалися в будинку. Лише тоді вона вилізла і повільно побрела слідом, не зважаючи на дощ. І тільки коли двері позаду неї гучно закрились від протягу, вона зрозуміла, що почалося нове життя.
***
Вже з наступного ранку вони почали обживатися у новому будинку, благо попередні жильці майже не лишили по собі слідів. Через день вона встигла поблукати по місту, вивчити центр, а за декілька діб вони оформили документи до школи. Це був той момент, коли як казав її попередній досвід, свобода закінчувалась. Вони часто переїздили, і кожна наступна школа була все гіршою, ратувало тільки одне, тепер вже лишилося провести там не так і багато часу, закінчити цей клас, а далі вже як буде. У всякому разі шанси стати студенткою вона мала.
Її очікування були небезпідставними. Клас зустрів її вороже. Якщо він нагадував клітку із скаженими псами, то вона виявилась кроликом, закинутим до них. Та найгіршим був той момент, якщо дівчата просто демонстрували свою зневагу, то хлопці навпаки супроводжували її недвозначними хтивими поглядами. І це дратувало більше всього.
Перший тиждень був доволі стерпний, нові однокласники не виявляли надмірної зацікавленості, все ще розглядаючи її. Їхні жарти не переходили межі жорстокості. Вчителі теж не виявляли якогось там інтересу до учениці. Але на кінець жовтня вони ніби зірвалися з ланцюгів. Спочатку низька хтива білявка спробувала роздерти їй лице за те що вона мовляв відбивала її хлопця. Кумедним мало б бути те, що хлопець стояв в цей час поряд, і спостерігав за цією сценою, замість того щоб спростувати сказане.
За декілька днів її піймали однокласниці за школою і збили з ніг та трішки постусали її ногами. Це було не стільки боляче, як бридко і неприємно, розглядати в дзеркалі розбите лице, гематому над бровою, розсічену губу. Того дня вона так і не повернулася до школи, наступного теж, і ще декілька днів по тому, доки все не загоїлось. Тоді, з самого ранку вона вловила в коридорі уривок фрази, сказаної однією з однокласниць, що звучала приблизно як “та дура в дранті”. Вона не мала сумнівів про кого так казали.
Саме тоді вони і здружилися. Вірніше, якщо бути чесними, то відбулося це не відразу. Звісно він був єдиним у цьому класі, кого цькували, або принаймні пробували це робити, та вона помітила це не відразу. Вона спочатку взагалі не вирізняла його з поміж інших. Адже він весь час сидів на самій задній парті, якщо взагалі з'являвся на уроках. Якщо бути до кінця чесними, то вона взагалі побачила його не відразу.
Він цей хлопчина дуже сильно вирізнявся посеред інших учнів. Високий, завше взутий у великі, здається сорок п'ятого чи сорок шостого розміру військові черевики, добре збиті негодою, та вічно закачані джинси і чорний ворсистий светр. Віна помітила його на перерві, коли хлопець йшов серед школярів, розтинаючи їх, неначе скеля бурхливі хвилі. Він йшов прямо, не зважаючи на всіх, хто траплявся на шляху.
Той вівторок майже нічим не вирізнявся, лише після першого уроку, коли вона відійшла від парти, хтось із класу взяв і викинув її рюкзака з вікна. Не дивлячись на всю злість, нічого не лишалось як піти за ним, спуститись з другого поверху, обійти школу. І знову повернутись коли урок вже почнеться, та наразитись на незадоволення вчителя, що не перемине висловити його. Вона вийшла в коридор, коли перерва якраз скінчилась і всі почали розбходитись по класах, і за мить спорожніло, вона йшла по пустому коридору, а він зненацька вигулькнув назустріч, все тією ж жахливою ходою, хвилерізом. Вона ж навпаки, як зацькований пес щомиті озиралася довкола, і прямувала зустрічним курсом. І коли однієї миті він перекрив їй шлях, погрожуючи просто збити з ніг, все ет зло, що не перший тиждень концентрувалося всередині, вся та агресія вистрелили назовні. Вона точно вдарила його по нирках, а коли цей Голіаф зігнувся, то з всієї сили влучила в шию, заваливши його з ніг. Була мить коли вона думала ще декілька разів вдарити ногою, але вчасно спинилась, натомість просто оминула його, і лише тоді побачила рюкзака, якого він так і тримав у руці. Мабуть він його і підібрав та вирішив занести до класу. Та часу вибачатися вона не мала, натомість підібрала свою власність і оминувши поверженого злопця пішла к бісу з школи.
