“- Чи ти коли-небудь бачив ілюстрацію, в книзі, яка лякала тебе, Дені?..
- Так…
- Але ж ти знав, що вона не завдасть тобі болю?
- Та-ак, - сказав трошки із сумнівом Дені.
- Ну, так само і з цим готелем”.
1977 рік – Стівен Кінг пише книгу “Сяйво”, у якій розглядається проблема сприйняття людиною надприродного у житті. Власне, цю здатність і називає один з персонажів “сяйвом”. Благо це чи прокляття?
Гірський готель, що не працює взимку, підряджається сторожити письменник (звичний вже алкоголічно-автобіографічний персонаж Кінга), сподіваючись, що усамітнення з дружиною та сином у безлюдному місці допоможе налагодити родинні взаємини та додасть творчого натхнення. Але як сприйме цей готель з поганою (колись) репутацією його родина: жінка (проста, зі здоровим глуздом людина), син (чиє “сяйво” просто зашкалює)? Може варто було замислитися над долею попереднього сторожа?
1980 рік – Стенлі Кубрік знімає “єретичний” (на думку багатьох фанів Кінга) / “шедевральний” (на думку багатьох фанів Кубріка) фільм “Сяйво” з Джеком Ніколсоном у головній ролі. Хоч би там як, сплюндрована/геніально інтерпретована екранізація твору назавжди залишиться в, як би пафосно це не звучало, скарбниці свтового кінематографа.
1997 рік – Мік Гарріс знімає “справжній, канонічний”/“пісний, нудний” мінітелесеріал “Сяйво”. Не задоволений попереднім фільмом Кінг сам написав сценарій, а режисер (автор проекту “Masters of Horror”) спробував відтворити ледь не по сторінці весь роман. Що ж з цього вийшло?
Маємо дуже непогану ілюстрацію до книги. На самостійний твір (пишне мальовидло Кубріка), звичайно, не тягне, але не цього й прагли Кінг і Гарріс. Адже твір такої неоднозначної особистості як Кубрік мусив виламуватися з рамок оригінального сюжету, тож і акторський склад був підібраний тоді відповідно – на тлі невиразних постатей інших акторів Ніколсон (проти вибору якого на головну роль був сам Кінг) вражав буремністю, а його “he-e-re’s Johnny” довго бринітиме у вухах. Абсолютно по іншому підійшов до справи Гарріс – головна роль у його фільмі належить родині, кожний член якої цінний сам по собі і не перебуває в тіні. Письменника грає Стівен Уебер, актор, чия зовнішність абсолютно вписується в книжний образ непевної, слабкої людини (на відміну від характерного, волевого амплуа Ніколсона), яка здатна хіба на роздратованість, а не жорстокість. Тим цікавіше дивитися на його метеморфозу. Його дружині (грає Ребекка де Морне) й сину виділено достатньо часу (адже формат серіалу це дозволяє), щоби уповні розкрити їхні, теж не дуже однозначні характери.
Отже, фільм є класичним виконанням теми. Тут немає варіацій. Все “зіграно за нотами”. Проте є те, чого немає у більш розкутого попередника, - саспенс. У Кубріка він виродився у горор з потоком крові з ліфту – у Гарріса це блукання помпезними коридорами, де нічого не відбувається, але стає ще моторошніше. До того ж і сучасні (1997 рік) спецефекти дозволили відзняти на гідному рівні ті необхідні за сюжетом книги сцени, що їх відтворити у 1980 було просто технічно неможливо.
Серіал – це найвідповідніша форма передачі на екран творів Кінга. І спроба Гарріса є підтвердженням цієї, загальноприйнятої вже, думки. Зрештою, будучи вправною ілюстрацією до книги, це, все ж, не Біблія Дюрера.
2008 рік – а про нову версію “Сяйва” нічого не чути. Не знаю як кому, а мені мало.
