«Дракула» - 1897 – Брем Стокер
«Дракула» - 1992 – Френсіс Форд Коппола
«Ласкаво прошу, до мого дому!Заходьте мужньо, йдіть без страху та залиште тут щось з принесеного вами щастя»
«Дракула» Брем Стокер.
Хто такий Дракула, і з чим його їдять? Не знаю, як навіть назвати румунського графа- вампіра чи то культовим, чи то легендарним персонажем у світовій літературі?! Можу сказати одне, що у світі кінематографу цей кровопивця зіграв визначну роль. А звичайних людей не залишив байдужими.
Брем Стокер писав роман «Дракула» вісім років і закінчив його у 1897 році. З того часу ця книга десятки разів передивалась, перекладась майже на всі відомі мови світу, екранізувалась та ставилась у театрах.
Книжка Брема Стокера потрапила до моїх рук десь три роки тому, вже після того як я подивився фільм Френсіса Форда Копполи «Дракула». Та все одно захотілось прочитати. Тоді була зима, сонце сідало після п’яти, якщо не раніше. Кудись йти коли на вулиці тридцять градусів морозу бажання не було тому я ліг на диван і почав читати.
Сказати, що історія про графа Дракула змусила мене від жаху не заснути тієї ночі, я не можу. Хоча цей роман і вважається класикою жанру жахів, я швидше заснув би він того як довго і не квапливо розвиваються події у книзі.
Характерним для роману є чіткий поділ на добро і зло, з одного боку професор Ван Хелсінг, Джонатан Харкер, Артур Холмвуд, з іншого – граф Дракула. Також кидається в очі те, що Стокер, навіть не намагається розкрити характер своїх героїв через це вони здаються однотипними і не цікавими. Та судячи з того, що роман структурно складається з різних щоденників, листів, записок головних та другорядних героїв та манерою нагадує документальний, це і не дивно. Можливо автора цікавила сама дія та досягнення ефекту реальності. Брем Стокер, ніби звертається до читача: «Це все було насправді! Це може статися з вами!».
Помічаючи прізвище Копполи у графі режисер підсвідомо починаєш розуміти, що фільм якщо не шедевр то принаймні не нижче рівня чотирьохзіркового готелю. Так, здається після «Апокаліпсису сьогодні» лауреат премії «Оскар» та володарь «пальмової гілки» Канського кінофестивалю не знімав кіно від якого втрачали свідомість захоплені критики. Та «Дракула» Френсіса Форда Копполи нагадує про силу режисера і якісно відрізняється від своїх попередників, а відомих екранізацій роману було п’ять – у 1922 році німе чорно-біле кіно«Носферату. Симфонія жаху» Фрідріха Марнау (який однак не мав прав на екранізацію тому мусив змінити імена героїв та деякі події); 1931 рік – «Дракула» Тода Браунінга з Бело Лугаши у ролі графа(доречі румун за національністю); 1951 рік – «Дракула» Теренса Фішера; 1978 – «Носферату. Привид ночі» Вернера Херцога та 1979 – «Дракула» Джона Бедхема.
У 1992 році прийшов час Копполи, коли у широкий прокат вийшов «Дракула».
Завдяки шаленому Гаррі Олдману найвідоміший вампір став харизматичним, трохи загадковим, до нестями закоханим, він перестав бути смішним. Переглядаючи стрічки минулих років вигляд графа викликав не жах, а радше посмішку, особливо це стосується Макса Шрека(1922). Дракула Гаррі Олдмана у вишуканих костюмах, холодними аристократичними манерами, поглядом хижака, нарешті схожий на справжнього графа.
Кіану Рівз, тоді ще починаючий актор, зіграв задумливого рефлективного Джонатана Харкера, такого собі героя свого часу. Його приречений погляд чомусь не залишав надії на краще, а дії всиляли віру.
Неймовірні карі очі Вайнони Райдер закохували в себе з першого разу, її Міна Харкер була такою собі Анною Кареніною, яка віддалась пристрасті та все закінчилось хепі ендом. Гра молодої акторки так сподобалась Кополлі, що той запросив її на роль дочки Корлеоне у продовженні «Хрещеного батька», та через хворобу вона мусила відмовитись. Вакантну посаду у фільмі, зайняла Софія Кополла.
Варто згадати Ентоні Хопкінса, який переконливо втілив образ професора Ван Хелсінга – звичайного лікаря, який не навмисно став мисливцем за вампіра.
У «Дракулі» Копполи панує дев’ятнадцяте сторіччя, з його чудовими костюмами, старими будинками, людськими страхами, тендітністю жінок та мужністю чоловіків. Картинка захоплює і переносить у вікторіанську епоху з присмаком готизму, похмурий Лондон, жахливу Трансільванію.
Коппола зміг передати не тільки атмосферу роману Брема Стокера, він її детально проілюстрував та водночас об’єднав фільм-жахів з дещо сумною та трагічною історією кохання, хоча і небезпечного. Врешті, вампіри теж люди. Вони теж можуть втрати голову від кохання, не тільки в прямому значенні.
