1.Тепле веселе сонце пустило своє проміння до кімнати, освітивши дві пишні ікони Ісуса та Його Матері. На стінах висіли килими зі сценками з життя циганів – такі були модні в середині радянських років.
- Юрцю! Юрцю! Ану вставай! Сплюх!
- Ум... – хлопець затулив обличчя долонею. Потім провів нею по щоці і відчув, що вона неголена. Юркову руку почала смикати дівчина, одягнена лише в нічну сорочку. Босі ноги стояли на старій капі.
- Знаєш, сьогодні файний день. Сонце сяє, я така вся рада! – Вона потягнулася і позіхнула, а потім впала на Юрка.
- Дзвінка? Йди звідси, я спати хочу!
- Яке спати?! – Дзвінка сіла на ліжко, помахуючи ногами і мрійливо дивлячись крізь вікно на гори. – Вже перша.
- Яка перша?! – пом’яте волосся нарешті піднялося з подушки. Не менш пом’яте обличчя подивилось на сестру.
- Зелена... Обід вже! – здавалось, нічого не може зіпсувати настрій Дзвінці.
- Де батьки?
- Пішли.
Юрко сів, поправив хрестик на шиї і почав терти очі.
- Не три, вар’яте! Пекти будуть, ячмінь занесеш! – Дзвінка почала відривати його руки від очей. – Ну як п’ятирічний!
- Старша знайшлася!
- Старша! На сім хвилин п’ятнадцять секунд. Майже двадцять років тому я перша вийшла на цей світ.
- Добре... старша. – Юрко засміявся. Сестра недобре на нього глянула і перекинула з правого на ліве плече пасмо волосся. Сонце відбивалось у його чорному кольорі. – Йди! Я одягатись буду!
- Ой-ой-ой! – вона стрибнула на підлогу і побігла в другу кімнату. Зачиняючи двері, широко посміхнулась братові. – Дзвонив Аскольд. Хотів з тобов побалакати.
- Та, та... – Юрко встав і, позіхаючи, почав одягатись.
Дзвінка тихо плакала, всунувши носа в Юрків светр.
- Всьо, вже пізно, тре їхати. Тихо, тихо. Передай батькам, шо всьо буде добре, ну... – Юрко потрусив сестру за плечі, і та автоматично усміхнулася крізь сльози. На пероні ще багато людей прощалися з рідними і друзями. Репродуктор повідомив, що поїзд відправляється і пора сідати. Юрко обійняв Дзвінку, ніжно поцілував у мокру щічку і пішов до вагона.
2. Пронизливе хропіння просочувалося через важкі двері купе. Аскольд щойно вийшов звідти, бо набридло час від часу гупати рукою по стіні, щоб трохи розбудити сусіда і припинити ці звуки. Той щоразу на якусь хвилину замовкав, а потім знову випускав повітря через перетиснуту перетинку носа.
Аскольд смачно позіхнув і сильно закрив рукою рот і ніс, ніби це комусь заважало – коридор був пустий. Недавно хтось сидів на стільчику біля вікна і забув його підняти. Аскольд побрів до нього.
Не застібнутий пасок теліпався з-під пом’ятої футболки невідомого кольору. Хлопець одягнув її автоматично, тоді, коли чув останній крик „Ну тоді їдь і спи з ким хочеш”. Вона вилетіла з сусідньої кімнати, в якій розлючена Настя поперекидала все, що могла, і якраз натрапила на цю футболку. „Ну і поїду!.. Я подзвоню” – сказав тоді він і акуратно поклав останню пару шкарпеток до валізи. Потім поглянув на мокре від сліз обличчя Насті за напівзакритими дверима, сказав ше раз, що її любить, почув у відповідь чергове хлюпання і пішов.
Картате сидіння відбивало задню частину тіла свого недавнього власника. Аскольд присів обличчям за рухом потяга, намагаючись розгледіти незвичні нічні силуети. Десь посеред вагону в купе, напевно, грали в карти, бо час від часу чулося „Забери свою сімку!”, „Відбій”. Згодом всім знайомий „Дурень” змінився „Тисячкою”, бо в давно не свіжому повітрі вагону лунали звуки одної, двох і одного разу навіть трьох сотень. Після останньої гучний регіт настільки розлетівся між купе, що між „веселим” і „мовчазним” почувся голосний стукіт по стінці.
[ - Пам’ятаєш, мама казала, щоб ти вважав собі, а то забере мене до себе, і всьо? – запитала Настя, обійнявши Аскольда за шию. Вона любили отак стояти в коридорі, напівроздягнута (лише в старій Аскольдовій сорочці, що доходила їй майже до колін), незважаючи на здивовані погляди пасажирів і провідників. У випадку якогось обурливого натяку Настя завжди могла проскочити до купе, бо воно було відкрите. Сусіди через три – чотири години не звертали увагу на вибрики цієї дивної парочки.
