Замели мене так.
Ні душі. Пів на п'яту на Бродвей і Канал. Так осьде - я на телефоні, а так - із-за рогу виходить весела компанія. Мужики, дівчата, джинса, кросовки, хто в чому, іржуть, базікають, пурхають із пізнього бару, скажімо. Йдуть собі, а я працюю.
- А що це ви, - кажуть, - поробляєте, дозвольте дізнатися?
- А, - кажу, - ніц особливого. Та - ляп! - третій стікерс на телефон. Влучно, та, головне, якомога вчасно.
- Ага, - каже, - ось тоді яка цікава річ. Та показує гаманець, довго показує, ніяк не відлипне, поки не подивлюся, нарешті, аби відчепився. Нічого розумніше за "ух ти" на вид поліцайської бляхи я не зрік. По тому дівчата, про своє подальше мило щебетавши, відібрали сумку із шкіри молодого дерматина, радісно виявили п'ять важких рулонів з наклейками, вдягли мені браслети, хлопці викликали машину та вся наша компанія стала чекати.
Тут треба знати, тож - ліричний відступ. На той час місто струшували водночас дві рекламні війни - товінг і локсміт. Буксирувальники машин і ключники. Ви краще за мене знаєте, скільки коштує відтягнуть авто. Те ж саме й - битий замок у Манхетені. Війну за машини й одвірки було ведено, клеячи блямби по телефонах-автоматах. Виплата від об'єму, робота пішки: прохід 120-200 кварталів з обох боків дає баксів п'ятдесят.
На війні - як на війні. Півдюжини авторемонтників, по 3-5 клейщиків на кожного, пішки, на роликах, на велосипедах. Лохи ліпили стікерси. Віртуоз лаштувався конкуренту в хвіст і зразу переклеював згори, а того - наступний… Щодня та щогодини півсотні "солдатів" оберталися на полі бою, відпихаючи ліктями бовдурів, яким здається, що автомата зроблено щоби з нього дзвонити. Бізнесмени в краватках і дами у строях здригались і хапалися за серце, коли ззаду раптово - в трьох сантиметрах од щоки - пролітала долоня, та наклейка з грохотом чіплялася в дірчастий нікель коробки. Зліва. Праворуч. І з боків.
Робота була гівно. Платили зрідка, неохоче, за вийнятком, за лихої лайки, стогону, крику, взаємного мату та східного базарного торгу. Брали не кожного, щоби не пригріти піставного стукача - тому слід було найматися неголеним, одягнувши якнайбрудніше та, бажано, рване, і не вдавати знавця англійської. Акцент міцніше, морда в дупель - погано вже, що на носі окуляри…
Аби зовсім уже зрозуміло: по закону це дрібне хуліганство, вандалізм і псування публічного майна. Що, природно, карається. Не кажучи, що телефонна компанія так само не дуже щаслива, що її коробки згори донизу обліплені чим попало в 10 шарів. Ідучи по маршруту, треба дивитися, чи нема де мийників, які здирають кору стікерсів сапкою, обмивають коробку водою та пшикають освіжувачем. Удень тебе не видно в натовпі, поки не кинешся клеїти. Вночі ніхто не заважає, але на порожній вулиці ти один, стирчиш і, виявилося, гориш на протизаконному заробітку.
То ж далі. Ніжно мене влаштували позаду в синьому б'юіку. Через браслети довелося би сидіти на своїх руках, тому я приліг на ліктик і старанно й радісно крутив головою, зображаючи безтурботну цікавість. Компанія мєнтов, швидше за все, вийшла була на нічний патруль: не зловили б мене в автоматі, довелося би годинами вештатися порожніми вулицями, поки не скінчився термін. Я їм добре прислужився - всі зразу повернулися назад у дільницю. До неї було кварталів зо два не більше - стара шопа, схожа на совітську пошту 60-х із темними дерев'яними прилавками, хіба що нема сургучного аромату…
Мене здали чорній мадам у хрускотливій портупеї. Вона відімкнула мене та запросила до буцегарні - в куточок із двома шконками тут же поряд зі своїм табуретом, за ґратовані дверцята.
- Ім'я-прізвище-адреса?
- Телефон? (Телефона не було. Років зо три не було, з тої пори, як на невиплатному рахунку повисло півтисячі, після пари переїздів це не брикало.)
- Громадянин?
- Не громадянин. (Не казати ж "нелегал я, нелегал"?)
- Social Security?
- И-и-и… Точно не згадаю, закінчується, здається на… (дві останні цифри).
- І як довго цим займався?
- Сьогодні вперше! (Насправді півроку. Жодна дієта не потрібна, до речі…)
- В країні законно?
- Аякжеж! (Канєшно, дєвушка!)
- А якщо зараз, - припустилася мадам, поскрипуючи кобурою, - оце ми подзвонимо в іміграцію?
- Дак і дзвоніть, - байдуже відгукнувся я, відчуваючи, наскільки зараз п'ята ранку. - No big deal.
На тому допит і закінчився.
- Ну, ти посидиш у нас до ранку, - пояснила мадам. - А тоді йди собі, отримаєш виклик до суду на 100 Сентер-стріт (те саме місце, де знімали "Теорію змови" з Мелом Гібсоном, до речі). Тобі треба щось із сумки?
- Книжечку… - пролепетав я.
Мадам покопалася й дістала "Жюстіну" Лоуренса Даррела в паперовій обкладинці.
Була би ручка та блокнот, можна було би переписати густі написи на стінах і на лаві…
Ближче до ранку до кутка запхали білого м'ятого мужичка. Він був печальний, сів навпроти і ми дочекалися мовчки мого виходу на волю.
Я зразу повернув нагору та подався в автомайстерню обіч ароматної конюшні, де сповістив доброму курду-начальнику, яка трапилася лажа, загріб останні гроші та почухрав додому, знову без роботи.
Махар бобокер, себто назавтра, вишукав число у російській газеті, з автомата на Брайтоні, всуціль обліпленого наклейками, задзвонив у якусь контору.
- Гальо? Вам робітники потрібні?
- Це вопше вам треба с Владіміром Ільїчом паґаваріть, - відгукнувся достойний наспівний бас.
Але це вже інша історія. Без криміналу.
СОНЕЧКО
Якщо мене таки посадять, відомо буде чому.
Годин за шість до Нового року я витягнув листа, бо здуру заманулося подивитися в скриньку. Не тому бо чекав привітань і поздоровлень - хіба, може, зав'язати справи року, що осьде мине? Вступити, так би мовити, в новий час, чистим та й, бач, оновленим.
Лист був офіційний, під головою "Останнє попередження".
"Шановний шановна N.N.!
Двічі попередньо у березні та серпні Окружний суд викликав вас виконати обов'язок присяжного. Ви не надіслали відповіді на анкети, відправлені вам, тож тепер ви мусите особисто з'явитися до канцелярії та відповісти на запитання. Процедура займе хіба 15 хвилин.
Зважайте, що зневага до цього Попередження карається штрафом у 1000 доларів таабо тюремним ув'язненням.
Ненсі Т. Саншайн,
канцелярист Окружного суду."
Як той каже, треба знати моє життя з цього боку, аби зрозуміти, яка це хрєнь.
А ще точніше - нелегала вперто кличуть судити громадян.
Присяжних вибирають випадково. Чиста лотерея. Купи квиток - отримай гроші. Перевірка на вдачу. Кому звезло, того проминуло. Кому не таланить, тому й цеглина з чистого неба на голову впаде.
Отже, хтось відкрив навмання, скажімо, телефонну книжку, пальцем тиць - цей-бо судить, той - сидить... Питання в тому, де можна було так гидко засвітитись, аби гикнуло в окружному суді? Особливо, зважаючи наскільки у місцевої влади права рука не знає, що робить ліва, а права нога - куди йде сусідка. Телефонний довідник, по ідеї, то раз. Два, то, по певному розмислу, податкові списки. Коли ти, шановнийшановна, таке послушне закону, дак давай уже на повну котушку. Дурне діло то було взятися за податки, особливо згадавши, що пензії з виплати все 'дно не добудешся, як по ходу з'ясувалося, а тільки моральне задоволення та слабкий шанс колись показати, що був, бач, так етично підкованим, аж податки сам в охотку платив. Хай ніхто і просив.
Оновлення не вдалося, мда.
Перше, я вискочив за ріг і купив пляшку та чіпси з кайєнським перцем.
По тому стояв у лазничці, пив, палив і плював з вікна у внутрішній двір, засипаний бичками з усіх вікон - білі сусідські, жовті мої.
Було тихо, крімльовські куранти не били, сусіди мовчали, бо хіба подалися по ресторанах. Ніхто навіть не співав "Пусь бігут ніуклюже пішіходи па лужам". Злам років виявився тим, що десь ген-ген заволав мужик.
- Хепі нью єєєєєєє!
Еге ж бо, краще не скажеш.
- Хепі нью єєєєєєє!
Мужик горлав просто на бога. Хрипкий голосина ревів іздалеку, як сирена пароплава. В голосі бринів такий відчай, ніби його перестріли бандюки та чикрижать ножами на дрібні шматки.
- Хепі fucking нью єєєєєєє! - заволав відчайдух, і до нього приєдналася слабка пискотня бабських голосків, ніби вточнення зачепило вірну струну.
По тому знову стало тихо.
Пляшка не допомогла, то до п'ятої ранку дивився террі-джильямову "Бразилію", поки не втомило, щоби впасти спать, та п'яно співчував нещасним кіножертвам держапарату.
Ображав зловмисний сарказм. Гел-лоу, Саншайн! І що, питається, робити? Вибиратися хіба з помешкання? Але швидше за все, вдруге не вигорить зняти квартиру в багатоповерховому будинку, а це значить - переходити до хазяїна. Я на першому, він на другому. Чи навпаки. Завжди поряд, неминучі забаганки. Всю ніч зручно не посидиш, щогодини виходити палити на вулицю, два комп'ютери жеруть, знову, електрику, то плати на додачу - перебували ми цю полову... До того ж, звичка міняти місце щороку за дев'ять осідлих літ зів'яла, і кочувати знову... Курва Саншайн. Саншайн, курва.
Виспаний, надвечір висунувся в вікно лазнички, запалив і плював з вікна, поки не з'ясувалося, що під ним теж стоять і палять, закрив і пішов писати Пану Композитору. Сабжа звучала "Ну ти, з новим роком, умовно кажучи!", а лист був жалібний і жадібний на поміч. ПеКа мовчав. Мовчав і завтра. В голові листа від Ненсі-сонечка стояла дата 7 січня, що, мабуть і певно значило крайній термін, коли ся треба з'явити до суду. Про це ПеКа було сказано в листі, але він, сука, мовчав.
Відчуваючи, як наближається неминуча дата, я почав ділитися.
- Це справа серйозна, - нічого нового сказала Наталя, - але не страшно, хоча й бридня. Уб'є два-три дні щонайменше, нехай не бреше про 15 хвилин.
- А ти що, громадянин? - спитав ведучий журналіст і здивувався. Деталі я пояснювати не став.
Заєць співчутливо покивав, і запропонував піти зі мною до суду, аби щиро зіграти "перекладача" та пояснити, що англійською я ні бум-бум, тож не придатний до присяжної служби, як і було сказано в листі Сонечка. До завтра, правда, йому прийшла в голову ловка думка.
- Подивись-но, - сказав він, помахав папірцем та мигнув, що, мовляв, тра додатково поговорити про справу. Ми вийшли надвір.
Йому, бач, теж прислали Попередження. З чого він пропонував назавтра натомість піти до його персонального адвоката, аби той написав цидулку.
- Треба, нарешті, - сказав Заєць, - вирішувати нашу з тобою проблему.
По ходу справи, виявилося, що за вирішення я йому списую борг на 600 баксів. Перекладачем він іти, отже, не збирався. Натомість, приводив адвокату нового клієнта, за що йому, певно, світили гроші, або знижка.
- Так, це пам'ятаю, один драб не пішов і по ньому вдарили таким штрафом, він аж запищав, - згадав менеджер купи видань. Нічого конкретного з нього вичавити не вдалось.
П'ятого січня надвечір все-таки просрався Пан Композитор. Сабжа звучала "Не думаю, що все так страшно". Кому не страшно, не вточнювалося. В листі він давав лінк на Окружний суд та пропонував "перекладацькі" послуги своєї дружини-громадянки, яка вже вірно відбула присяжну справу.
На той час уже було запізно. Я змирився з думкою, що тра буде вибиратися і започаткував хитромудру комбінацію. Хоча Пека і вважав, що до суду піти таки треба, а в Попередженні ясно було сказано "тож тепер ви мусите особисто з'явитися", я почав складати, ніби не втямив, письмову відповідь.
"До уваги: Ненсі Т. Саншайн
У справі: Про обов'язок присяжного
Шановна Ненсі Т. Саншайн,
Я отримав од Вас листа, де повідомлялося, що я мушу стати присяжним суду. З великим жалем сповіщаю, що я не відповідаю вимогам, зазначеним у вашому Попередженні. По-перше, я не є громадянин США (див. прикладені фотокопії документів). По-друге, я нє настолька владєю англійскім язиком, щоби вирішувати долю осудженого.
Сподіваюся, що це аканчатільно вирішить проблему.
З повагою до вас..."
Мулька була в тому, що в листі Сонечка вимагалися "фотокопії документів", але не було зазначено, що бомаги мають бути дійсні за часом. Єдине право на роботу, яке я отримав років 12 тому, тим самим, теоретично грало з тим же успіхом, як і свіжі папери, що їх було вже не дістати. Якщо потрібний доказ, що сей дурень не є громадянин США, дак осьде він... Лишалося довести тільки, що з англійською недобре. А це, знаючи англійську, вже не так важко. Тим більше, що не розуміє ріжниці між "підсудним" і "осудженим".
Поза листом залишився пункт "До того ж, буквально днями я маю виїхати за межі штату Нью-Йорк, аби замешкати в Метачені, Нью-Джерсі, тому вважаю себе зайвим і вже не придатним щодо виконання обов'язку присяжного у ваших кордонах. Оскільки нового телефону я ще не поставив, буду дуже вдячний, якщо від вас не надходитиме зайвих повідомлень." Це видалося дещо штучним.
Назавтра персонального листа Сонечку було відправлено з двома додатковими марками і лишалося тільки чекати.
Минув тиждень, минув другий. Ніхто не вибивав двері та не накладав наручні. Сонечко мовчало і не сяяло.
Натомість кисломорда Лєночка отримала позов стати присяжною. Це свідчило, що Ненсі Саншайн серйозно ставиться до службових обов'язків і вирішила розбомбити всіх, хто досі в окрузі уникав громадянської служби.
Візит на сайт Окружного суду видав портрет Сонечка. Вона стояла межи колєг, вдягнена в чорний костюм з краваткою. На ній стирчала коротка стрижка, як у перестаркуватої лесбіянки. Що більше, була вона - біла. Стара біла лесба.
Весь цей час я сприймав її чорною, ображеною на державу. Мстивою за мені невідомо що.
Мене, втім, так і не посадили, невідомо чому.
