Маньа
Її звали Марія. Вона народилася й виросла колись давно, коли ще носили вишиванки й мазали долівку глиною. Жінка любила згадувати, як на своє весілля вбралася в намисто, до якого були прив’язані кольорові стрічки.
Марія була нашою сусідкою. У дворі в неї була справжня «руська» піч, у якій на Великдень пеклися паски, на Маковія – шулики. А от криниці у дворі не було, доводилося ходити по воду до сусідів.
Усі називали Марію Маня. На мій день народження вона завжди приносила червону калину й листівку з поздоровленнями, підписану «твоя Маньа».
Чоловіка Марія давно поховала, мала сина-одинака. Звали його Олексій. Він ріс тоді, коли вже не носили вишиванок і намагалися говорити російською мовою. Виріс Олексій, говорячи мовою «руською», не вміючи ні пісень співати, ані танцювати. Мати називала його Альошка. Усі називали його Льоня.
Жили Маня й Льоня в маленькому місті, у маленькій хаті. Льоня працював трактористом, а Маня вдома сиділа, їсти варила. Після роботи Льоня випивав із друзями по 100 грам, тоді ще і ще. Увечері приходив додому, лягав спати. Вранці Маня давала йому снідати й мелодійно, наче пісню співала, виказувала: «Та нащо ж ти, Альошко, розум свій пропиваєш! Та як же раніше мужики збиралися, та й говорили, як хліб сіяти та як збирати. А ви зараз про що говорите? І нема вам діла путящого!» Льоня мовчки снідав, ішов на роботу. Що відповісти матері? Хтозна, яке те діло путяще…
Стала Марія думати-гадати, як сина оженити. Мріяла про невістку-лебідоньку, що була б за дочку. Сподівалася колисати онуків-янголяток. Та не знайшов Льоня дівчини, парубкував, до горілки звикав. Спочатку гроші додому не всі приносив, тоді зовсім перестав приносити. А потім почав із дому виносити. А Маня їсти варила, пенсію від сина ховала. Сподівалася, що колись Альошка із розумом зустрінеться.
У своїй хаті та від свого злодія не сховаєшся. Льоня всі гроші став із дому виносити, матері й на хліб не залишав. Добрі люди-сусіди приносили Марії їсти. А вона Альошці виказувала-виспівувала: «Та що ж ти робиш, сину! Навіщо старість мою нівечиш? Чи на те ж я тебе годувала, ростила, щоб тепер і хліба не мати?» Льоня зиркав з-під лоба, бурчав: «Відчепись».
Сусіди казали Марії: «Та не давай ти йому їсти! Чи хоч гроші в нас заховай – не буде йому з чого пити-гуляти.» А Маня не бажала з сином боротися. Вирішила «відчепитися» - піти назовсім, щоб не заважати Льоні. Лягла на ліжко, на підзор мережаний, на покривало вишите. Т й стала вмирати. Хліба не їла, води не пила, все лежала. Сусіди їсти приносили – відмовлялася. Пробували вговорити – не відповідала. Син приходив іноді, дивився мовчки – виходив геть. Через місяць Маня пішла назавжди…
Льоня гуляв у хаті з друзями. Три місяці не бачили його тверезим. Потім віднялася йому права сторона. Розбіглися друзі. Лежав Льоня на підзорі мережаному, на покривалі вишитому. Хліба їсти не міг, води не пив. Сусіди стали навідуватися, їсти приносили, доглядали Олексія. Лежав він і згадував матір, казав сусідам: «Говорили мені мати, щоб я розум свій не пропивав. Тепер ось і здоров’я пропив. Покарав мене Бог за те, що з матері я знущався.» Лежав Олексій і Марію згадував, просив Бога простити його. Через місяць Льоня зміг вставати, ходити потрошку. Скопав потихеньку город, порався біля хати, їсти варив: «Якби ж мати була жива, все тепер було б по-іншому…»
Так і живе Льоня в маленькій хаті в маленькому місті. Пенсію отримує, город садить. Вечорами лежить на підзорі мережаному, на покривалі вишитому, згадує матір, слова її: «Та нема вам діла путящого, тільки й знаєте, що розум пропивати!» Таки ж нема.. Хтозна, яке те діло путяще…
