Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2598
Творів: 47327
Рецензій: 92080

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Очі кольору неба

© Галина Пустовгар, 12-10-2008
Очі кольору неба


Вранці Лесик прокинувся із величезним небажанням робити будь-що. Тобто бажання як такого він не мав уже давненько, а тут уже відчув яскраво виражене небажання. Це було дуже недоречно. Тим більше, що кілька днів тому він подав заявку на посаду фотокора в найкрутішу газету міста, і сьогодні його доля мала вирішитися. Працювати у цій газеті – це була тиха мрія кожного місцевого журналіста. Тиха, бо вголос усі називали її не інакше, як „найтиражніший зливний бачок”. Тільки рідко кому вдавалося приховати заздрісні нотки на слові „найтиражніший”.
Чогось усі страшенно дивувалися, коли дізнавались, що Лесик – журналіст. На їх переконання, він мав би без угаву теревенити, задавати дурні питання, і знати про все, що відбувається в радіусі ста кілометрів. А Лесик не теревенив, плітками не цікавився, а питання задавати взагалі не любив – він умів оцінювати ситуацію якось одразу і вцілому. Звичайно, патологічно мовчазним його важко назвати: якщо трапляється гарний співрозмовник, то Лесик дуже навіть балакучий. Але бажані співрозмовники – велика рідкість, тому він здебільшого мовчить. І з усієї журналістської практики вибрав для себе наймовчазнішу - фотографію.
Лесик трохи знайомий з редактором „зливного бачка”, але зовсім трохи. Принаймні, досі на вулиці вони один одного впізнавали. Про редактора зокрема було відомо, що той зловживає словом „чхати”, але у більш жорсткому, так би мовити, варіанті. Невтаємничених це шокувало, втаємничені ж знали, що „чхання” для нього означало акт не фізіологічний, а швидше символічний. Тобто, для означення самого процесу він користувався культурними відповідниками - „сходити в туалет”, „справити нужду” тощо. Натомість міг сказати: „чхав я на ваші соцдослідження!”, - і, мабуть, так воно й було. Але на власні вуха Лесик цього не чув.

У редактора в приймальні розпоряджалося біляве дівчисько.
- На, заповни анкету поки що, а потім зайдеш, - сказало воно і підсунуло Лесикові розлінований бланк на газетному папері.
Взагалі Лесика звати зовсім не Лесик, а Богдан. Просто прізвище в нього таке – Залеський. Він вчасно згадує про це, заповняючи відповідний рядок і відразу наштовхується на інший – про соціальне походження. Оце так! Кого в наш час обходить соціальне походження? Лесик завагався, чи не намалювати там дулю, а подумки відмітив: наскільки все-таки життя просунулось! Колись йому з його соцпоходженням взагалі нічого не світило б. Окрім сибірського сонця.
Далі – більше. „Вкажіть місце роботи та займані вами посади, включаючи роботу за сполученням, службу у збройних силах та участь у партизанських загонах”. Лесик задумливо чухає підборіддя кінчиком ручки. Очевидно, редактор вирішив зекономити, використовуючи бланки сорокарічної давності. Ну, „робота за сполученням” – це типу за сумісництвом, але партизанські загони? Чи розвішування помаранчевих стрічок під вікнами муніципалітету опівночі можна вважати участю в партизанських загонах?
- Я знаю, ти класний фотограф, - редактор пробігає очима Лесикову писанину за одну секунду, його не бентежить навіть участь останнього у партизанських загонах. Його взагалі нічого не бентежить. Мабуть, він на таке чхав.
- ...Але у нас, знаєш, є певна специфіка... Ми не тримаємо окремого фотографа. У нас кореспонденти самі фотографують. І тут у тебе є переваги. Ось тобі якраз випробувальна тема: художниця там якась столична приїжджає зі своєю виставкою... Зробиш невеликий матеріал і пару фоток. Я думаю, ти це зможеш. Костя тобі все розкаже...