- Ага, і тоді я буду жалібно ревти, кричати, бити кулаками стіни і вікна, ну а під кінець просто викинусь зі свого четвертого поверху, і люди будуть говорити, шо „от хлопець викинувся через нещасне кохання” – засміявся Аскольд. Яскраве літнє сонце зігрівало зелені поля. Де-не-де виднілись чорно-білі та руді корови та коні.
- А шо, нє? Ну тебе! – Настя ображено обернулась. З купе якраз вийшов сусід, намагаючись мило усміхнутись.
- Я в ресторан... Ви не подивитесь... – він кивнув головою в бік своїх речей.
- Звичайно, звичайно, - майже одночасно сказали Аскольд і Настя. Коли сусід вже почав зникати з горизонту вагону. Настя подивилась на хлопця, різко і міцно притиснула свої губи до його. Аскольд акуратно обхопив її за талію і почав помаленьку заносити в купе].
Хропіння Остапа, сусіда Аскольда, припинилося, і він подумав, що варто було б і поспати. Ще декілька разів було чути стукіт між купе і затихання реготу, похропування Остапа.
За вікном почали вимальовуватись прямі лінії з крапель, що тільки-но впали з грозової хмари. Десь далеко виднілись маленькі блискавки, згодом почав підходити і грім. Аскольд тихо відчинив двері і вмостився на своїй верхній полиці.
3. Крізь сон було чутно сміх і погрозливі фрази десь в сусідніх купе. Хтось тихо його будив, обережно похитуючи його плече. Важка голова повільно піднялась, і з-під напів опущених повік Аскольд побачив спокійне і добре обличчя Остапа. Як було видно, скоро мали приїхати, бо післягрозове сонце освічувало стакани з чаю та пляшку мінеральної води. Ще двоє сусідів з купе вже встали: Юрко час від часу потріпував головою, щоб розбудитися, і невпевнено згадував, що він тут робить, а Мар’ян складав свою постіль.
- Слухай, капітане, тобі, по-моєму, важко буде, ти спиш, як вбитий. Я вже десять хвилин тебе буджу. – сказав Остап, повертаючись до своєї полиці.
- Ти хропи частіше – тоді взагалі не добудишся – сказав Аскольд піднімаючись.
- Між іншим, якшо ше раз захропиш – не розбудимо взагалі – отямився нарешті Юрко, погрожуючи пальцем. Мар’ян десь під Аскольдовою полицею тихо засміявся.
- Ой-ой-ой! Так вам і треба! - напів ображено – напів сміючись, відповів Остап. Його кругле обличчя якраз підходило до Хазяїна – персонажа п’єси. Злегка гладке тіло Остапа навряд чи можна було назвати ідеальним для офіцера.
- До речі, знаєте анекдот про „до чого?”? – спитав Юрко.
- Нє-а.
- Слухай. Урок в школі. Вчитель говорить: „О... гм...Петрику, ну скажи хоч шось” – „Та шо я Вам скажу?” – „Ну та шось, ти ж нічого не кажеш...” – „А во тато вчора кота забили...” – „А то ше до чого?” – „Та до плота, аж очі повилізали”. – з анекдоту почали сміятись ше декілька людей на кухні.
- А шо то за „О” в анекдоті? – спитав Остап
- В оригіналі мав бути не „Петрик”, а „Остап”... – Юрко тихо почав вставати. Сміялись усі.
- Добре, давайте збиратись. Треба буде взнати, як ситуація і розбудити всіх хлопців. – Аскольд зістрибнув на підлогу і вийшов в коридор. З радіо грала весела музика якоїсь сучасної співачки. Він черговий раз позіхнув і пішов до туалету.
В залі для очікування розмістилася частина поїзду. Офіцери ходили, питально переглядаючись і чекаючи на накази. Хлопці досипали на своїх сумках чи рюкзаках, доїдали нічні харчі і розказували анекдоти про білявок у ліфтах.
- Капітан Лісовий? – підійшов до Аскольда якийсь офіцер у формі
- Так точно, це я. – встав той.
- Капітан Каляр. Я маю форму для Вас і для Ваших... – він обвів поглядом присутніх у залі - ... гм... солдатів. – і усміхнувся.
Вокзальна плитка акуратно було викладена у формі ромбів, що у шаховому порядку змінювали кольори. Здивовані і перелякані продавщиці продавали їжу і воду новоспеченим „солдатам”.
- Та... Це важко, але треба... Олег – простягнув руку Каляр.
- Аскольд
- Гм... Надіюсь, не прийдеться так розумітися, як нашим князям, а? – засміявся Олег повернув праворуч по коридору. Його русе волосся було розпатлане, але укладене. Він також не дуже добре спав – готував зброю та форму. Його власна теж щойно була одягнена – де-не-де проглядались запрасовані згини. Сірі бадьорі очі не вписувались в загальний образ капітана.
- Дай Боже. А що, дуже треба буде працювати разом?
- Ми всі разом – лаконічно відповів Олег і, зайшовши до чергової зали, продовжив. – Будемо разом на третій смузі. Дивись, що де. Покличеш своїх офіцерів, хай зберуть людей, щоб рознесли. Потім підійдеш за цим... – він підійшов до стелажів, де були розкладені середнього розміру чорні чемодани і постукав по одному пальцем. Аскольд питально кивнув головою, і тоді Олег тихо відповів – Те, для чого вчились...
Чорна форма якраз підійшла Аскольдові. Штани, краватка, сорочка і куртка з офіцерськими відзнаками – погонами з трьома хрестиками – сподобались Аскольдові. Він згадав, як з Настею вони ходили купувати сорочку, і усміхнувся. Потім у вухах прозвучало прощальне схлипування мами крізь трубку телефону і заспокійливий голос батька. „Все, па-па. Все буде добре. Пам’ятайте те, шо я говорив. Цілую. Па”. До того він ніколи не говорив, що цілує і ніколи не розказував те, як їх любить і що вони для нього означають.
Аскольд склав свій одяг у сумку і натягнув берет зі значком кола з чотирма променями. Знизу чулися крики і сміх солдатів, що не так натягали сорочки, чи ті виявлялися не їхнього розміру. В залі повільно летіло літнє повітря. Аскольд пішов до Олега, щоб роздати солдатам зброю.
4. На бруківку злетілись голубки, вишукуючи якусь їжу. Розмитий зливою бруд висихав великими плямами на червоному камені. Шум річки непокоїв перелякані душі недавніх ловеласів і відмінників з фізики. Вітер то здіймався, то стихав, розвіюючи зірване зелене листя дерев. Воно прилипало своїм соком до вікон спустілих кімнат, тріпочучи перед новим витком вітру.
Час-від-часу пробігав загін солдатів, загартованих, у пошматованому одязі, з гвинтівками та автоматами на плечах. Спокійне сонце деколи виглядало з-за хмар і висушувало мокрі від поту та крови обличчя.
- Ну шо, капітане, як справи? – запитав Остап, заходячи у кімнату, де сидів над паперами Аскольд.
- Сам знаєш, „лейтенанте”! – сказав він і усміхнувся. Не було часу, щоб він чув, як Остап називав його на ім’я чи прізвище. Тільки „капітан”.
- Слухай, а от... Ти не хочеш додому? – спитав лейтенант і на його обличчі з’явилося відображення смутку. Вперше за весь час Аскольд побачив його таким. – Бо я вже потрохи дуріти починаю... Всі ці Ліві, ну, вони... Вони ж якось, ну, такі ж , як ми? Тобто не такі, але ж вони... теж люди. А ми проти них тут виступили..., як не знаю хто…
- Знаєш. – тихо промовив Аскольд.
- Добре, знаю, але це стає неможливим… - Остап провів рукою по обличчі. Ми їх вбиваємо, а вони нам мстять… Он Юрко…А мої як, я навіть не знаю. А як тим, у кого діти? Вони ж якраз неконтрольованими стають! В загонах Олега… тобто вже не Олега – він поглянув на Аскольда. Той мовчки дивився на папери, похиливши голову. Щойно тиждень минув від загибелі Олега. – там вже сім солдатів застрілилися, а двоє втекли і самовільно почали розстрілювати Лівих… От як тепер до них ставитися? Теж як до ворогів?...
- Сам знаєш… - Аскольд заплющив очі і стиснув зуби.
- Просто я не знаю, як я то витримаю. Я за ними скучив. За мамою, Олею. Як вони там двоє? Там же ж теж бої… Не знаю, як Юрко терпить.
- Він вірить. І тобі треба вірити. Нам всім треба далі вірити. Ше трохи.
- Так, треба… Але все одно, це дуже важко… От Юрко… - він почав крутити в пальцях ручку. Його вже не чорна, а сіра форма зносилася, і рукав був перешитий тричі. – у нього маму… а Дзвінка швидко стала медсестрою і пішла до наших. Ото сестра! Шустра… А він дійсно вірить. Напевно. Якшо не зі зла. А ти?
- Що я? – Аскольд взяв аркуш паперу.
- Що там Настя? Як вона? Невідомо?
Аскольд зім’яв папір у грюкнув кулаком по столу. За вікном вже надходив вечір. Знову краплі почали стікати по склу, вимальовуючи чарівні картини фантастичного водяного лісу…
5. Знову почала зеленіти трава і різнобарвні квіти з’являлись на закинутих клумбах, розбавляючи сіру і жовту буденність. Деколи бруньки з’являлись, коли їх не очікували. На дорозі виднілися далекі постаті вигнаних з міста солдатів. Сотні Лісового наступали до берега, заганяючи Лівих у річку. Після довгих часів земля почала давати плоди.
- Ну як там? – спитав Аскольд у Юрка, коли той прибіг до нього.
- Нормально. Після того, як загинув Мар’ян, нічого не ставалося. Там все нормально. Ну і добре. – усміхнувся Аскольд і обійняв за плечі друга. Пасмо сивого волосся закривало праве око Юрка. Він відхилив його рукою і засміявся.
- Вони там! Вони там! – перелякано кричали санітарки, що бігли спереду. – Вони там... відстрілюють решту... наших... – сказала одна, присідаючи з втоми. Спереду було ледь чутно постріли.
- Пішли – сказав Аскольд. Спереду вже біг Остап.
Час від часу лежали тіла в білих халатах та поранених, що залишались на лікуванні. Підбігши до одного з тіл, Остап повернувся і з жахом подивився на Аскольда, потім на Юрка.
Аскольд з-за ніг Остапа побачив білу жіночу руку з перснем, на якому виднілося сердечко.
[ - Це сердечко означає шо? Правильно, означає те, що я тебе-е...
- Ти мене-е... – протягнула Настя
- Ну... гм... Люблю].
Краплі почали падати на асфальт. Першу з них розтоптала нога Аскольда. Тихий сумний вітер розвіював його волосся.
- Аскольд! – крикнув і обхопив його Остап, коли той почав бігти то тіла. – Слухай, стій, почекай!
- Ш...ш...а...нє! – Аскольд відкинув Остапа і впав на коліна перед Настею. Її волосся лежало на щоці, а потім переходило на шию. Аскольд відсунув його і легенько доторкнувся до обличчя. Холод світлою усмішкою кружляв по тілу Насті.
- А...а...а...и... – Аскольд випускав все голосніші звуки. Очі наповнилися божевільним страхом і стали круглими. Він сів і почав гудіти ще неспівані мотиви якоїсь музики.
- Аскольд... Заспокойся, почекай... – Юрко доторкнувся до плеча капітана.
Аскольд схопився і подивився на друзів:
- ...Як??? Як? Й-й-й-ЯК???!!!! – руки обхопили голову і він почав описувати незрозумілі фігури на дорозі.
[ - Ми потім будемо дивитися на дороги і знати, що там ми були, а там – нє...]
- Аскольд, почекай, ше трохи... вір, я тебе прошу! – Юрко намагався зупинити Аскольда у його
[ - Ти шо, не віриш, шо я тебе люблю? – ображено спитала Настя, і загорнула обличчя Аскольда долонями. І прошепотіла – Люблю-люблю. – її поцілунок пронісся хвилею через сухі губи].
- Заспокойся, зупинись!
[ - Цсссс! Зупинись – прошепотіла Настя і відхилила від себе Аскольда. – Там батьки! – кивнула на двері].
Аскольд зупинився і опустився на коліна перед Настею. Сльози тихо крапали на дорогу і змішувались з маленькою цівкою чергового дощу. Капітан нервово видихнув і опустив голову на Настині руки. На горизонті з-за хмари почали світити нові промені сонця. Сині очі Аскольда піднялись до них, віддаючи все нові і нові краплини сліз. Збоку прилетіла голубка і почала ходити біля калюж, розглядаючи дорогу. Аскольд піднявся і, стоячи на колінах, подивився на далеке сонце. Він знав усе, що можна знати. Пройшов усе до самого кінця. І тільки голос Насті стукав у голові з новою силою. Аскольд знову відчув вогкий присмак її губ і глибокий погляд до серця.
Він з питанням подивився на сонце і підняв руки в різні сторони. Тихий вітер розвіював хмари. Голубка стояла і дивилася на Аскольда. Її сіро-біла голова з подивом і цікавістю крутилася, намагаючись вловити наступний порух солдата.
Усе зібралось разом і вийшло назовні. Долоні розкрились небу і крик рознісся по всій дорозі, де ходили поранені і змучені солдати. Вільний вітер висушив останню сльозу і спокійно відніс ці звуки за хмару. Голубка підняла свої крила і полетіла до горизонту, розганяючи краплі грози.
Далеко щасливо співало сонце, бо остання революція відбулась.
Вір.