Декілька наступгих днів вона просто не з'являлася в класі, блукаючи містом яке вже почав злегка притрушувати мілкий сніжок. А коли вона на тертій день нарешті вірішила прийти туди, то не зустріла його. Натомість любі однокласники накинулись на неї як ніколи раніше. На вході до класу всі здоровані, і навіть шкляві хлопці стали імпровізованим коридорчиком, і коли вона спробувала зайти, то влаштували імпровізований кегельбан, штурхаючи її з сторони в сторону. Лише коли вона зуміла розбити одному з них лице, а іншому, айбільш нахабному – влучила коліном в доволі інтимне місце, невинна розвага скінчилась. Натомість, коли дзвінок почав відлік нового уроку, естафету перейняла вчителька хімії, молода хвойда з штучно вибіленим волоссям. Провівши перекличку, вона відразу почала до неї прискупуватись, чому школярка дозволяє собі так неохайно одягатись, мовляв це велике нахабство.
Вона ледь не зірвалася щоб висловити вголос всі думки про вигляд викладачки, її поведінку, явно більш безсоромний, але натомість змовчала, потрапивши під загальний сміх. Та коли почалася перерва, вона встала та знову злиняла звідси. Вулички довкола, якими можна добряче попетляти, були вже давно розвідані. Вони дозволяли в самотності дійти додому, збувшись особливо настирливих переслідувачів. Вже незабаром вона вийшла до невеличкого парку, схованого за декілька вуличок від школи. Сніг, що випав декілька днів тому, зараз розтанув і вона вирішила пройтись по траві, поки вона таки не зникла остоточно до весни.
Приблизно посеред парку була стара дерев'яна альтанка, споруджена ще явно за часів іншої держави. Дивно, що вона досі стояла, покалічена негодою та часом, а проте ще ціла. Здалеку вона не помітила, що там є люди, лише коли наблизилась майже впритул. Там сидів цей високий однокласник та якийсь його патлатий товариш. Першою думкою було звернути геть і піти кудись деінде, але щось її спинило і за мить вона вже зайшла до альтанки, де сиділи ці двоє і не зважаючи на холод, чи то всупереч йому пили горілку.
Проігнорувавши вологість, вона сіла на лавку та сперлась на долоні. Її однокласник саме заковтнув добру порцію спиртного з пляшки та з шумом вдихнув повітря, а потім простягнув їй пляшку. Вона похитала головою і він віддав горілку патлатому. Той побовтав пляшку, ніби хотів побачити там осад, але врешті випив та поставив її собі під ноги. Потім дещо карикатурно вклонився і сказав:
Я Володимир, а цей здоровило – Василь. Він насправді добрий, хоч і не зізнається в цьому.
Вона озвалась: - Знаю, він мій однокласник.
То чому ти не на уроках? Дістали любі однокласники?
Вона пропустила цю уїдливу репліку повз вуха, натомість сказала: - Вибач, що я тоді тебе вдарила.
Здоровань, що до цього зосереджено вивчав долівку альтанки, хрипло засміявся: - Знаєш, мені інколи теж корисно падати з небес.
Патлатий Володимир затряс хайром, метляючи волоссям із сторони в сторону. Потім трохи пригладив скуйовджене волосся і прискіпливо глянувши на не спитав Василя.
То це вона тебе побила?
Ага, хто ж іще.
Всі троє гучно засміялись. Їх розмова різко стала більш невимушеною. Патлатий непомітно, чи то він думав що непомітно штурхнув Василя і той посунув ногою пляшку кудись вглиб під лавку. Володимир в цей час забалакав далі.
То ти недавно з'явилась в його класі?
Вона ствердно кивнула: - Десь півтори місяці тому.
А до цього де навчалась? - знову втрутився Василь.
Ми недавно переїхали до міста.
Хлопці дружно закивали, із гримасами такого глибокого розуміння, що тяжко було стриматись від сміху.
Ви занадто кумедні двоє, вам ніхто це не казав?
Василь, із такою ж серйозною міною штурхнув ліктем Володимира: - Чув, ми кумедні. Правда ж нам ніхто цього не казав?
Патлатий кивнув: - Нам ніхто ніколи нічого не каже. Ми ні з ким не спілкуємось.
Вже значно пізніше вона зрозуміла, що Володимир тоді аж ніяк не ламав комедії, зображаючи занадто серйозного, а казав це з щирим серцем.