- Всякий офіціоз, засідайлівки – ми про це не пишемо. У нас формат такий: без води, без лірики, тільки факти, факти і ще раз факти. Але такі факти, щоб людям хотілося їх ще комусь розказати! - втовкмачував Лесикові Костя, - Що там у тебе намічається? Художня виставка? Одним словом, ти не пиши, хто там виступив, які дифірамби співав, це і на фіг нікому не треба... Ти в душі у тої чувіхи покопайся! Творчість, так би мовити, через призму життя... У цих митців же як: переспав хтось із нею погано – і вже серія картин готова. Гарно переспав – ще одна серія, тільки мажорніша. У них же все через одне місце проходить. От ти це і виясни. І ще один нюанс. Обов’язково вказуй вік усіх персонажів. Ясно?
- Ясно, - зітхнув Лесик.
- Ти знаєш, яка тут зарплата? Так що давай, старайся!
Лесик знав, що зарплата висока. Такої не було більше в жодній з тутешніх газет,  і навіть на телебаченні. Костю, заступника редактора, він теж трохи знав. Вони познайомилися на одній імпрезі, - Костя представляв „зливний бачок”, а Лесика запросили як фотографа, бо справа діялася саме на Різдво, і всі фотографи були не в кондиції. Лесик не звик напиватися на Різдво, він звик колядувати, але то був перший рік, коли всі нарізалися, і колядувати не було з ким. Власне, імпреза теж завершилася пиятикою. Лесик запам’ятав Костю, бо той єдиний правильно з ним привітався. Першим того дня йому трапився охоронець.  
- Христос народився! – привітався Лесик.
- Спасіба! І тєбє того же! – розплився той у посмішці.
Біля ліфту стовбичив якийсь непевний хлопака, очі в нього були червоні, як у кроля.
- Христос народився! – машинально сказав Лесик.
- Да? – цілком щиро здивувався хлопака. І тут нагодився Костя.
- Треба казати „Славімо Його!” – гаркнув він і вліпив чувакові потиличника. Це й було їхнє знайомство.
Під час застілля Лесик занудився неймовірно. По ліву руку від нього всівся червоноокий хлопака. Лесик запідозрив, що цей тип щось переплутав і потрапив сюди випадково. Але Костя – він був журналістом саме в тому розумінні, як це бачили Лесикові друзі, - швиденько усіх перезнайомив, і на мовчазне Лесикове запитання жваво поінформував:
- Та ти що, це ж Гуня, наш комп’ютерний геній! Артур Гундарєв, системний адміністратор.
- Горілчаний він геній, а не комп’ютерний,  - буркнув Лесик.
- Не скажи, – заперечив той, – Він ще на початку комп’ютерної ери кількох дівчат наших через Інтернет заміж видав. За іностранців.
- Продав, чи що?
- Та кажу тобі – реально видав! Там дівчата такі були, неліквідні сто процентів... А він їх просватав. Женихи приїжджали знайомитись. Ну, дівки наші їм культурну програму придумали, краєзнавчий музей, кості мамонта, все як положено. Нарядилися, як на бал. А ті приїхали у джинсах, у футболках – у нас так на буряки не всякий піде. Ну що ти хочеш – іностранці. Та нічого, зазнайомились вони, кості мамонта подивились, потім набухались... Корочє, дуже скоро вони їх і вивезли. Тепер пишуть, дражняться. А ти не сачкуй, наливай!
- Знатна водочка, - видихнув Гуня, перехиливши чарку, - Лесик, пробуй салатик.
Увійшов охоронець і повідомив, що прийшли колядники.
- А, це третя гімназія! – зрадів Костя, – Не забувають, гади, шефів, не забувають! Хай заходять!
Увійшов дитячий гурт – дрібні, рочків по вісім-дев’ять, кілька хлопців і дівча, одягнуті в народне. Один з хлопців тримав звізду на довгому жердеві.
- Христос народився! – дзвінко сказав він.
- Славімо Його! – відгукнувся Лесик і поперхнувся.
- Щось третя гімназія дала маху, - скрушно заплямкав Гуня, – Торік таких гімназисток прислали! – він розпачливими жестами намагався показати, які гімназистки були розвинуті. – А це якість пуцьвірінки!
Пуцьвірінки співали щиро і натхненно, і як для такого віку, то досить вправно. Найбільше старався той, що зі звіздою, пацан в козацькій шапці, рум’яний і гарний, мов намальований. Він повернувся в Лесиків бік і спантеличено зиркав на Гуню, котрий сидів поруч, і поки проспівали „Нова радість стала”, устиг тричі налити й випити, і вижерти півмиски холодцю. Лесикові стиснуло в горлі. Він часто закліпав, і не бажаючи привертати до себе увагу, гарячково схопив перший-ліпший бутерброд.
- Знатна гірчичка, правда? – штовхнув його ліктем Гуня, – З мене теж сльозу вишибла.
Коли закінчили співати, Костя задоволено відкинувся на стільці:
- Молодці, молодці! Ходіть сюди!  - він, не дивлячись, згріб зі столу кілька жмень цукерок і печива і вкинув дітлахам в торбу, - Проведіть хтось дітвору!  
- Молодець! – Гуня дотягнувся рукою до „звіздаря” і ляснув його по плечі. – А ти „Мурку” вмієш?
Той закліпав пухнастими віями, але нічого не сказав.
- Я проведу, - вихопився Лесик.
Коли за дітлахами зачинилися двері ліфта, Лесик сів, підібгавши ногу, на підвіконня у вестибюлі, чудово розуміючи, що йому не личить так робити, і сумно дивився вниз на засніжене місто. „З Різдвом Христовим!” – віщав банер, причеплений на найвищій адміністративній будівлі.

