- Давно чекаєш?
Я подивилась вверх і побачила високого спортивної статури незнайомця, який стояв переді мною. Його чорне густе кучеряве волосся іскрилося сивиною і подекуди пробивалося неслухняними кучерями.
- Ви мене питаєте? – Здивовано перепитала я.
- Звісно! А кого ж іще? Дивно, що ти запитуєш.
- Дійсно, дивно. Але ж ми не знайомі. Як я можу тебе чекати?
- Ну от, ми уже і на «Ти». А ти кажеш «Незнайомі».
Я зрозуміла, що подальша суперечка буде марною і замовкла.
- Так ти готова?
- До чого?
- Невже ти забула? Ми сьогодні одружуємося. Залишилося 2 години.
Я ошелешено заглянула в його темні бездонні очі. Щось було в них дивне. Вони нагадували печеру, в яку ніколи не проникало світло.
Мене огорнули дивні відчуття. Це були смуток і здивування, обурення і розпач. Хтось нахабно увірвався у моє життя і хоче у ньому залишитися.
- Ну, чого ти комизишся? – знову запитав незнайомець. – Негоже дівчині самій жити в такому замку.
- Замку?! – вихопилося у мене? – тільки тепер я помітила, що сиджу на софі ручної роботи посеред великої зали з величезними вікнами, оздобленими чудовими шторами.
В залі було кілька диванів різної форми і величини. Усе було світло-зеленого кольору. Ніжне світло-зелене сяйво наповнювало кімнату.
«Містика» - подумала я і вирішила обачніше розпитувати незнайомця.
- Як ти сюди потрапив? – я очікувала, водночас, відповіді і на те, кому належить замок. Мене гнітила думка, що гостею тут є я. Гостею-полонянкою.
- Так, як завжди – ввійшов у будинок і піднявся сходами.
- А звідки ти прийшов?
- З дому. Я приїхав верхи.
- Твій замок поруч?
- Я не маю замку.
- Чим ти займаєшся?
- Витягую п’яних гультяїв із шинку.
- Як давно ми знайомі?
- А ми незнайомі.
- Чому ж ти говориш про одруження?!
- Зацікавилась? Моя сестра розказала мені про твій триповерховий замок, в якому живе самітниця.
В цей момент я підійшла до поручнів і помітила жінку, що піднімалась до нас сходами.
Поручні сходів були прикрашені кам’яними вазами із кам’яними квітами. Сходи, поручні, вази і квіти сяяли тим же світло-зеленим світлом.
Жінка була вбрана у довгу сукню кремового кольору. Руки помірної пишності були прикриті прозорою шаллю в тон сукні. Світло-золоте волосся великими кучерями обрамляло високе чоло над чудової форми бровами. Ніс був помірно довгий з горбинкою. Жінка мала пишні малинові уста.
- Познайомились? – запитала жінка.
- Знайомимось – відповів незнайомець. І додав «Вона не вірить».
- То поясни – час спливає – проказала жінка.
- Краще за тебе цього не зробить ніхто – мовив незнайомець.
- Але ж тобі із нею жити – відповіла жінка.
Я стояла поруч і не втручалася. Усі мої думки були зайняті пошуком виходу із ситуації. З одного боку пропозиція (?!) одруження, з другого – нахабство моїх гостей. Окрім того, мене цікавило звідки вони, узагалі, «звалились» на мою голову.
- Ти ще не вбрала сукню, яку я тобі подарував? – запитав незнайомець.
- О, Господи! Він ще й подарунки мені робив! Мій внутрішній спротив починав зростати.
- Ти про що? – відповіла я удавано байдуже.
Незнайомець підійшов до скляної шафи, яка була біля стіни, протилежної сходам. Дверцята шафи були вкриті вигадливими узорами.
З обох боків від тієї шафи стояли інші з відкритими полицями. Різний посуд кубки, вази ручної роботи чиєюсь дбайливою рукою були гарно розташовані на полицях.
Незнайомець різко відчинив дверцята шафи і…
Перед нами стояла (!) небаченої краси сукня. Саме стояла, а не висіла, як я звикла.
Сукня мала глибокий овальний виріз, оздоблений симпатичною мережкою. Приталена до пояса із пишними фалдами спідниці. Довгі рукави вшиті із тонкої мереживної матерії. Ліф вигаптуваний атласними нитками із бісером. Узори в формі бутонів троянд із листочками. Листочки вигаптувані, власне, бісером, а бутони – коштовним камінням. Здається це була бірюза. Світло-зеленій тональності сукні я уже не дивувалася.
- Правда, гарна ? – запитав незнайомець. – Можеш не відповідати: твоє захоплення неможливо не помітити.
- А чому бірюза? – запитала я (це – мій камінь і я завжди ним захоплювалася).
- Це ж твій камінь – відповів незнайомець.
- Чому ти так думаєш? – запитала я, ледве стримуючи здивування.
- Це написано у твоїх зелених очах – відповів він.
Увесь цей час жінка мовчки сиділа на дивані, пильно мене розглядаючи. Здавалося, що вона шукала ту невидиму цятку, на яку можна натиснути, щоб я нарешті погодилася на їхню пропозицію.
А я продовжувала опиратися. Мене стримувала їхня навала і його очі. Була дивна невідповідність між його темними непробудними і її ніжними лазуровими очима. Невже брат і сестра можуть бути настільки несхожі? У жінці відчувалося щось «царське» - виваженість, стриманість, граціозність, розсудливість.
Незнайомець, на відміну від своєї сестри, поводився з нахабством юного розбещеного розбишаки. Його наполегливість відштовхувала і відлякувала мене.
Хоча, за інших обставин, її можна було сприйняти із радістю. Активність з боку мужчини завжди є краща за невизначеність.
Іншими, власне, моїми, обставинами є мої почуття. Я закохана по вуха і втішаюся своїм почуттям. Мій коханий Хуліо плаває у морі. Ми рідко бачимося, але його щасливі очі небесного кольору щоразу іскряться від задоволення нашою зустріччю.
Пройшло кілька місяців від нашого побачення, а я ще і досі відчуваю його дотики і пестощі, його цілунки.
Я замріяно підійшла до вікна і мій погляд заковзав поверхнею моря. Лазурова поверхня раз по раз спиналася хвилями. «Хоч би не було великого шторму!» - подумала я.-«Добре, що біля нас немає ні рифів ні підступних скель. Легка рибальська шхуна завжди вправно підходила до нашого причалу…».
Поверхня моря була чистою і порожньою. Жодного судна, жодної зачіпки, яка би вказувала на прибуття коханого.
Із замріяності мене вивів голос жінки.
- Тобі зовсім не до вподоби мій брат? – запитала вона.
- А я думала, що вам байдужі мої почуття – не втрималась я.
- Чому ж? Я не хочу усе життя вислуховувати твої образи.
- Цікаво, а як це ти собі уявляєш?
- Ти забула? За нашими звичаями сестра живе у будинку одруженого брата.
- То он, чому, ти вибирала будинок! Не так для брата, як для себе?!
- Для нас обох – відповіла жінка.
- Обох… Мене у ваших планах немає…
- Я не так висловилася. Я говорила про нашу родину. Про брата і про себе… Ти мене зовсім заплутала.
Її впевненість десь поділася. І я побачила розгублено-розпачливі очі, що часто кліпали. Так буває, коли проганяють сльози. У цю мить мені стало її невимовно жаль…
- Розкажи мені про себе – попросила я жінку.
- Ти впевнена, що хочеш це знати?
- Якщо ти не розкажеш сама, то я скажу усе, що вичитала у твоїх очах.
- І що ж ти там побачила? – відповіла жінка.
- Той, кого ти називаєш братом, ним не є.
- Цікаво… Продовжуй.
- Ти не заперечила. Отже… Ти є моєю далекою родичкою. Можливо по татовій лінії. Там були жінки із русявим волоссям.
- Це уже цікавіше. Далі…
- Далі… Далі я чекаю твоєї розповіді.
- Так не цікаво!
- Чому ж? Можеш заперечити мої здогади.
- Для чого? Ти гарно усе оповіла.
- Але я хочу документальних свідчень.
- Я не маю паперів. Усе згоріло з помешканням.
- Як це сталося?
- Банально. Гроза. Блискавка.
- Жертви?
- Ні. Ми ще не спали. Вискочили надвір. Почали гасити будинок. А він згорів, як сірник. В моменті ми стали ніким.
- Чому ти не розказала це з самого початку?
- Для чого, щоб ти вигнала нас, як решта родичів?
- Не вигнала ж досі.
- Так. Хоч могла.
- Тепер розкажи про родичів.
- Їх багато. Пам’ятаєш похорон того, кого ти дуже любила?
- Я багатьох поховала. І усіх їх дуже любила.
- А ти зосередься. Молода жінка із світло-русою косою побивалася на могилі того, кого любила понад усе на світі. Твоя тітка мене запитала: «А ти що тут робиш?!» Я перехрестилась і пішла, вмиваючись сльозами.
- Тітка уже не живе. Чому ти так скоро пішла тоді? Я хотіла з тобою познайомитись. Ми з мамою шукали тебе.
- А тато?
- Він був прибитий горем. Але згодом казав, що з радістю би познайомився із тобою.
- Чому ж не познайомився?
- Тітка відмовчувалася. А більше запитати було ніде. Усі архіви були понищені – сама знаєш.
- Так. Ти права.
- Як би ти написала листа! Скільки років ми згаяли!
- Як би…
- Хто цей незнайомець?
- Це мій… Мій… - жінка знову закліпала очима.
- Він не брат тобі?
- Ні! Зовсім, ні…
- Добре, що я вчасно це зрозуміла. Сукня планувалася тобі?
- Вона моя…
- Розкажи про неї. Вона дуже пасує до твоїх очей…
- І до твоїх також. Це єдине, що мені вдалося врятувати.
- Дивний вибір під час пожежі.
- Зовсім не дивний. Це сукня моєї… нашої з тобою бабусі.
- Здорово! Бабуся була щаслива.
- Але що робити із священиком? – запитала жінка.
- Тобто?
- Він має от-от підійти.
- Що він знає?
- Тільки про одруження.
- Тоді усе добре. Іди одягай сукню.
Увесь цей час незнайомець стояв біля вікна і пильно вдивлявся в далечінь.
Там, далеко на видноколі, розігрався справжній шторм. Хвилі ніби вихвалялися одна перед одною у вправності. Небо сховалося за темними сизими хмарами, які клубились по усьому видноколу.
Звідкілясь узялась легенька рибальська шхуна. Перевалюючись з боку на бік, вона з усіх сил старалась втримати рівновагу. Хвилі підхоплювали її дбайливими долонями і передавали далі.
- Господи! Рятуй тих, хто в дорозі! – вигукнула я свою звичну молитву-прохання.
Шхуна була зовсім поруч. В цю мить блискавка ударила в щоглу і зайнялося вітрило. Його кинулись гасити. Налетіла хвиля і накренила шхуну в один бік. Судно затріщало… Я безперестанку просила Бога про порятунок…
Блискавка вдарила в корму і шхуна зайнялась.
- Коло замкнулось – мовила я. – Господи! Чому ми маємо відповідати за провини наших батьків? Порятуй мого коханого навіть, якщо ми не зустрінемося! Порятуй усіх, хто у біді…
Я відчула брак сил і поволі сповзла на диван, що був поруч.
Не мала сили плакати, думати… Повне заціпеніння огорнуло мене щільним кільцем. Я лише дивилась поперед себе у одну дивну цятку, яка поволі посувалася вбік. Поява сонячного зайчика була дивною у цю мить. Маленький зайчик віщував надію.
Несподівано незнайомець вибіг з кімнати. Я мало на нього зважала, бо усі мої думки були зайняті шхуною, яка, до болю, нагадувала судно мого коханого.
Жінка занепокоєно кинулась до вікна.
- Шторм розгулявся не на жарт – мовила вона. – За високими хвилями не видно нічогісінько. Треба тільки молитися і чекати.
Час спливав непомітно довго.
В двері постукали. Жінка спустилася сходами і відчинила двері. Невдовзі у залу зайшов священик.
- Доброго дня, отче. Присядьте. Вина? – кволо запитала я. - Чи маєте ще якісь справи?
- Тільки ваше одруження – відповів священик.
- Тоді помоліться разом із нами за тих, хто у морі і, особливо, на тій шхуні, у яку ударила блискавка.
- Усе буде добре, дочко. Бог вчув твої молитви – відповів священик.
- То хто одружується? – запитав він згодом. – Бачу лише двох схожих дівчат.
- Її наречений незабаром повернеться – відповіла я, ледве стримуючи сльози. – А мій…
- Вір, дочко. Не полишай надії – підбадьорив мене священик.
Настав вечір.
Цілісінький день ми молились і очікували.
Пізнім вечором двері різко розчинилися і зайшов мокрий до нитки незнайомець.
Ледве переступаючи сходами, він гукнув мені: «Вийди надвір!»
Мов на крилах, я збігла сходами. Щось, ніби штовхало мене у плечі, а у вуха, ніби хтось кричав: «Скоріше! Скоріше!»
Де й взялися сили? Я вискочила надвір.
Повний місяць осявав усе навколо звичним зеленавим сяйвом. Море тихо хлюпало хвилями. Ніщо не нагадувало ні шторму, ні бурі.
Високі дерева стиха шепотіли листям. Трави хвилями перекочувалися з боку на бік. Повна ідилія.
На морі виблискувала місячна доріжка. Вона була така густа і яскрава, що можна було нею іти. Тільки куди?
Я відвернулася. Я шукала очима того, кого хотіла бачити.
Марно. Його не було ніде…
Але щось заставило мене вискочити надвір? Отже, требу шукати серцем. Я спробувала заспокоїтись і віддатися поклику серця. А воно теленькало і теленькало, як з переляку. Чи?... З передчуття?
Позад мене ледь зашурхотів пісок. Умить я обернулася. У місячному сяйві йшов Він.
Я ні з ким його ніколи не сплутаю! Його ставна статура, ці стрункі ноги і міцні руки. Могутні плечі. Очей я не бачила, але відчувала його теплий погляд.
Я кинулась назустріч. І попала у рідні надійні обійми.
- Ти живий! Яке щастя!... – шепотіла я, пригортаючись до свого коханого.
Ніжні цілунки покривали мої очі, уста, ланіти. Я танула в його пестощах і прагла ще і ще. Я виціловувала його уста, солодкі, як мед і із присмаком солі. Ніжні вуса лоскотали моє обличчя. Яке щастя! Вік би стояла у його обіймах!...
Із солодкого забуття нас вивів голос незнайомця: «Намилувались? Ходіть у дім».
- Знову він втручається – невдоволено промимрила я.
- Ходімо – сказав мій милий і міцно поцілував мене в уста… - Якби не він…
- Якби не він?! Що – він?! – перепитала я.
- Ходи. Я усе розкажу.
Ми зайшли в будинок. Тільки тут я помітила, що мій милий мокрий до нитки.
- Ходи, переодягнешся – мовила я. – А тоді уже усе розкажеш. Я наготую тобі гарячу ванну.
Ми пішли у його кімнату. Він зняв із плеча легку сумку і поклав її на крісло. Знову пригорнув мене за плечі і ми зайшли у ванну. Я напустила гарячої води.
- Не заснеш у ванні ? – запитала я.
- Тільки із тобою – відповів мій коханий, грайливо притискаючи мене до себе.
- З тобою – де завгодно – щасливо прошепотіла я, втішаючись кожною миттю спілкування.
Коханий скинув одяг і я помітила рани і синці.
- То це твоя шхуна попала у шторм ? – запитала я.
- Так, моя. Думав, що уже не вийдемо на берег.
- Команда не постраждала?
- Усі живі. Щасливо поплелися домів.
- Давай, я тебе помию.
- Як маленького?
- Як миленького – засміялася я.
Мій Хуліо забрався у ванну і мильна піна легко закутала його молоде міцне тіло. Я легкими рухами обмивала його плечі, шию, руки, неперестанно пестячи.
- Спогади про твої пестощі додавали мені сили – муркотів мій милий.
А я продовжувала пестити кожну його клітиночку, цяточку, кожен перчик. Особливо той, особливий, який він показав мені якось уночі при тьмяному світлі лампи.
- Ще трошки і я затягну тебе у ванну – засміявся Хуліо. – Залиш трошки пестощів на потім.
- Як скажеш, мій милий.
Хуліо швиденько сполоснувся під душем, загорнувся рушником і міцно притис мене до себе. Я відчувала його жагу і з шалом притискалась до милого…
У двері постукали.
- Годі вам ніжитись – нетерпляче гукнув незнайомець.
- Ідемо – відповів Хуліо, пригортаючи мене ще сильніше.
- А може не підемо? – з надією запитала я, заглядаючи у кохані очі.
- Ні, кохана, маємо іти. Одруження – то святе.
- Так пізно? Поночі?
- Поки ми поговоримо, то і сонечко встане. У перших променях сонця вони і обвінчаються.
- Звідки ти знаєш про їхнє вінчання? Ти ж тільки що прибув, а я ще не встигла тобі розказати.
- Серджіо розказав.
- Серджіо? Хто це?
- Той, хто сьогодні порятував нашу команду. Ходімо, мені треба багато тобі розказати.
- То розказуй тут.
- Але це стосується і решти присутніх. Не переймайся – того, що стосується тільки нас, я їм не скажу. – і мій милий поцілував мене довгим ніжним цілунком.
Обнявшись, ми зайшли у залу.
Священик куняв на центральному дивані.
Незнайомець нервово крокував біля вікна.
Жінки не було видно.
Двері у сусідню кімнату були злегка відчинені.
- Ось, і ми – впівголоса мовила я, щоб не розбудити священика.
- Нарешті – різко розвернувся до нас незнайомець. – Зустріла своє щастя? Тримай міцно! А я своє, здається, уже втратив…
- Ти про що? – запитала я. – А ну, розказуй хутчіш.
- Елеонор зникла.
- Елеонор ? – здивувалася я.
- Так. Її звати Елеонор.
- О, тоді усе у порядку. Думаю, я знаю де вона – І з цими словами я пішла у кімнату, двері у яку були привідчинені.
Посеред цієї зали стояла незбагненної краси жінка. Зеленава сукня злегка облягала її ще молоде тіло. Колір сукні і коштовностей ніжно підкреслював лазореву голубінь очей. Жінка світилася щастям і нетерпінням.
- Усе гаразд – мовила я. – Ти можеш присісти? Йому ж не можна тебе зараз бачити. У тебе є туфельки до цієї сукні?
- Ні, туфельок не маю. А присісти спробую.
Я підійшла до шафи, відкрила дверцята і пробіглася поглядом по своїх запасах. У гарному взутті я завжди мала смак. Мій улюблений вислів «Гарного взуття забагато не буває» підкреслювався вмістом цієї шафи.
- Так і є. Ось ці туфельки пасуватимуть найкраще і я подала Елеонор симпатичні витвори ніжно-зеленого кольору.
- Зручно вмостися. Мій Хуліо хоче дещо розказати. Це стосується усіх – сказала я і вернулася у попередню залу.
- Я знайшла Елеонор – сказала я незнайомцеві – Усе у порядку.
- Я хочу її негайно побачити. Нам треба поговорити.
- Ти визначся, що ти хочеш. Якщо твої наміри одружитися не вивітрилися, то із нареченою тобі бачитися не можна. Хочеш поговорити? Ставай біля цих дверей і говори. Вона усе почує.
Незнайомець стрімко кинувся до дверей і ледве стримався, щоб їх не відкрити.
Хуліо підійшов до мене, взяв за руку і підвів до вікна.
Тиша і спокій всепереможно огортали усе навколо.
- Яка краса! – водночас мовили ми і тихо засміялися.
Ми довго стояли біля вікна, пригортаючись одне до одного.
Позаду вчулися кроки.
- Дякую. Ми порозумілися із Елеонор. Я попросив її руки і вона пообіцяла подумати. Однак, прошу вас бути гостями на нашому вінчанні.