В цю мить Василь якраз вирішив розігнутися з своєї скоцюбленої пози і з всієї сили вдарився потилицею об стовпа позаду, від чого той ледь не розсипався. Поки він чухав вражене місце, патлатий розсміявся і штурхнув його у відповідь.
Так патлач, не залицяйся, а то дівчата подумають про тебе щось непевне.
Вона знову пирснула сміхом. Василь тим часом зтрусив ліву руку, поки не побачив годинника, мить його порозглядав і сказав:
Вже майже десять Вовка. Тобі пора на рандеву.
Володимир доволі по клоунськи ляснув себе по лобу і вхопивши рюкзака побіг, з розгону перестрибнувши парапет і поскакавши гігантськими кроками по парку, швидко зникши між деревами.
Вони лишились вдвох. Василь зітхнув і витягнувши зі схованки пляшку, міцно її закрутив та пошпурив кудись далеко. Прішки помовчавши він мовив: - Коли я був у молодших класах, нас кожен рік змушували прибирати територію. Ми приходили з граблями і визбирували все опале листя та виносили його на велику купу, а потім трактор все це вивозив.
А зараз ви цього не робите?
Він трохи подумав і сказав: - Зараз мене ніхто не змусить цього робити.
Потім розугнувся із скоцюблого положення і знову гупнувся потилицею об перекладину.
Клята альтанка, я її колись спалю.
Навіщо ти це розповів?
Так, щось навіяло. - за мить він продовжив – ти зараз кудись йдеш? Бо я маю йти.
Не знаю, я мабуть ще поблукаю по місту, всерівно немає куди йти.
То я трішки тебе проведу – фраза кинута ним звучала чи як питання чи як твердження. Вона не знала, що сказати, тож просто лишилася на місці. Василь, вже відійшовши на декілька десятків метрів розвернувся та заволав:
Як хоч тебе звати, гостя цього собачого міста?
Він так і крокував спиною, коли почув відповідь.
Ольга.
За мить він розвернувся і побрів кудись, доволі швидко сховавшись за дерева.
Наступного дня вона не зустріла його в школі. Але в понеділок він з'явився на уроках, щоправда із синцем під лівим оком. Василь запізнився на заняття, мовчки зайшов до класу та всівся за своєю партою позаду. Але на перерві підійшов перший і привітався, підійнявши руку доволі високо, вона мусила стати ледь не на кінчики пальців, але таки ляснула його по долоні.
Привіт!
Здоров!
Звідки синець?
Та так – він дещо зам'явся – З патлатим знайшли проблеми на свою голову. Вірніше він знайшов.
Вона всілася просто на парту, а Василь вмостився на стільчику навпроти. Невідомо як, та вони знайшли теми для розмов ще надовго. А вже незабаром щось зламалося між ними, і вони ледь не фізично відчули зникнення фізичних перегород, якогось страху в спілкуванні. Не сказати, що вони знайшли один одного, просто життя дуже їх зблизило, поріднило їх душі. Чи щось подібне, адже в бога здається ніхто із них давно не вірив.
Колись, коли вони побрели в столову, перекусити між уроками, і вмостились в кутку за стіл, він сказав: - Знаєш, ти перша людина, що розуміє мене.
Вона промовчала, саме тому що розуміла його слова.
Так і тривало далі. Вони бачили один одного, розмовляли, інколи про серйозні речі, частіше про нісенітниці, ходили разом, інколи то він то вона десь зникали, на день чи два, але потім знову з'являлися. І розмови інших їх абсолютно не цікавили.
Була мить, коли їй здалося, що нарешті настали спокійні дні. Якраз закінчувався семестр, наближались новорічні свята, її ніхто не чіпав і майже весь вільний час вона проводила із цікавою людиною. Здавалося вона проломила кригу того жаху, що досі сковував її життя. Та трапився коллапс.
В один із останніх днів, коли занять вже майже не було, і ті одинокі що доходили до школи, займалися в основному невідомо чим, вона прийшла туди і не побачила його. На було Василя і наступного дня, і вдома ніхто не брав трубку. Не те, щоб це мало її дуже стурбувати, подібне траплялося і раніше, коли він випадав на декілька днів а потім знову з'являвся. Та і його домашній телефон вічно мовчав. Але відчувши свободу, любі однокласники почали знову її цькувати. І на цей раз значно серйозніше.
Той самий хлопчина, що й до цього, почав знову до неї чіплятися. З іншої сторони під час одного з уроків їй просто в лице полетіла книжка, і дуже добре, що вона встигла ухилитись від неї. Вчителька, знову та ж таки хімічка промовчала, абсолютно ніяк не відреагувавши на це. Атмосфера масової ненависті просто таки розгорілася в цій аудиторії.
У вівторок на одному з уроків фізик пробалакався, мовляв Василь все ще в лікарні? Вона просто втратила розум з жаху, і ледь не відразу побігла туди. Було дещо проблематично довідатися де саме він знаходився, але врешті вона пробилася через бюрократичні перепони та злих тіток санітарок, які своїми габаритами могли роздушити слона, і таки ввійшла до палати.
Він лежав на спині, скрутившись у незграбній позі на очевидно замалому ліжку та розглядав стелю.
Привіт!
Він настільки жваво перевернувся, що очевидно зачепив недавній шов, його лице перекосив біль. Але він швидко вгамував його та зобразив посмішку.
Ти! Що ти тут робиш? Я радий тебе бачити!
Я довідалася що ти тут і прийшла провідати.
Він з натугою підійнявся та всівся на ліжку.
Я, як бачиш добре. Скоро вже одужаю, випишуть мабуть.
А що хоч трапилось?
Він гучно засміявся. - Мені лише вирізали апендицит.То що в школі?
Це просте питання відразу ввігнало ї їв сум.
Як ти можеш спокійно бути в одній кімнаті з ними?
Він тяжко зітхнув: - Ти думаєш я завжди був таким великим? Класу до сьомого я був мабуть самим хирлявим.
Вона струсила головою, не в силах повірити, що цей хлопець колись міг бути низьким.
Та він продовжив: - Не дуже прикольно коли тебе штурхають в куток і б'ють ногами. Чи відливають на куртку. І роблять це не тому, що ти гірший, а із за твоєї слабості.
Вона помітила що Василь стискав кулаки до посиніння а потім розгинав назад. І ще помітила, настільки збиті в нього кулаки.
А коли одного момента все змінилося, коли я став більшим, важчим, мене просто стали ігнорувати, ніби мене тут немає. Зараз вони мучать тебе, ти думаєш це із за того, що ти новенька в цьому класі? Повір, вони завжди були такими.
Чому? Чому так?
Це кляте місто, де ніколи нічого не змінюється, де єдина розвага – пиячити і трощити один одному кістки, нищити слабого. Вони плід міста, його м'ясо, чрвиве до кінця.
Він надовго змовк, збираючись з думками. Потім врешті решт сказав: - тобі мабуть тяжко зрозуміти, але тут прийнято нищити того, хто слабіший.
Коли я біля тебе, мене теж ніхто не чіпає. Вони бояться тебе.
Ууу, зграя шолудивих псів, добре нам лишилось недовго їх бачити.
Я дуже на це сподіваюсь...
Вона вже встала, взяла рюкзак та рушила до виходу, коли почула: - Виринувши на поверхню, після ковтку такого жаданого кисню, дуже не хочеться знову йти на дно, правда?
Вона повільно побрела додому, забувши навіть побажати йому швидкого одужання. Назавтра знову в школу, знову до цих потвор.
Той день почався погано. Все було значно гірше, ніж минулі місяці, ба навіть роки. В неї була думка не йти того дня нікуди. Можливо тоді все склалося б інакше, але навряд. Швидше за все розв'язка просто відтягнулася б на день – два, можливо на тиждень. Але всерівно до цього і прямували події. Ось-ось мав настати новий рік, свята. Але тут здавалося, що час застив в одному моменті, і вже ніколи не зрушить з місця. Вона мала востаннє піти до школи перед святами, але їй чомусь здавалося, що це не так і він триватиме весь час, тримаючи її в полоні самоти і непотрібності.
Вона так — сяк відсиділа заняття, а коли вони скінчилися, коли класний керівник всім, і навіть їй віддав табелі, і дав їй навіть табель Василя, із гучним сміхом додавши, що вона його бачить частіше за викладачів, коли всі вже почали розбігатися по домах, готуючись до такого бажаного нового року, вона сховалася в один із пустих класів. В цьому не було нічого страшного, вона і раніше так робила, щоб розминутися із настирливими однокласниками.
Та якраз один із них мабуть побачив це. І коли вона вже хотіла виходити звідти, ввірвався до класу та спробував схопити її. Він обхопив її руками і потягнув назад, пробуючи звалити з ніг. Вона силувала вирватись, але хлопчина міцно затиснув її, прагнучи вчинити наругу.
Насправді його дії були помилкою. Ольга мала при собі ножа, невелике проте широке лезо, подарунок Василя. Зазвичай вона обрізала ним яблука чи длубалася в нігтях, але на диво цього разу зуміла вихопити його з кишені та з звірячим риком засадити його в бік хлопчині. Здоровань ослабив свою хватку і заточився назад, тоді вона ще провернула лезо і легко вискочила з його рук та побігла до дверей. Вона навалилась на них всім тілом, проте вони не відчинились. Ззаду з болю заволав невдаха — насильник. Вона відступила назад і з всієї сили вдарила ногою по дверях. Вони відлетіли і стало видно, що ззовні їй підпирав інший однокласник, який зараз заточився і впав просто на підлогу. Він було смикнувся щось зробити, проте побачивши скривавлений ніж в її руці, лишився лежати.
Її ніби вразило струмом, рухи стали напрочуд швидкими, смиканими, вона не відчувала своїх ніг, ніби крила несли по коридору. На щастя школа вже опустіла, і ніхто не міг спинити. Чи вірніше скидалося на те. Минувши поверх, вже біля східців, вона усвідомила що її руки, та й вона сама щедро заляпані чужою кров’ю, тож спинилася, спробувала заспокоїтись і взяти себе в руки та зайшла до жіночого туалету, щоб змити її к бісу.
На щастя, на відміну від завжди розбитого чоловічого, що слугував здебільшого для паління учнів, а не за первісним обов’язком, жіночий мав більш справне обладнання, тож вона відкрутила воду і старанно помила руки, потім зчистила краплини крові з светра, наскільки змогла це зробити. Тепер вони нагадували просто брудні плями. І глянула в дзеркало, на своє відображення, невисоку худу дівчину, довговолосу білявку в мішкуватому сірому светрі, в якому вона тонула, який приховував поки що невидимі жіночі форми, мабуть роблячи її дитиною.
Вона розплакалась. Життя часто било її доволі боляче, мабуть скільки вона себе пам'ятала, відсутність матері, батько – гумка та деспотична бабка, що авторитарно з свого ліжка вирішувала що саме мають вони робити, все це ніколи не давало їй можливості усвідомити ким вона є насправді. Лише тепер вона зрозуміла, ким є насправді. Цей хлопчина відкрив очі на її беззахисність перед довколишнім світом. Вона не була потрібна ні вдома, ні ще деінде.
Було якесь везіння в тому, що вона зайшла в туалет. За мить стало чути як по коридору пробігла судячи з гупання не інакше як рота солдат, незабаром скрізь залунали крики, стукали двері. Очевидно, її відразу почали шукати. Та сюди ніхто не заглянув. Тож коли за півгодини все це скінчилося, і вона певний час перечекала, та вийшла звідти, школа була спустошена. Вона з нестримною радістю покинула її, по суті бігом, а не кроком.
Та не було сенсу кудись втікати. День, другий, вона ще зможе ховатися від карних органів та рідні. А що потім? Тож вона рушила додому. Повільно, неспішно але додому. Врешті решт зайшла до будинку, скинула куртку та стягнула взуття і почала підійматися на другий поверх, коли почула грізний голос батька.
Ти! Олька! Стій! – заволав він.
Вона не мала жодної думки кудись втікати, але цей лютий окрик її спинив. Він, високий та статний чоловік миттю збіг вниз сходами та вхопив її за плечі.
Ти що натворила?
Нічого.
Він просто спалахнув з гніву: - Ти! До мене пришли міліціянти, сказали, що ти порізала однокласника ножем! Тебе шукають, мають заарештувати. Ти створила проблеми навіть не собі, а всім нам.
Східці позаду батька тяжко заскрипіли. Бабка йшла слідом. Вже зверху вона почала казати: - Нічого, нам не вперше втікати від органів правопорядку, правда Іване? Вчинимо так і цього разу.
Врешті, тяжко дихаючи, вона спустилася донизу. - Наша дівчинка стає дорослою, щось муляє проміж ніг, правда? - Бабка, підійшла впритул і скуйовдила рукою її волосся. - Їй подобаються хлопці. - Вона коротко і жорстко засміялась. - Дівчинка не знає, кому призначена.
Її батько, до останнього часу єдиний чоловік, що не ставився до неї жорстоко, стиснув свої руки щодуху та потягнув вглиб будинку, як вона не пручалася та силувала вирватись. Бабка відкрила двері до гаража і її вкинули до середини. Перед тим, як зачинити двері, стара карга сказала: - від призначення не втечеш.
Так почалося її домашнє ув'язнення. Спочатку вона не розуміла, в чому проблема, чому її родичі так вчиняють з нею, вона звісно ніколи не відчувала їх невеличку групу повноцінною сім’єю, мабуть в інших людей було значно більше любові у стосунках, але такого не було ніколи. А тепер її ж батько прикував її ланцюгом до батареї в гаражі і її бабка носила її їжу. Так тривало два дні, поки та сама бабка врешті не пояснила все.
- Ми, Олю не звичайні люди.
Бабка промовчала, мабуть витримуючи ефектну театральну паузу, потім продовжила:
- Наша незвичність полягає в тому, що всі жінки нашого роду можуть управляти потоками енергії, можна сказати маги. Чи відьми.
- Мені наплювати.
Бабка гидливо посміхнулася.
- Зате нам не наплювати. Зараз наш рід не такий сильний, як колись, але це не значить, що йому приходить кінець.
- Мені гидко, що я однієї з вами крові.
- Може зараз тобі і гидкою а коли ти зрозумієш, заради чого ти жертвуєш їхнім, людським життям...
Ольга сплюнула. – Чим? Таким паскудним, як у вас життям? Чому ми втікаємо, як пси від людей, ховаємось від всіх? Це добре?
- Ти не розумієш. І поки не зрозумієш, нічого не відбудеться. – сказала її ж бабка, і пішла з цієї імпровізованої камери.
Та як виявилося. Вона помилялася. На третю ніч відбулася розв’язка. Її, напівсонну, витягли з кутка, де до цього тримали, розкували кайдани та зв’язавши затягнули в машину. Потім ворота відчинилися і за мить вони виїхали в двір.
А далі все було як в дешевому кіно, коли події відбуваються довкола тебе, але ти нічого не можеш зробити, жодним чином вплинути на них.
Василь стояв надворі. І чекав їх. Він підійняв гвинтівку і з ходу вистрілив в бокове скло, заваливши одного з її тюремників. Проте стара відьма, що сиділа біля Ольги, миттю вихопила ножа та приставила їй до горлянки.
- Стій сучий сину!
Він доволі слухняно спинився, підійняв гвинтівку та почав повільно обходити автомобіль, що так і далі гурчав, не зважаючи на мертвого водія.
- Що ти від нас хочеш?
- Залиште її в спокої.
- Не можемо. Вона не належить ні тобі, ні собі. Її призначення було написане на роду століття тому.
- Для чого вона вам?
- Вона має силу, лиш не вміє нею користуватися.
- А ви питали, чи вона їй потрібна.?
- Це не залежить від неї.
- Ви впевнені?
Василь майже повністю обійшов авто, поклавши гвинтівку на плече, і зараз стояв ледь не впритул до них. І тут бабка допустила помилку. Вона вирішила, що забалакала хлопця, і різким рухом відчинила двері, з надією збити його з ніг. Василь відлетів на декілька метрів, завалившись на спину, але не випустив зброї, натомість стара курва стала дуже зручною ціллю. Ольга просто інстинктивно нагнулась, як могла сховалася, зіщулилася за сидінням. І в ту ж мить плювок свинцю пролетів просто над головою.
Далі все перетворилося на якийсь ідіотський сон. Він витягнув її із закривавленої машини з трупами, розтяв ножиком пута і ледь не силоміць, трусячи її та пробуючи вивести з шоку потягнув якимись манівцями до себе додому. Лишатися на місці стрілянини було не варто, тож вони всілякими манівцями швидко пройшлися майже через все місто, до його будинку, де можна було сховатися, у всякому випадку до ранку, поки міліція почне активні пошуки.
Від пережитого потрясіння вона ледь не добу забулася глухим сном, а коли прокинулася, то вже був вечір. В будинку було пусто, коли вона пройшлася нікого не зустріла. На мить їй здалося, що вона згубила Василя знову, але потім вона побачила його не веранді. Він сидів та змащував гвинтівку.
Вона ледь чутно відчинила двері та вийшла до нього. Та він не повертаючись забалакав:
Я маю відкрити тобі одну історію.
Звучало це як якесь жахливе зізнання, та вона ніяк не відреагувала, лиш глянула йому в вічі, в глибину цих карих зіниць, може сподіваючись прочитати все і так.
В моїй сім'ї завжди були психи.
Вона засміялась: - Знаєш, по тобі це помітно.
Ні, Олю це не смішно. Мій дід на війні вбив свого наркома, розідравши йому горлянку зубами. Його розстріляли.
То й що з того?
Знаєш, звідки в мене гвинтівка?
Цього вона не знала.
Від дядька. Після Афганістану він почав купувати мисливську зброю. Хоча ненавидів полювання, вважав його забавою для слабаків. А потім він повністю з'їхав дахом і постріляв свого начальника та співробітників на роботі. Гвинтівку добре сховав, настільки добре, що міліція так і не знайшла.
Вона з інтересом розглядала як Василь вправно змазує її механізм.
Після певного віку всі чоловіки в моєму роду або помирали, або скаженіли. Мій батько...
Він спинився щоб стерти піт з чола, і провів долонею, лишивши масний слід машинного мастила. - Мій батько не був виключенням. Він зарізав трьох, просто бо вони його розізлили. Його посадили, коли мені і п'яти років не було. Потім він загинув у тюрмі, я його так мабуть і не бачив ніколи.
Василь спинився і глянув їй просто ввічі. - Ти думаєш чому я став таким самим вигнанцем? Я ж свій, з міста, живу на сусідній вулиці.
Бо ти теж не такий як вони, да?
Проблема малого міста в тому, що всі знають все про всіх. І мовчать.
Він протер шомпола ганчіркою, намотав її на кінчик та почав зосереджено чистити ствола.
Мовчать бо вважають, що їх це не стосується. Це не варте обговорення вголос. Лише тихо-тихо, за спиною в сусіда.
Вона взяла до руки патрон, блисучий латунний циліндр, запижований папером. Зважила дріб, щедро засипану до середини.
Завтра ми зламаємо цю мовчанку. Хто виживе – не зможуть мовчати.
Він з посмішкою забрав у неї патрона і заткнув до патронташа.
Знаєш що я тобі скажу Олю?
Вона не відповіла.
Якби то я зустрів тебе на декілька років раніше.
Пауза після його слів затяглася і врешті вона не витримала: - То що?
Я не знаю. Я люблю тебе, Олю. Але я не можу нічого зробити.
Чому?
Я тобі тільки що розповів. Я звір як і багато поколінь моїх предків. І я маю це спинити. Але при цьому допомогти тобі.
Ти в це віриш?
Я це знаю.
Він змовкнув і як Ольга більше його не мучила, вперто не хотів продовжувати розмову. Вже незабаром зброя була начищена і готова. Вона обійняла його, так і лишилася не бажаючи більше нічого. Врешті сили зрадили її і вона розплакалась. А потім, коли потік сліз скінчився, вона плюнула на те все і лягла спати. Адже зранку їх очікував важкий день. І мабуть останній в житті.
Школа виднілась здалеку, адже вона стояла дещо обабіч будинків, на колишньому пустирі. Будівля в кращих традиціях сталінського ампіру, масивна і незграбна, із червоним фасадом, розрізаним багатьма квадратними пілястрами. Із за них школа нагадувала більше скалічений давньогрецький храм, збудований якимось зодчим-імпресіоністом. Цілком можливо так воно і було.
Вони дещо запізнилися до занять, та це було швидше на руку, адже у дворі було пусто, всі вже розійшлися по класах. Єдиний, кого зустріли біля воріт школи – Андрійко. Він був таким смішним хлопцем із дев’ятого класу. Незграбний та товстуватий, вічний об'єктом нападок однолітків. Андрійко якраз кудись біг по двору, коли вона гукнула його.
Андрій.
Він здалеку побачив що щось не так, тож спинився і загукав: - Що?
Не йди до школи.
Андрійко був товстий та незграбний, але аж ніяк не дурний, тож вчасно визначив пріоритети і побіг додому, не думаючи про полишені в школі куртку та портфель.
Вони ж зайшли всередину. Здоровань у чорному плащі та Ольга слідом. Першою ціллю була учительська. Коли вони ввійшли до неї, в кімнаті було пусто. Ольга штурхнула двері зліва і вони ввірвалися в кабінет директора. Той саме кудись телефонував, але побачивши наведену на нього гвинтівку, від переляку впустив телефон.
Що, що це Василю таке?
У відповідь Василь вдарив його із всієї сили прикладом в лице, від чого бідолаха впав разом із кріслом. Він спробував виповзти, але ноги в нього не слухались, тож він лише за декілька хвилин зумів підійняти розбиту пику та з переляком подивитися на них.
Що ви хочете?
Навести порядок в цій школі. І почнемо з тебе.
Він навіть майже не обгадився, коли гвинтівка глянула йому в очі. І коли вистрілила теж.
Було чути, що гуркіт пострілу здійняв у будівлі галас. Але він холоднокровно повернувся та запитав:
Який в нас зараз урок? Хімія?
Да. Пішли.
В коридорі вони оминали школярів, що нажахані бігли кудись, деякі при їх появі ховалися назад у класи, але їхній улюблений одинадцятий клас був далеко, аж в куті другого поверху будинку, збудованого великою буквою С. Коли вони підійшли до дверей, вони відчинилися і звідти виглянула злощасна вчителька хімії.
- Ви вчинили багато гріхів. І до раю вас не візьмуть – сказала Ольга і випустила в неї ледь не всі патрони із свого пістолета. Потім вони по черзі переступили трупа в проході та ввійшли до класу.
- Привіт всім.
Чомусь ніхто не відповів. Так тихо в цьому класі мабуть ніколи не було.
Василь зайшов та став біля вчительського столу, Ольга ж пройшлася між рядами, поки врешті не підійшла до одного із невдах – ґвалтівників. Інших не було.
- Встань.
Той щось заскиглив. Було видно, що він дуже боїться.
- Встань! – закричала вона.
Він підійнявся і на резинових ногах почав похитуватися перед нею.
- Пішли.
Він рушив вперед, ледь переставляючи ноги, поки таки не дотеліпався до дошки, де інстинктивно спинився.
Ти хотів мене? Ти хотів мого тіла, ти хотів моєї плоті, тебе судомило від плотських прагнень?
Вова просто розплакався. Судячи з зростаючої плями на штанях не тільки заплакав.
Тільки кажи чесно.
Ні. Ні! Н...
Відповіддю був гучний залп гвинтівки. Бідолашному хтивому хлопчику зірвало верхню частину черепа і його мізки розкидало просто по дошці позаду, щедро вкривши кривавим дрантям надписи крейдою. Повітря затягло пороховим димом і лише за мить стало видно труп, ще потворніший ніж за життя, який тепер скорчився біля ніг Василя.
Тьху, сволота! Хто наступний?
Судячи з тиші, наступних не було. Лише курява здійнята стрільбою та важкі порохові гази осідали довкола, утворюючи густі звихрення. Ольга всілася на вчительський стілець, вмостивши попереду на столі свого пістолета.
Василь оглянув однокласників. Вони були шоковані подіями, навряд чи більшість досі усвідомила, що трапилось. Їхній світ, в якому вони жили до цього, зламався, тепер їх світогляд був чистою дошкою, на якій можна було писати що хочеш. І Василь це розумів.
Він скинув на плече гвинтівку, якою тільки що вбив двох людей та голосно забалакав:
- Ви будете новими апостолами, навернутими в нашу віру силоміць. І віра ця каже, люби ближнього свого, і не бажай йому зла, інакше ви прийде і вчинить його з тобою. Так як ми робимо це зараз.
Ольга спостерігала упівока за цим, дивлячись у вікно. Минуло декілька хвилин імпровізованої проповіді ново оберненим віруючим їх особистої релігії, коли до школи підлетіли два автомобілі з міліціонерами. Вони відразу, просто як таргани полізли з усіх дверей і побігли до входу.
- Все зрозуміло? – перепитав Василь.
Відповіддю йому була тиша.
- Якщо мовчите, значить все.
Серед надзвичайної тиші загримів тупіт багатьох ніг, явно недитячих,
- Ми мусимо йти.
Не чекаючи відповіді, Ольга вибігла в коридор, та щодуху помчала до східців. Вона чула, як ззаду вибіг і затупотів по коридору Василь. І вони майже встигли, завернули за ріг, коли в спину їм залунали постріли.
А потім Василь затнувся і впав, просто на неї. Ольга не зразу зрозуміла, в чому річ, поки за мить не відчула кров на собі. В ньому зробили немало дірок, але Василь закрив її. А зараз він, такий здоровий та сильний, лежав безпомічним, посвистуючи. Гвинтівка впала за декілька метрів позаду, і було чути як риплять половиці під ногами міліціонерів, що тепер повільно наближалися до них за кутом.
Вона підійняла його голову і глянула, чи не скаже той щось. Та він лише розглядав, може й силуючись щось мовити, але не маючи можливості. Василь так і помер із усмішкою на скривавлених вустах, ледве встигши прошептати, тихо-тихо, що почула лише вона:
Я встиг померти молодим.
Ольга підійняла пістолета, такого тепер важкого, вклала до рота і натиснула на курок під розпачливі зойки міліціонера.