Відкриттю виставки передувала прес-конференція. Лесик поспіхом зібрався, закинув фотоапарат за плече і, наче прицінюючись, глянув на себе у дзеркало. На грудях у нього красувався напис: „Знову, курва, радіо, телебачення, курва, преса!” – цитата з пісні „Мертвого півня”. Не те, щоб Лесик спеціально нап’яв цю футболку, просто вона підвернулася йому під руку. „Нє учітє мєня жить!” – сказав він до свого відображення і залишився задоволений.
Прес-конференція почалася з того, що Лесика спробували на неї не пустити. У нього ще не було посвідчення, і коли він сказав назву „зливного бачка”, розпорядник визвірився і замахав руками:
- Не газета, а хтозна що! Я її, вашу газету, взагалі всерйоз не сприймаю! Ще й за псевдонімами ховаєтесь... Прийде якийсь Ципердюк, наципердить всяку гадость, і нічого йому не зробиш!
Лесик не був таким, щоб аж дуже рафінованим інтелігентом, міг і лайнутися при нагоді, але загалом вважався чоловіком привітним, і відверте хамство його завжди шокувало. На них почали озиратися. Гарний початок, – гарячково думав Лесик, але чоловік раптом замовк, подивився уважніше на Лесиків фотоапарат, потім на Лесикову футболку, нарешті, на самого Лесика, і махнув рукою – мовляв, проходь уже. Можливо, йому таки згадалося слово „найтиражніший”.
Він аж ніяк не сподівався побачити її такою. Лесикові уявлялась модернова дама у затісних брюках, або ж підстаркувата дивачка із нетутешнім поглядом, - таких він уже бачив-перебачив! Цій же дівчині було років двадцять, не більше. А може й більше, хіба їх тепер розбереш? – дратувався Лесик. Русява, в легкому шарфику на плечах, вона скидалася на світлу хмаринку. І дуже пасувала до своїх картин: навколо з рамок дивились ікони, залиті сонцем бані церков, і білоголові, уквітчані вербою великодні паски, від яких, здавалося, аж линув теплий ванільний дух. Але найбільше Лесика вразили її очі. Сині-сині і чисті. Не наївні,  а саме чисті. Відчувалося, що це не дитина, котра не знає життя, а навпаки – їй відомо щось таке, чого не знає він, Лесик, однозначно від неї старший. Вона щось говорила, він чув її приємний, тихий голос і нічого не міг запам’ятати. Лесик розгубився. Він не знав, як до неї підступитися. Боявся якось не так поглянути, повернутися, щось не так сказати, аби тільки не збентежити цю істоту. Як її запитати ПРО ЦЕ? Може, хтось інший її про це запитає? – в розпачі подумав Лесик і відчув, що ніколи не зробить того, що йому замовили. Не зробить, навіть якщо йому запропонують утричі більше грошей. У нього просто язик не повернеться. Прес-конференція закінчувалася, і Лесик нарешті наважився.
- Скажіть будь-ласка... – у відчаї почав він...
Всі невдоволено обернулися. Вони знали, з якої він газети, і чекали, що він зараз бовкне. Лесик відчув, як у нього затремтіти руки  і зрозумів, що фото йому теж навряд чи вдасться, бо коли аж так тремтять руки, то ніякий стабілізатор зображення не допоможе; і ще він згадав, яка на ньому майка і квапливо склав руки на грудях, хоча, звісно, всі вже побачили, що там написано. І тут вона нарешті на нього глянула. Лесик стояв, неначе купаючись у синьому промінні її небесних очей.
- Скажіть будь-ласка, - опанував себе він, - Скільки вам років?