- Залюбки. – відповіла я.
- Так, звісно! – погодився Хуліо. – Нарешті і я можу розказати про свої пригоди.
- Розказуй. Усі чекають твоєї розповіді. Елеонор також вчує.
І Хуліо почав розказувати.
- Наша шхуна довгенько уже плавала морем. Ми піймали і засолили гарний улов риби. Усі були задоволені і прагли чим скоріше повернутися додому.
Погода увесь час сприяла нам. Хвилі легко гойдали судно і ми мали надію на таку ж погоду до кінця плавання.
Рідні простори уже виднілись на видноколі і усі ми були радісно збуджені.
До зустрічі залишались лічені години.
Зненацька налетів вітер. Небо вкрили суцільні хмари, які темно клубочились над нами.
Море почало хвилюватися. Посипались удари грому. Спалахи блискавки розсікали небо. Море схвильовано било хвилями. Вони ставали все вищі і вищі.
Шхуну хитало з боку на бік. Ми, як могли, втримували її. Спустили вітрила і міцно їх прив’язали. Укріпили на шхуні усе, що могло зайво пересуватися.
Гроза не вщухала. Хвилі почали заливати палубу. Вони розгойдували судно з такою силою, що ми могли, от-от, перевернутися.
Зненацька блискавка вдарила в щоглу. Загорілося вітрило. Ми кинулися його гасити. Поливали, як могли. Старалися відчепити вітрило від щогли. Насилу нам це вдалося.
Тільки-но ми зняли вітрило, як блискавка ударила в корму. Шхуна спалахнула, як сірник. Ми поливали її водою, яку черпали відрами із моря, та вогонь тільки посилювався.
Я віддав наказ команді пересісти у шлюпку. Треба було рятувати людей.
Тільки-но ми перебралися у шлюпку, як щогла не витримала і впала на воду. Вона ціляла прямісінько на нас. Наша шлюпка ледве встигла вивернутися від удару.
Вогонь розгорався чимдуж і охопив усю нашу шхуну. Вона накренилася і почала тонути.
Ми стояли у шлюпці і прощалися із «De Libertate». Вільна і прекрасна шхуна ніколи нас не підводила, була чудовим другом і домом.
Чимдуж ми налягли на весла.
Стіна дощу виросла перед нами. Дощ оточив нас звідусіль. Змагаючись із дощем і вітром, хвилями і втомою, ми гребли веслами настільки сильно, наскільки дозволяли наші сили. Підмінюючи одне одного, ми старалися докласти усіх сил для порятунку.
Ті, що були вільні від весел, вигрібали воду із шлюпки. На щастя, шлюпка була міцна і ціла.
Ми пливли, здавалося, цілу вічність. В непробудній пітьмі нічогісінько не було видно. Потужні хвилі бавилися шлюпкою, як іграшкою.
Ми не знали в яку сторону нам слід плисти та покликом серця я відчував напрям. Щось постійно кликало і штовхало мене саме туди. Як добре, що ми підкорилися тій невидимій силі і не збилися з курсу.
Раптом ми помітили зблиск світла попереду. Здавалося, що це спрацювала наша втомлена уява. Але світло зблиснуло знову і знову. Так, ніби хтось подавав нам сигнали.
Із останніх сил ми налягли на весла і скоро темні обриси скель завидніли перед нами.
Але, як причалити до цих неприступних каменів?
Хвилі то відносили нас у море, то силувались розбити об скелі.
Ми вчули чийсь голос. Хтось махав вогнем, даючи нам сигнали. Вогонь переміщувався вправо і ми інтуїтивно попрямували за ним.
Я вдивлявся у обриси скель і пригадав про вузький прохід поміж ними, у який важко було поцілити шлюпкою і за гарної погоди. Що вже казати про шторм і темінь? Невже хтось так невміло жартує? Чи ми довірились нашій втомленій уяві?
Десь наверху над нами розгорівся вогонь. Вогнище піднімалося усе вище і вище. На його тлі завиднілися обриси якогось високого чоловіка. Він махав руками, ніби щось кидав. Перед нами почувся легкий сплеск води. Щось упало у воду, але що?
Чоловік знову замахав руками. Знову сплеск. І знову невідомо від чого.
Згодом ми помітили вогонь, який летів униз. У спалахові вогню ми розгледіли мотузку, кінець якої горів. Упавши у воду, вона почала шипіти і потріскувати, а ми чимдуж гребли до неї. Легкі іскри на воді вказували нам шлях. Ми схопили мотузку і смикнули. На іншому кінці мотузки також смикнули. Тоді ми обв’язали мотузкою канат, який був у нашій шлюпці, і знову смикнули за неї, але уже двічі. На іншому кінці також двічі смикнули. Чоловік нагорі помахав вогнем і ми стали чекати.
Згодом ми відчули, як мотузка знову смикнулась. Вона висковзнула із шлюпки, потягнувши за собою канат, який напружився, як тятива лука. І ми налягли на весла, щоб не тріснула мотузка.
Так, гребучи веслами із напнутим канатом, ми підпливли до берега. Там ми зустріли чоловіка, який тримав за вуздечку коня, до сідла якого була прив’язана мотузка.
Так! Це була та сама мотузка! Вона була пропущена навколо дерева, а другий її кінець був прив’язаний до нашого каната. На березі був встромлений смолоскип, який освітлював нас усіх.
Ми познайомились. Чоловік назвався Серджіо і розказав, що побачив нашу шхуну із вікна дівчини-самітниці. Серджіо розповів, що його батьки розорились, коли весь врожай винограду побив град. Щоб віддати кредит банку, вони спродали маєток і залишились без копійки.
Серджіо хотів поправити справи родини і для цього затіяв одруження із дівчиною-самітницею. Але, щоб не втратити свою кохану Елеонор, він домігся її обіцянки, що вона видаватиме себе за його сестру. Таким чином, вони зможуть часто бачитись. А потім… Хто зна, що буде потім?
Коли я вчув розповідь про дівчину-самітницю, то зрозумів, що мова йде про мою кохану Бьянку. Я розказав Серджіо про наші із тобою почуття і із вдячності, що він порятував нас із командою, пообіцяв подумати, як зарадити його біді.
- Отже, Серджіо – це і є той незнайомець, який кохає Елеонор?! – скрикнула я. – Ну, от і познайомились. Цікава історія.
- Серджіо, я надзвичайно вдячна тобі за порятунок мого коханого Хуліо і його команди. Що ж до твоєї справи… Треба було усе одразу розказати, разом ми придумали би якийсь пристойний вихід. Але ще є час. Зараз головне – твоє одруження із Елеонор. Скоро світанок.
Обриси зали вкрились ніжними рожевими пелюстками променів сонечка. Вмить зала набула незвичного вигляду – до ніжного світло-зеленого сяйва додались тони слабо-рожевого відтінку.
На горизонті ніжна рожева корона. Слідом за нею потихеньку з’явився краєчок сонечка. Крок за кроком сонечко викочувалося з-за краю неба. Мить! І сонце переможно викотилося на виднокіл!
Одразу ж защебетали пташки, славлячи сонце. «Куі-і, куі-і» закигикали чайки.
- Доброго ранку, діти мої – обізвався священик. – Ви уже визначилися із своїм вибором? Чи можемо розпочинати?
- Так, отче, ми готові. Розпочинайте – відповів Серджіо.
Священик приготувався, підійшов до вікна і сказав Серджіо, щоб став поруч. Ми із Хуліо стали з другого боку.
- Помолимося, діти мої – сказав священик і розпочав «Отче наш». Ми проказували разом із ним, чітко й врочисто, улюблену молитву, висловлюючи водночас і свою віру у Бога і подяку йому за порятунок і єднання.
- А тепер розпочинаємо вінчання – мовив священик.
- Чи присутня у цьому залі дівчина, з якою ти, Серджіо, хочеш поєднати свою долю ?
- Ні, отче, у цьому залі цієї дівчини немає. Але вона є у сусідньому залі.
- Чи присутній тут той чи та, хто із будь-яких причин проти цього одруження? – знову запитав священик.
- Ні, отче, тут таких немає – відповіли ми із Хуліо.
- Тоді можемо розпочинати. Хто введе у цей зал дівчину, із якою Серджіо єднає свою долю? – запитав священик.
У цю мить двері у залу відчинились і на порозі постала Елеонор. Вона була прекрасна! Ніжно-зелене сяйво струміло від її сукні. Горда постава, лазореві очі, малинові уста притягували погляди.
- Я сама увійду у цей зал, отче. Мої батьки давно померли. Я сама відповідаю за себе. – сказала Елеонор.
- Заходь, дочко – мовив священик – і пам’ятай: ти ніколи не буваєш сама – завжди із тобою є Бог.
Елеонор рушила уперед. Вона граційно ступала, крок за кроком повільно наближуючись до нас. Ще мить і вона стала поруч із Серджіо.
- Чи присутній у цій кімнаті той, з ким ти, Елеонор, хочеш поєднати свою долю? – запитав священик.
- Так, отче, він тут.
- Назви його ім’я, дочко.
- Його звати Серджіо. Це любов усього мого життя.
- Серджіо, чи присутня у цій кімнаті та, з ким ти хочеш поєднати свою долю? – знову запитав священик.
- Так, отче, вона тут.
- Назви її ім’я, сину.
- Її звати Елеонор. Я люблю її понад усе на світі.
- Нарікаю тебе, Елеонор, дружиною Серджіо. А тебе, Серджіо, нарікаю чоловіком Елеонор. Кохайте одне одного, живіть у любові і радості до глибокої старості, довіку.
Священик подав Елеонор і Серджіо келих із червоним вином. Елеонор пригубила, а Серджіо допив. Опісля вони поцілувались, а ми із Хуліо підійшли їх вітати.
- Вітаю, Елеонор, щастя й достатку. Вітаю, Серджіо, щастя в коханні – мовила я.
- Дякуємо, Бьянко, гарні побажання, як мрії.
- Хуліо, познайомся, це – Елеонор. Моя … І я запнулась, бо знала, що це моя родичка, але вагалась – ким саме є мені Елеонор? Кузиною чи тіткою?
- Я твоя тітка, Бьянко – поспішила відповісти Елеонор.
- Дякую. Отже, Хуліо, це моя тітка Елеонор. Це так дивно – видавати тітку заміж.
- То ви родички? – здивувався Серджіо. – Оце так!
- Так, нинішній день повний несподіванок – мовила я, пригортаючись до Хуліо.
- І це ще не всі несподіванки – відповів Хуліо.
Він вийняв із кишені маленьку оксамитову торбинку і вийняв із неї намисто.
- Бурштин… Коло розімкнулося, нарешті. Бурштин! Дякую, мій рідний, це – найкращий подарунок.
- Бьяночко, я завжди пам’ятав, що це твій найулюбленіший камінь. А тепер ходімо, хай молоді потішаться своїм щастям.
- Чекай, Хуліо, для щастя їм дечого бракує – відповіла я. – Я подумала собі, що мій дім достатньо великий. У ньому цілком вистачить місця і для нас із тобою, і для Елеонор із Серджіо.
- Молодчинка, Бьяночко, ми заживемо великою родиною – відповів Хуліо. – А тепер ходімо.
- Так, коханий, ходімо – відповіла я і … прокинулась.
- Який цікавий і гарний сон! – подумала я. – Як шкода, що це тільки сон…
Скрип ліжка заставив мене повернути голову. На мене дивились кохані очі кольору неба, із іскринками щастя. Це очі мого милого і найріднішого у світі Хуліо.
- Прокинулась? – усміхаючись, запитав Хуліо. – Це тобі, моя кохана Бьяночко, - додав, цілуючи мої уста. І Хуліо підвів мене до вікна. Біля берега стояла новісінька шхуна, на борту якої виднівся напис золотими буквами «Bianca».
- Анумо одягнемо мій дарунок моїй чарівній Бьянці, - муркотів мій коханий, одягаючи мені на шию намисто із бурштину.
І уся кімната наповнювалася сяйвом Сонця…