- Нє, ти що, це не пройде, - з досадою сказав Костя, переглянувши Лесиків матеріал, - Можеш показати редактору, але я точно знаю, що не пройде. Кому воно оце треба, те що ти тут понаписував? Що це за „чисті очі кольору неба”?
- А що? – огризнувся той.
- Нє, ну вибач мене, – Костя невдоволено скривися, - Ти що, не міг її хоч спитати, ну, щось, наприклад... скільки мужиків у неї було?
- Міг, - погодився Лесик, і раптом з усього маху вдарив Костю в плече. Він мітив в обличчя, але в останню мить передумав. Востаннє Лесик бився класі в п’ятому, але Костя все одно впав.
- Ти що, кончений?! – закричав заступник редактора, незграбно загрібаючи руками.
- Ага, мабуть, - Лесик рушив до виходу, і біля дверей озирнувся: - Кончений, що з тобою зв’язався.
Його ніхто не наздогнав.

Увечері потелефонував редактор і попросив зайти. Лесик зрозумів: не кожен наважиться відверто послати людину по телефону під три вітри, навіть такий чоловік, як редактор. Хоча, можна було відмовити якось культурно – знаєте, типу, не потребуємо ми зараз ваших послуг, абощо і так було би простіше: не довелося б дивитися один одному в очі. У всякому разі, Лесик відчув, що йому зовсім не шкода втратити цю роботу. Втратити совість набагато гірше, - подумав він і замислився, чи справді це він сам придумав, чи десь прочитав. Коли попрацюєш у ЗМІ деякий час, голова стає напхана чужими думками.
- А, це ти? Проходь, сідай, - редактор глянув на нього і одразу ж знову втупився в папери.
- Подивився я твій матеріал... Непогано. Дуже непогано, я ж казав, що ти це зможеш, - здавалося, одна його іпостась говорила з Лесиком, а інша в цей час цілком усвідомлено шукала щось у телефонному довіднику, - Завтра ж у номер і піде... І Костя каже, що з тебе будуть люди. Одним словом, угоду я тобі підписав, візьми, ознайомся... А фотки в тебе шикарні вийшли, як завжди, - якось замилувано мовив редактор, озирнувшися на екран комп’ютера, - От наче нічого в ній нема… А очі такі… такі… ну чисто небесні… - він подивився на Лесика дещо пильніше, - Що з тобою? Ти чимось незадоволений?

Лесик вийшов на ганок і повільно спустився східцями. Прохолодний вітер трохи привів його до тями. На місто сходив прозорий вечір, де-не-де вже з’являлися вогники автівок. Лесик зупинився посеред тротуару. Йому стало раптом легко й весело. Перехожі здивовано обминали його, а він стояв, засунувши руки в кишені джинсів, і посміхався сам до себе, дивлячись кудись в небо. Небо кольору чистих синіх очей.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.86077308654785 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …